До війни в «Агапе Україна», що в селі Боратин Луцького району, їхали на реабілітацію. Тут люди після травм та хвороб заново вчилися рухатися.
Після 24 лютого все змінилося. Тепер працівники реабілітаційного центру вивозять людей з інвалідністю за кордон, а приміщення стало тимчасовим прихистком для біженців.
Про те, як відбувається евакуація людей з інвалідністю, як виглядає їхня тривожна валізка, а також про життя у Швейцарії та Нідерландах – у матеріалі.
Через «Агапе Україна» пройшло 600 людей
Виконавча директорка «Агапе Україна» Ганна Лещук розповідає, що рішення про евакуацію ухвалили невдовзі після повномасштабного вторгнення росії.
Коли під час повітряної тривоги почали спускати до підвалу паралізованих людей, стало очевидно: робити це щоразу, як лунає сирена, фізично нереально.
Лежачих підопічних і тих, хто пересувається на візках, можна лише зносити сходами.
Для одної людини з інвалідністю потрібно мінімум дві особи, які б їх обслуговували. Пацієнтів – понад 20. Тож працівників просто не вистачало.
Засновники «Агапе Україна» Наталя та Сергій Больчуки мають багато друзів за кордоном. Ці люди перші запропонували допомогу.
Декілька організацій дотепер допомагають в евакуації. Серед них «Джонні та друзі», Європейський Євангельський Альянс, «SOFT Tulip», Stowarzyszenie Chrześcijańskich Rodzin Osób Niepełnosprawnych Schron, «Джоні - Joni».
«Ніхто особливо не хотів їхати. Українці дуже люблять Україну, тож хотіли залишитися. Але всі розуміли, що їхати потрібно. Була сім’я, де 40-річний паралізований чоловік і літні батьки. Живуть на восьмому поверсі. Якщо повітряна тривога – що робити? Мама з татом самі ще спустились би в укриття, а син як? Відповідно, вони його не залишать самого. А що, як прилетить ракета?» – розповідає Ганна Лещук.
Втім, дехто так і не наважився на евакуацію. Кожен має право обирати.
Завдяки тому, що частина пацієнтів поїхали, «Агапе Україна» має змогу прийняти біженців з інвалідністю з інших міст. Приїжджають люди з Харкова, Чернігова, Дніпра, Ірпеня, Бучі, Броварів, Маріуполя тощо.
Декого транспортом організації забирали з гарячих зон.
У мирний час в «Агапе Україна» могли прийняти 28 людей. Зараз – 70. Для цього поставили додаткові ліжка в кімнати. Залу з тренажерами площею понад 100 квадратів переобладнали під житло.
Більшість людей звідси їдуть за кордон. Дехто живе по 2-3 тижні, поки вирішить, куди далі.
Потік безперервний: одні їдуть, інші приїжджають на їхні місця.
Всього реабілітаційний центр за час війни прийняв приблизно 600 людей.
«Водії годували, мили, заносили людей…»
Найперше евакуювали людей, які не можуть самостійно пересуватися. Їх називають «дуже важкими». В одній із груп їхали 12 людей на візках. Були також лежачі люди, яких заносили в автобуси на кушетках.
Всього виїхало сім груп. Це приблизно 300 людей разом із супроводжуючими. Їх прийняли у Німеччині, Швейцарії та Нідерландах.
Перший виїзд був 28 лютого. Черги на кордоні на цей час, порівняно з першими днями війни, зменшилися.
До кордону людей доправляли українці. Далі відбувалася пересадка в автобуси організацій-партнерів.
До місць призначення їхали зо два дні. Ночували в готелях у Польщі та Німеччині.
«У «тривожній валізці» людей з інвалідністю найважливіше – засоби гігієни. Для тих, хто самостійно не може сходити в туалет, обов’язково потрібні катетери, памперси, вологі серветки, свічки…Також мають бути ліки першої необхідності», – каже Ганна Лещук.
