На Волині його знають як крутого історика і краєзнавця, а ще – як Воїна. Сергій Годлевський – у свої 56 є бойовим офіцером. Служить у прикордонних військах. Тепер приїхав додому на лікування. Його важко поранили на Харківському напрямку – пряме влучання ворожого «Ланцета» у позицію. Сергій мало не залишився без правої руки. Вперше на війну він пішов у 2015-му. У ті часи навіть працював головою Горохівської райадміністрації. У страшний день початку великої війни – 24 лютого, він був серед тих, хто стояв у черзі в військкомат.
Чому він каже: «Годлевські закінчуються»? Що думає про нинішні армію і владу? Що його вибиває з колії на війні? Як порівнює мобілізацію, «Азов» і УНР? Чи піде назад в окопи? Сергій Годлевський відповідав на запитання «Першого».
«Бігати по окопах у 25-ть легше»
Війна немає віку! Звичайно, бігати по окопах в 25-ть набагато легше, чим у 55, але треба виконувати просто свою функцію. Буття формує свідомість. Я є командиром. Я – бойовий офіцер. В мене функції трошки інші - це вже організація самої служби… Я не відчував якихось дискомфортів. Зрештою, я не звертаю на них уваги в такі часи, які є зараз. Коли ти попадаєш в те середовище (бліндажі, окопи) – маєш певне завдання, яке повинен виконувати. То раз. По-друге, всі чогось думають, що коли попадаєш на війну, то маєш зробити 25 підйомів з переворотами. – Армія потребує різних людей різних спеціальностей.
Моя перша ротація цього разу була на Донеччині. Авдіївка. Її прийшлося залишити нашим ЗСУ, нашій державі. Вона є тимчасово окупована. Тепер моя ротація відбулася в Харківській області. Служу на обороні кордону, так як я прикордонник. Нагадаю, тепер по всій лінії кордону, починаючи від Сумщини, Чернігівщини і закінчуючи територією, якою ми володіємо в Луганській і Донецькій області (маленькі частинки, які залишилися, – там ведуться менш і більш активні бойові дії, бойові сутички. І, звичайно, відбуваються різні диверсії. Як на війні.
«Небо зі зловіщими очима щось хоче скинути на тебе»
Це був артилерійський зенітний обстріл… А потім ще такая є погана річ – ланцет – яка розрахована на враження живої сили. (Ланцет – російський баражуючий боєприпас. – Ред.). От він мене і зачепив. З місця евакуації, звичайно, це є ціле мистецтво витягнути людину, вВраховуючи реалії 21 століття, тобто дрони й те небо, яке все дивиться на тебе – дивиться зловіщими очима і щось хоче скинути на тебе й твоє тіло… Побратими допомогли вибратися, я ще сам пробував йти, скільки мав сил. Потім – перша стабілізація. А далі Харків, Київ, госпіталі, тепер – у Луцьку. Це моє, на щастя, перше поранення, а на нещастя – воно дуже важке: стояло питання «буде рука чи не буде». Але зараз я сиджу з рукою – вона в мене є. Вміння і ставлення наших медиків заслуговують на на велику вдячність!
«Годлевські закінчуються»
Що думаю про бусифікацію? У лютому два роки тому я стояв 2 години в військкоматі, шоб потрапити у військову частину, бо напряму попасти було неможливо. І тоді біля військкомату були потоки: їхали чоловіки з-закордону, які до того були в теплих затишних місцях, бізнес ах, при зарплатах, йшли звідси…
На превеликий жаль, є 200, 300, 500, яких не можуть найти і не знають, де вони. Звичайно, війна потребує своїх жертв, свою плату. Може, це не скромно так казати, але Годлевські закінчуються. А цю державу треба захищати. Але, напевно, якщо хтось переховується, не хоче йти, йому не можна навіть повістку вручити, то отак… Пізніше ми розберемося, що правильно, але цих людей треба просто взяти. Нас не виловлювали по вулицях, бо ми самі йшли. А чому не хочуть йти? Так, можна загинути, можна дістати каліцтво, інші травми. Не всі до цього готові. Але треба просто мати вищу ціль. Яку? Я скажу просто: «Ми захищаємо свою цивілізацію, свій образ життя».
