Дві сестри з Волині – Іванна та Олена Бедь – разом зі ще дев’ятьма працівниками дитячого центру «Sunshine» вивезли з Києва 15 дітей.
Спочатку – до Польщі, згодом – через Німеччину до Швейцарії.
Понад добу їхали зі столиці до кордону – в довжелезних заторах та під обстрілами.
Увесь цей час не спали та майже не зупинялись – було страшно.
Тепер вони в безпеці. Пристосовуються до життя в невеликому швейцарському селі. Лікуються від стресу горами. Тужать за Україною.
Історію евакуації та життя у Швейцарії дівчата розповіли «Першому».
Передісторія. За день «до»…
Сестри – з міста Володимира. Останні декілька років працювали у Києві.
У центрі вихованці живуть та відновлюють фізичне, психічне та духовне здоров'я.
Дітям – від 6 до 17 років. На вихователів кажуть «дядько» і «тітка». Так заведено, щоб не проєктували тата/маму. Вони знають, що вихователі – близькі їм люди, проте це не батьки і ними не будуть.
Зміна вихователів триває два дні. Вранці – «ротація». У цей час вихователі, які заступають на зміну, обговорюють з колегами поведінку дітей та планують новий день.
Напередодні вторгнення, 23 лютого, планували евакуацію на випадок війни.
Якраз розпочалася зміна Олени. Однак тоді вона й подумати не могла, що цей план стане потрібен наступного дня.
У день вторгнення у неї мав бути важливий захід про благодійність, до якого готувалась два місяці. А пізніше – ефір з одним із партнерів.
До проєкту мав долучитися бізнес та фонд «Повернися живим».
«Це мало бути «вау», – пригадує Іванна.
Для цієї події вона купила новий костюм. Не знадобився.
«Тьотя Оленка, це війна?»
24 лютого Олена Бедь прокинулась від того, що будинок почав трястися. Пролунав вибух. Спершу подумала, що це щось наснилося.
Самі собі сказала: «Ні, не може бути».
Після другого вибуху тіло почало тремтіти разом з будинком. Після третього усвідомила, що це не сон.
«Я була на зміні з дядь Вовою. Коли я спустилась вниз на кухню, там вже були діти. Вони кричали: «Тьотя Оленка, це війна? Подивіться у вікно, там вибух». Я глянула і побачила багато диму», – розповідає вихователька.
Вона з дядьком Вовою розбудили всіх дітей і сказали збирати валізи.
Маленькі рученята спросоння пакували по дві пари футболок, кофт та штанів. Клали до сумок білизну та шкарпетки, зубні щітки, гребінці… Найменші забирали з собою важливі для них іграшки.
Потрохи під’їжджали працівники, які були готові евакуювати дітей, та директорка.
Олена зателефонувала сестрі. Попросила привезти документи, гроші та якісь речі, адже на зміну взяла лише спортивні штани.
«У кожного біженця є «валіза ідіота»
Іванна Бедь проснулась незадовго до дзвінка. Почула не вибух (хоч він був близько), а сигналізацію машин.
Подумала: «Невже почалось? Невже війна? Мені потрібно заснути. Я зараз засну і все буде добре…»
Проте замість сну був ще один вибух.
«Я з тих людей, які до останнього не вірили, що війна можлива. Я не планувала нікуди виїжджати. Але моя сестра не хотіла їхати без мене, тож я погодилась. Намагалася зібрати валізу. Це взагалі окрема історія. Здається, у кожного біженця є «валіза ідіота», куди потрапили безкорисні речі… – в голосі Іванки чути легку іронію. – Я думала, що їхатиму через Волинь і через два дні повернуся».
Їхати у місто Володимир – це був перший план. Старша сестра Іванни та Олени виїхала в Америку, а її дім пустував. Він мав стати прихистком від війни.
Проте спинило те, що у місті є військова частина. Насторожували також повідомлення про можливий наступ з Білорусі. На остаточне рішення вплинув генеральний директор «Sunshine» Марек Внук. Він із Польщі, живе у Швейцарії, тож порадив їхати за кордон.
Коли Іванка приїхала в «Sunshine», знову пролунали вибухи. Всі спустилися в підвал. А згодом почали пакувати машини. Взяли навіть намети та каримати на випадок, якби довелося заночувати в дорозі. Хто тоді міг знати, що нічліг буде більш ніж через добу?