Відповідальна за групу в Нідерландах Анна Пилипака переживала, що катетеризацію та інші процедури доведеться робити в автобусі. Проте все було продумано до дрібниць, тож для цього передбачили зупинки.
«Водії та ще два волонтери з Німеччини допомагали у всьому – годували, мили, заносили і виносили лежачих людей, прибирали сміття… Без їхньої допомоги було б в рази складніше, тому що наших чоловіків призовного віку за кордон не пускали», – ділиться Анна Пилипака.
Відповідальна за одну з груп у Швейцарії Вікторія Гаврук розповіла, що дехто довго «відходив» від переїзду.
«Ми здолали дві тисячі кілометрів. Люди, які до цього часу могли лише по місту їздити, і то не всі, ризикнули на таку відстань. Це було важко. Були складні випадки, коли дорогою виникали пролежні. Шлях далекий, а щоб виникли такі проблеми, багато не треба… Зараз рани загоїлися, стан усіх нормалізувався, – каже Вікторія. – Якщо здорова людина взяла валізу і поїхала, то людині з інвалідністю це важче, їй потрібно допомагати».
Приймають у пансіонатах, які не використовували кілька років
Ганна Лещук розповідає, що за кордоном біженців з інвалідністю забезпечують житлом, харчуванням, одягом, але не супроводом.
Тобто з України мають їхати опікуни або члени сім’ї. Багато жінок поїхали з дітьми.
Реабілітація відбувається частково завдяки волонтерам. По-різному з медичними послугами.
«Деякі люди їдуть і кажуть, що мають зробити через кілька днів операцію чи потребують іншої допомоги. Проте самі німці говорили, що не можуть дозволити лікуватися в лікарні, бо дуже дорого. Але великий плюс, що є багато волонтерів, які приходять, допомагають, приносять засоби гігієни, одяг, їжу, печуть випічку. Ставлення дуже хороше», – каже Ганна Лещук.
У Швейцарії біженці мали змогу пройти невеликий медогляд, отримали допомогу в критичних ситуаціях, а також ліки.
У Нідерландах безплатною є екстрена допомога. Можна оформити медичну страховку, якщо є дозвіл на проживання.
Живуть біженці з інвалідністю групами, переважно в колишніх пансіонатах для людей похилого віку. Вони пустували останніми роками. Буквально за два дні до приїзду українців приміщення «ожили».
У деяких зробили косметичний ремонт, привезли меблі та посуд.
Біженці кажуть: зважаючи на те, що будівлі довго не використовувалися, вони в хорошому стані.
Швейцарія: краса неймовірна, але насолоди не дає
Група Вікторії Гаврук живе в затишному містечку Ерленбах. У групі 35 людей (з них з інвалідністю 16), а в будинку – 110. Сусіди – онкохворі діти з Житомира.
«Ми в дуже шикарних умовах. Не знаю, чи в усіх такі є. Харчування з фруктами та десертами, – каже жінка. – Живемо серед прекрасної природи з виглядом на озеро. Квіти, зелень, гори в снігу. Краса неймовірна. Проте ти не можеш насолодитися цими краєвидами сповна. Читаєш новини і постійно думаєш про родичів, які залишилися в Україні. Переживаєш за кожного, хто там».
У Швейцарії біженцям надають так званий «статус S». Він дозволяє жити й працювати у країні протягом року, а діти можуть ходити в дитсадки та школи. Зі слів Вікторії, учні сіли за парти вже через тиждень після приїзду.
Для українців зробили безплатний проїзд на території Швейцарії та надали телефонний зв'язок з Україною.
«Ми виїжджали 5 березня у зимових куртках і чоботах. Дехто думав, що їде на два тижні. Відповідно у валізах було найнеобхідніше, – розповідає Вікторія Гаврук. – Місцеві люди забезпечують усім, чого нам не вистачає. Приносять одяг, взуття, цукерки, миючі засоби, засоби гігієни. Кажуть: «А якби в нас таке було, хіба ви не так вчинили б?»
Багато українців, які живуть у Швейцарії, приходили й допомагали з перекладом.
Біженка з Києва приїжджала підстригати.