Тільки десь зараз мені дійшло, що означає перша ознака чи преамбула Декалогу українського націоналізму. «Я дух одвічної стихії, що постав на грані двох світів, - творити нове життя, - і далі по тексту, - Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї». Тоді в ОУН не мали такої великої демократії. Вони приходили і казали: «Василю, Іване, Петре, завтра в лісі маєте мати на 3 дні харчу, тому шо будем захищати Україну. (І хлопці йшли в УПА). А ти, Маринко- Катеринко, маєш напекти хліба. І покласти там, бо хлопцям треба їсти». Напевно, то є недемократично і не зовсім етично, і не зовсім гуманно. Але то їхній фундамент, закладений настільки сильно, що ми, перебуваючи під радянською окупацією, не перетворилися на Білорусь.
Чи будемо мати тую державу, чи далі будемо воювати? На превеликий жаль, ми маємо в історії і негативні сторінки. Ми мали найчудовішу демократію при Центральній раді і при її голові Грушевському, ми мали державу при гетьманові Скоропадському, який скинув або розігнав Центральну раду. Ми знаємо, коли петлюрівці, тобто Директорія, вигнали Скоропадського. І що після цього сталося? Тую державу не втримали. Прийшла червона Росія. Що сталося з представниками Гетьманату і Директорії? Їх всіх перебрало ЧК, розстріляло в своїх застінках, а тим, хто давав їм їсти, влаштували 1932-33 рік, а потім був ще 37й.
У західній Україні це все відбувалося дещо по-іншому в 1940х роках. Підчистили всіх і встановили те, що хотіли. Вся ця інтелігенція, всі ці освічені українці, демократи, які мислили, як ту Україну захищати, опинилися в Луцькій в’язниці. Маю на увазі на теренах Волині. В 41-му (23 і 24 червня) їх 2 дні розстрілювали!
«Не хочу, щоб до нашої цивілізації примішували якутів і «прочих»
То є наш геном – коли нам плюнули в обличчя і зек став керувати державою (невіглас, далекий, меркантильний, який сидів на золотому унітазі і говорив про Анну «Ахмєтову» – Президент держави! ), то українці не казали так, як білоруси: «Што ви дзєлаєтє!», а брали суміш запальну і відстоювали свої права. Дальше гинули Нігоян, Жизнєвський, Сотня Майдану… До теї пори ми маємо наш той Легіон, але ми стоїмо — на на грані двох світів. Але ми зберігаємо своє українське Життя і творимо цивілізацію. І я не хочу, щоб до цієї нашої цивілізації примішували якутів, тувинців і «прочих» народів Півночі!
Ми маємо дуже великий потенціал. Хоч маємо дуже багато проблем. Але ми належимо до європейських народів. Стався безвізовий режим, ми можемо поїхати в Європу. Ну могли... Поїхати – подивитися, як там. Ми маємо певні проблеми з виборами, з демократією. Але цеє долається! Но є інший світ, інша форма мислення, яка не сприймається. Наприклад, така, яка побудована в Росії чи в Китаї.
«Азов» - це як УПА, а звичайні мобілізовані - як в УНР»
Армія – це зріз суспільства. Є підрозділи сформовані за певною ідеологією – «Азов» чи 3 Штурмова. Там добровольці. Вони приблизно, як УПА. А є підрозділи, які формувались по принципу Української Народної Республіки – пройшла мобілізація – набрали – служать. Та й люди різні прийшли. Наприклад, у моєму підрозділі є такі, які не мають ідентифікаційний код, тому шо якісь є переконання релігійні про той код. Но той чоловік заходить на позицію і тримає оборону. Є такі, шо «от яке Різдво 25 грудня – мені не підходить», – але все одно бере зброю та іде на позицію.