«Била себе по щоках, щоб не заснути»
Приблизно о 14 годині колона з п’яти автівок виїхала з дитячого центру. Олена Бедь кермувала найбільшою з них, де було дев’ять місць. Всього їхало 11 дорослих та 15 дітей.
«Я не люблю їздити Києвом, а за таких умов тим паче. Було страшно загубитися, – дівчина дістає з пам’яті спогади так, ніби це було в іншому житті. – Думок не було. Була ціль – довезти дітей до безпечного місця і не втратити зв'язок з колегами. Триматися одної колони. Бути поруч».
Їхати було важко, бо на житомирській трасі був затор із чотирьох смуг. Ніхто нікого не пропускав. Авто рухалися повільно. Місцями швидкість була 20 кілометрів за годину.
Коли Олена втрачала з поля зору всі «свої» машини, то хвилювалась. Іванна з дядьком Вовою її підбадьорювали.
«Коли ми їхали через Гостомель, якраз почалися авіаудари. Я не знаю, скільки це тривало хвилин – цей час був як вічність. Це були ракети. Наша ППО їх збивала і ми бачили це на власні очі. У бік Києва їхало багато військової техніки. Попереду, за десятки метрів від нас, влучило у машину. Вона палала. Це було максимально страшно», – це вже згадує Іванна.
Пізніше вони бачили ще, як у небі щось збивали. Зупинялися рідко, на 10-15 хвилин. Після Гостомеля діти боялися виходити з машини.
«Вночі, коли все мерехтить, я погано бачу. Іноді машина переді мною була розпливчаста, було важко сконцентруватися. Я постійно запитувала: «Це тітка Маринка? Це її машина?» Хотілося спати. Але все одно їхала. Била себе по щоках, щоб не заснути, – пригадує Олена. – Коли ми зупинилися відпочити, то заснути не могла, бо земля дрижала».
Зізнається, що окремі деталі з тої поїздки не пам’ятає. Все було як у тумані.
Це й не дивно – на території України вони були в дорозі понад 30 годин, а без сну – понад 40.
Їхали об’їзними шляхами. Цифра, яка вказувала, скільки ще часу потрібно їхати, мала б зменшуватися, а вона була такою самою або й зростала.
Оленка зізнається: «Мені хотілося кричати: «Чому там та сама цифра? Чому вона не змінюється? Коли вже це закінчиться?»
«Всі в окоп! Без розмов!»
Коли приїхали ближче до кордону, стало легше. Але почали біситися діти.
Олена на емоціях та від втоми вийшла з машини й сказала їм: «Все, я йду від вас. Не хочу з вами їхати».
Після розмови з вихователькою Маринкою повернулась. Почала плакати. Діти стали заспокоювати. Вони вирішили піти погуляти, щоб вихователька відпочила.
«Діти у нас класні, хоч і неслухняні. Коли ти втомлена і тобі страшно, важко витримати їхній балаган», – пояснює дівчина.
У якийсь момент дядько Саша, який раніше воював на Сході, підбіг до авто і закричав: «Всі в окоп!»
Команду спочатку ніхто не зрозумів. Він повторив: «Швидко всі в окоп! Без розмов!»
Побігли. Схопили за руки дітей – хто скільки зміг. Машини з усіма речами залишились незамкнені.
«В окопі чи то рові запахи не найприємніші, скло, якісь пляшки… Лежимо. Над нами летить літак. Ми розуміємо, що є якась небезпека, і, мабуть, серйозна. В однієї жінки була дуже яскрава куртка. Прикордонники, які були поряд, сказали: «Ви можете щось зробити зі своєю курткою?» У цей момент зрозуміла, що вона може попрощатися із життям, бо була «найяскравішою плямою» з усіх. Військовий Саша приніс пледи і накрив нас», – згадує Іванна.
Оленка лежала разом з двома своїми вихованцями, за яких відповідальна.
Дівчинка питала: «Тьотя Оленка, що трапилось?»
А вона казала: «Все добре. Так потрібно для нашої безпеки».
Її трусило від страху, а вона повторювала: «Мені просто холодно. Просто холодно…»
Потім прикордонники сказали пригнувшись бігти до митниці вздовж окопу. Бігти довелося метрів 700, по склу, через кущі.
Дівчинка кричала: «Я більше не можу! Чого ми тікаємо? Що сталося?»
А Олена відповідала: «Все добре, тільки біжи, тільки тримай мене міцно за руку… Тільки не відпускай…»
Коли добігли, прикордонники дозволили водіям повернутися за автівками.
На митниці стояли довго. Були труднощі з документами. Кордон перетнули ввечері 25 лютого. Троє чоловіків з команди залишись в Україні.
