Сергій – уродженець Херсонщини, нині – переселенець, живе в Луцьку. До окупації займався сільським господарством, мав власний магазин і торгував продукцією на ринках ледь не по всій Україні. Збудував власний великий дім в одному з райцентрів неподалік річки Дніпро. Дружина, маленька донька і пес. Здавалося б – ідеальне життя, до якого прагне кожен пересічний українець. Але війна – кардинально змінила усе.
Про Сергія пише в матеріалі «Мобільний крематорій за хатою: історія переселенця з півдня, город якого встелений трупами окупантів» журналістка Інсайдер Медіа Еля Коротинська.
Сергій розповідає, що ніколи не гонився за мільйонними статками. Але, як і всі українці, звик, щоб ухаті було все, і біля хати теж.
«Ну така українська натура: хату збудувати, жінку гарну мати, діточок народити. Ми завжди важко працювали, але за це завжди мали: і в хліві живність водилась, і в полі вирощували гарний урожай, і дітей годували-вчили», – каже він.
Сергій ніколи навіть не думав, що хтось може жити інакше. Бо коли маєш багато своїх клопотів, то немає ні часу, ні бажання зазирати за паркан до сусідів. «У мене 25 гектарів поля, я по 10 годин як не на городі, то в гаражі техніку кручу, як не в гаражі, то на базарі торгую. Яке мені діло, як там живуть росіяни, білоруси чи парагвайці. Але, як виявилось, їм було діло до того, як живу я», – зауважує Сергій.
Читайте також: Поки чоловік служить, допомагають сусіди: як родина з Луганщини облаштувалась в селі на Волині
Окупанти прийшли зненацька – «асвабаждать от НАТО, от гейропи і нацизму». А в результаті «асвабаділі магазини від товару, погріб від закруток, а гараж від техніки». Сергій каже, що забрали геть усе.
У результаті Сергій разом із дружиною та донькою прожив у підвалі декілька місяців. А потім у їхній двір прилетіло. Хата лишилась без вікон, посікло все осколками, та й сам підвальчик ледь не завалився. Тоді родина перералась до кума, вже в його підвальчик.
Окупанти просунулись вже далеко вперед і куди податись – Сергій уже не знав. Родичів за кордоном немає, на західній Україні теж. Та й як вибратись через ті всі блок-пости під обстрілами?
Сидіти на одному місці, каже Сергій, не міг. Вони з кумом постійно намаглися якось нашкодити росіянам. Тож якось один БРДМ і підбитий танк таки в окупантів угнали.
«Ну танк вони самі кинули, бо він не їхав, а вони не тямили чого. То ми його і затягнули до себе. Кажемо – пацани, ми поремонтуємо і вам віддамо. Ми хочем вам «помочь». А БРДМ то таки угнали. Коротше кажучи, рубали окуня і підігрували їм, як могли. А що робити лишалось? Якщо ти за Україну – тебе пресують. Звісно боїшся, щоб не пристрелили. Потім зрозуміли, що жити нам лишилось не довго. Ховались і почали думати-гадати, як то звідти унести ноги», – пригадує Сергій.
Тоді Сергій з кумом вигадали одну диверсію. Окупанти постійно пиячили. Магазини на той час уже були розграбовані, а самогонка селян – випита.
Читайте також: У Маневичі до масажиста-переселенця їдуть клієнти зі всього району
«Нагребли старого варення по закутках, гепнули туди дріжджів та заклали бідон бражки. Вже коли вона майже виробилась, пустили там через одних людей чуйку по селі, що в нас закопаний бідон браги і вже скоро будемо гнати і будемо торгувати. Мовляв, приймаємо попередні замовлення від населення. Ми знали, що вони до нас прийдуть… тільки не знали коли. Ну й гепнули туди трохи подпітки для помідор і перцю. Ті душмани приперлись «конфісковувати». Ми вже сильно й не пручались. Пили її вони всім кагалом. Кабана жарили, брагу пили, кричали, танцювали, стріляли – коротше кажучи, влаштували масштабний сабантуй. А потім по трохи почали стихати. Потруїлись і на сусідній вулиці сиділи по всіх корчах», – ділиться Сергій.
Після цього Сергій із кумом вже не мали іншого виходу – мусили втікати. На це знадобилося два дні, бо то обстріли, то орки не пропускали. Однак Сергій мав запасний варіант. Він домовився зі знайомим колаборантом і той домовився на одному з пунктів з росіянами, щоб їх пропустили.
«Коли я побачив український прапор і наших військових, то сам розплакався. Я ніколи не думав, що мені будуть такі дорогі синьо-жовті кольори. Зупинились перед нашими військовими, я вийшов підняв руки і просто впав. Впав цілувати землю. Рідну, вільну українську землю, яку не топтав російський чобіт. Хлопці до мене біжать: «Дядьку, ви поранені? Що з вами?». А я не можу повірити, що я вибрався з того пекла і вивіз сім'ю. Діти плачуть, жінки плачуть. Ніколи не забуду того відчуття. Це почуття – свободи», – розповідає Сергій.
Читайте також: Бог відвів від трагедії в Краматорську: історія переселенців з Добропілля, які приїхали на Волинь
Далі абсолютно чужі люди допомогли дістатися Дніпра, далі – Прикарпаття, - тоді Луцька, де й живе нині Сергій. Тут дружина влаштувалась у супермаркет, Сергій – таксистом, донька пішла до школи.
Декілька тижнів тому рідний населений пункт Сергія деокупували. Він не витримав і рвонувся туди, щоб побачити що й до чого. Однак після побаченого не впевнений, чи повернуться туди.
«Вертатись є куди, але не знаю коли я зможу переступити те, що мій город за хатою встелений трупами окупантів… Нас не було там кілька місяців. Але за той час вони там таке витворяли… Хату геть вщент розікрали – повидирали навіть LED-підсвітку на кухні і у вітальні. Техніки нема ніякої. Все перемелене. Але стіни і дах ще стоять. Проблема в іншому… Після того, як ми поїхали, вони поставили в мене за хатою мобільний крематорій… Звісно,його вони забрали перед відходом, але місце лишилось. Видно, де він стояв. Видно, що довго стояв. Видно, що спалили вони там не один десяток, а може і сотень трупів своїх солдат. Запах специфічний…» – розповідає Сергій.
Сергій каже, що його дім став місцем, де назавжди посіяна смерть. «І я не знаю як мені переступити це… Бо жити далі і розуміти, що твій город встелений трупами окупантів. Я поки до цього не готовий», - зауважив чоловік.
Читайте також: На Волині художник-переселенець малює картини, щоб люди не опускали руки