Загалом, я переконаний шо дуже багато залежить від командування. Ми дійсно зараз є в процесі створення української армії. Ми мали величезний спадковий наслідок від радянського союзу. Була побудована величезна система, а ми її навіть не перемінили – тільки поміняли зірку на кашкеті на тризуб. І ті ентузіасти з військовою освітою – лейтенанти попадали в таке середовище, що не мав зарплати, перспективи, де жити, і звільнявся. А залишалися ділки в армії, які для себе крутіли-вертіли. Баласт. Ну це не кругом в армії, але таке було. І тут війна. Багато хто повернувся в армію – афганці, які були офіцерами. Появилися абсолютно нові: я в 56 років став офіцером. Але я став бойовим офіцером: вивчав швидко сектори обстрілу, мінні поля, лінії евакуації (те, що вчиться місяцями) – як я там вже це засвоїв – то інше питання, але усе, що вмію, практичне.
І на відміну від наших західних партнерів, на яких ми рівняємось, у нас військові здобували звання автоматично. І якщо подивитись на папери, то маємо дуже велику кількість офіцерів. Тобто все окей. Але практичних, з бойовим досвідом, обмежена кількість. І той баласт треба зменшувати. Я переконаний. Але цей час - це є народження нової армії. Це реформа. На превеликий жаль, вона проходить з кров’ю і потом. Але вона проходить і шлях цей незворотний, як і в держуправлінні.
«Ми втрачаємо території, але нічого не посипалося!»
Я виховувався серед вояків УПА. Вони взагалі ніякої допомоги не мали. Самі діставали харч, зброю, боєприпаси. А мене накормила моя держава, я не був голодний. Мої умови війни і порівняно те, що було в них, в УПА, є набагато комфортнішими. Хоч в армії буває різне, але й в житті буває різне.
От європейці дивилися на нас у лютому 2022-го і я добре уявляю їхнє здивування українцями. З однієї сторони вони давали зі своєю аналітикою нам 2 тижні, що стільки ми будемо стояти проти путіна. Вже третій рік – 1000 днів – ми воюємо – як? Так тяжко! Ми втрачаємо території. Але нічого не посипалось. Нічого не посипалося!
Якщо мене питають про зневіру – а як я можу зневіритися в любові, наприклад, до своєї матері? До своїх дітей, свого Луцька. Я зміг би, якби щось мені не подобалося, але це моє – це все пахне, дихає. Я люблю свою державу, своїх людей, хоч я можу їх не знаю, але я хочу, щоб вони були. Я люблю своє комфортне місто. Я не хочу тут інших ніяких вкраплень. Я хочу, щоб ми розвивалися як цивілізація, щоб ми брали культуру західну і ми її берем!
Я недавно перечитав спогади Маннергейма. Для мене це великий теоретик військової справи, був кращим другом нашого гетьмана Скоропадського, і він став національним героєм Фінляндії. Вона мала у 1918 році набагато слабші, ніж Україна, можливості, але стала незалежною. І коли Сталіну, як путіну, прийшла ідея "асвабадіть" Фінляндію (а вона мала лише 35 танків), то вони опирались, війна радянська була програна! Але я не за то. Фіни тоді мали своїх комуністів. І вони разом з соціалістами, які були в опозиції, з початком війни прийшли й сказали: "Запишіть нас рядовими солдатами, ми будем захищати нашу державу". Оце для мене взірець. Це так і повинно бути тут.
Як офіцер стараюся не показувати, що щось не подобається. Тому що мій вік, постава, мій образ, який я сам собі витворив, – це тверезість і холодність у прийнятті всього… Але, наприклад, мені важко чути, що троє! Заступників! голови Волинської військової адміністрації були звільнені за розкрадання гуманітарної допомоги. Я маю на увазі Ярмольського, Гупала і тую дєвушку. В мене перед очима – очі хлопців, які загинули. Прості такі хлопці, щирі. І вони любили тую землю. Може, навіть не могли все це пояснити. І коли ти дивишся, що на землі п’ють тую воду і такі хлопці, і такі от люди… Це біль. І це завжди було; і не тільки в нас. Але це сильно-сильно болить.