«Мене відпустило тільки тоді, коли побачила Марека, який нас обняв і сказав: «Все добре». Я зрозуміла: тут безпека. Тут вже подбають про мене. Тут вже не я маю дбати і везти. Можна сісти на задньому сидінні і просто їхати, ні про що не думати», – ділиться Олена.
Польща – Німеччина – Швейцарія: «Прийняли максимально щиро»
Три дні біженці жили в місті Стальова Воля у Польщі. Прийняли родичі Марека. Потім ще три дні пожили в перевальному пункті під Варшавою.
Далі поїхали до Швейцарії, де живе Марек з сім’єю. По дорозі мали ще один перевальний пункт у Дрездені. Для Оленки знову стрес – їхати горами непросто.
Повсюди українців приймали, як каже Іванна Бедь, «максимально щиро». Допомагали окремі люди, сім’ї, церкви, організації.
Годували, приносили одяг, дітям влаштовували екскурсії. Коли бачили, що на автівках українські номери, махали руками, знімали шапки чи просто посміхались.
Одного разу дядечко в супермаркеті розрахувався за всі продукти, які скупили, щоб приготувати обід.
«Швейцарці дуже нас розуміють. У них в кожній родині є дідусі та бабусі, які стали біженцями під час Другої світової війни. Майже в кожного є історія, де росіяни щось скоїли членам сім’ї», – розповідає Іванна.
Зараз усі живуть у невеликому швейцарському селі Фрутіген. Діти – в одному будинку, дорослі – в різних сім’ях.
«Ми були 40 годин у воєнних обставинах, але досі здригаємось, коли чуємо літаків у небі. Діти щовечора моляться, щоб війна скінчилась. Запитують, скільки людей померло і чому їх вбивають. Складно відповідати на такі запитання», – каже Іванна Бедь.
Діти, які проходили реабілітацію після психічних травм, повернулися до попереднього стану через війну. Все потрібно починати спочатку.
Допомагають реабілітуватись не тільки вихователі, а й місцеві люди та гірські краєвиди.
Частина вихованців «Sunshine» – сироти. У решти з батьками складно – з певних причин не всі можуть спілкуватися з ними напряму.
Одна дівчинка пише додому листи. В одному з них просить батьків приїхати хоч на два дні.
Розказує, що «не дивиться поганих мультиків і монстрів».
Раніше дивилась віртуальних монстрів, тепер побачила реальних.
«Якби не діти, ми залишились би в Україні»
У Швейцарії можна отримати спеціальний статус S. Він дає право на проживання у країні, шукати роботу, а дітям йти до школи. Крім того, передбачена фінансова підтримка.
Зараз вихованці «Sunshine» вчаться онлайн в українській школі. Навчання для них – це та стабільна частина їхнього життя, яка була до війни.
«Наша місія в плані дітей не змінилась. Безпека дітей – це було завдання № 1 і в Україні, і тут. Наші діти чудять неймовірно, і в Києві теж чудили. Але це не впливає на те, що ми, дорослі, взяли на себе за них відповідальність і несемо її до кінця, – говорить Іванна Бедь. – Найменше, що ми можемо робити – це дбати про наших дітей. А діти – вчитися, щоб з новими знаннями повернутися додому і вкладати в країну, яку дуже любимо. Туга за домом нереальна».
Оленка зізнається, що спочатку запитувала себе, чи правильно вчинила.
Мовляв, друзі залишились в Україні, займаються волонтерством, а вона поїхала. А згодом зрозуміла, що її роль – бути з дітьми. Вона разом з іншими працівниками дитячого центру – найближчі люди для них у Швейцарії.
«Діти знають, що ми поїхали за кордон ради них, а не щоб врятувати себе. Якби не вони, то кожен із нас залишився б в Україні і волонтерив. Для дітей дуже цінно, коли у складних ситуаціях ти дбаєш про них. Вони відчувають, що важливі, їх люблять», – каже Олена Бедь.
У колективі дитячого центру у Швейцарії лише один чоловік, завгосп.
«Дядько Ігор полегшує нам життя, але ми вже звикли справлятися самі, – додає вихователька. – У нас направду сильні жінки, які можуть і машину водити, і що завгодно робити».
Саме тому Україна переможе.
Текст: Наталя Хвесик
Фото з архіву Іванни та Олени Бедь
Читайте також: За кордон на візках та кушетках. Як «Агапе» евакуює людей з інвалідністю