В одному магазині усій групі подарували нове взуття.
Нідерланди: дехто плаче, побачивши українців
Група Анни Пилипаки розмістилась у містечку Валкенсвард.
«Тут красиво, багато парків. Для дітей є багато різних каруселей. Дуже тихо. Ми як приїхали, то подумали, що тут літо. Все цвіло й пахло. А через два дні випав сніг. З того часу така погода й досі. Місцеві кажуть, що як циклон пройде, буде знову сонячно», – розповідає Анна.
Всі думали, що зможуть спілкуватися з місцевими англійською. Виявилося, що саме в тому місті цю мову мало хто знає. Тож спілкування відбувається через гугл-перекладача. Для біженців раз у тиждень проводять уроки нідерландської мови.
Усіх у групі – 15. На візках пересуваються троє, а решта людей з інвалідністю мають інші діагнози й рухаються самостійно. Є біженці з Києва, Сум та Харкова.
Анна Пилипака з Рівненщини. Приїхала з донькою та паралізованим братом. Тепер вона не лише доглядає за ними, а й дбає про всю групу.
Щодня потрібно розв'язувати різні питання: закупити продукти, розділити, хто коли готує, прибирає чи відповідає за прання, знайти необхідні ліки чи одяг…
У них поки що на всіх – одна сковорідка та одна каструля, тож готують по черзі. Волонтери пообіцяли привезти ще посуду.
Цю групу прийняли у триповерховому будинку. Два поверхи заселили, а на третьому буде фортепіано. Серед супроводжуючих є вчителька музики, яка хоче навчати діток.
«У нас двоє «шийників». Хлопці 25 і 29 років з шийними травмами. Вдома вони постійно займалися на тренажерах. Тут цього нема. Нема також необхідної нам широкої кушетки, але волонтери пообіцяли знайти», – каже Анна.
Для хлопців виділили кімнату, яку сподіваються оснастити всім необхідним.
Біженців відвідують медсестри-волонтери, які раніше приїжджали в «Агапе Україна».
Є четверо дітей різного віку, але питання дитсадка та освіти буде вирішуватися після оформлення всіх документів щодо тимчасового прихистку.
За словами Анни, сусіди в них дуже привітні. Постійно питають, чи їм щось потрібно. Махають здалеку. Один дядечко захотів віддати два дивани.
Дехто плакав, коли чув, що вони з України. У кав’ярнях висять блакитно-жовті прапори й написи, де українцям безплатна кава.
Якось у магазині їм дозволили просто взяти будь-який одяг.
«Дехто втікав із міст, де були активні бої. Не привезли з собою нічого. Нам казали не зважати на ціни і вибирати все, що потрібно. Ми плакали», – ділиться Анна Пилипака.
Світлана Луценко з Харкова називає умови в Нідерландах розкішшю, а ставлення до біженців – прекрасним.
«Дуже вдячна організаторам з реабілітаційного центру «Агапе». Вони об’єднали стільки людей з різних міст України, які жертвували своїми життями, коли під час вибухів ракет над Харковом їхали по мене. Вони турбувалися, не шкодуючи сил та часу. Вдячна всім, хто допомагав і приймав протягом всієї дороги, а також тут, – каже Світлана. Тільки до Волині вона їхала з двома ночівлями. – У Нідерландах нас відвідували засновники «Агапе». Ми ділилися своїми історіями, молились, плакали і сміялись. Біда об’єднала нас в одну сім’ю».
Попри теплий прийом іноземців, більшість біженців мріють повернутися на батьківщину.
«Це особливість українців, – каже виконавча директорка «Агапе Україна» Ганна Лещук. – Дехто в Україні жив у гуртожитку зі спільною кухнею, а за кордоном мешкає в найбагатших районах країни, проте все одно хоче додому».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: з архіву Ганни Лещук, Анни Пилипаки, Вікторії Гаврук та Світлани Луценко
Читайте також: 40 годин без сну. Як волинянки вивезли 15 дітей з Києва до Швейцарії
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