Свідомо уникаю теми політики, але я так скажу поверхово: я не був сторонником нинішнього Президента. Але для мене це є мій Президент. Ми повинні відстоювати цюю державу, тоді відбудуться вибори – ми будем дальше говорити за політику. Бо якщо ми зараз почнемо мітингувати, скидати, виносити – це буде робота на користь того путіна. Він тільки чекає отого хаосу. Він оці і робить удари по містах, щоб посадити нас на той колапс – зараз на енергетичну систему, щоб люди вийшли, скидали владу. І от тоді вони нас прийдуть "асвобождать" від тиранії.
«Моє питання про Бога при пораненні було 2-3 см»
На війні важливо мати зв'язок з вищою силою. Це тонке питання. Поява священника в підрозділі може нагадувати про смерть. Але є інша ситуація – про вище покликання і вище завдання. На війні дуже важливо мати людське обличчя. Тому що вона своєю жорстокістю може оці краї толерації просто стерти. І присутність Бога то є добре.
Ну і він там в окопах дуже близько. Можна по-різному розцінювати, но моє питання при пораненні було 2-3 см: якби ввійшло в м’які тканини, легені пошкодив осколок – напевне, вже б не дав би інтерв’ю. Десь там з неба повідомлення посилав би... Тут я сиджу і дихаю прекрасним повітрям нашого парку. Можна сказати, що це є певний знак Бога.
По-друге цінність, яку там відчуваєш, це є певні сигнали Бога. Не цінно, що ти в Єгипті чи на Мальдівах відпочиваєш, а цінно те, шо ти можеш зайти зараз у парк. В ліс, на патику посмажити сала… і обняти свою дитину й чути, як вона пахне...
Лишити після себе слід – оце і є присутність Бога. Був філософ, по-моєму Софрон Мудрий. Він написав: «Не бійтеся бути святими». До святості треба прагнути. Роби ті вчинки. Думаю, що в Луцьку є багато таких людей, які до того прагнуть, роблять свою роботу, спасають бідних, знедолених, допомагають покинутим тваринам. Ми їх не знаєм. Але вони є. Армія в тому подібна з тим своїм брудом, смородом, нечистотами, матом, але вона насправді чиста. Там людина може попасти в окопи, яка, може, не зовсім благородні вчинки робила. Там вона очищається. Бо разом з усіма стоїть. Ви залежні один від одного. Тому це, певне, як чистилище...
Маленький штрих стосунків з Богом, коли писав окопний зошит в бліндажі. Там атмосфера – свічка, буржуйка горить, кіт прибився і ти його розумієш до капілярів, листи з посилок нової пошти, де ти записуєш свої думки, нижки, які хлопці мені вислали. А вони так димом смердять, тим бліндажем, але якимсь рідним тим.
"Хочте мати тую незалежність?"
В любому випадку мене дуже сильно до своїх хлопців тягне. Є мої хлопці, які питаються: Професоре, як ви? (Професор – псевдо Сергія Годлевського. – Ред.). І я залишився навіть в групі там нашій. І коли вони заступають на позиції, чергування – ти їх відчуваєш будто би це з тобою відбувається... У мене поранена права рука, праве плече… Як воно буде? Важко сказати, але думаєш постійно за них…
Ми всі хочемо жити. Але є питання ціни нашого буття. Ми все-таки виховувались на християнській культурі. От я думаю, чому було допущено страту перших християн і чи була би церква, якби не мала святих і мучеників?Напевно, ні. Чи могла би існувати українська держава, якби вона не мала оцієї жертви наших січових стрільців, героїв Базару, Крут… Ми мали і вояків УПА... Там був загальний героїзм. Ми зберегли обличчя нації. І є найглобальніше питання – коли співали "Боже великий, єдиний, нам Україну храни, то, думаю, Бог дослухався. Він сказав: "Хочте мати тую незалежність, ну то от вона так дається".