Ми розмовляли з директором однієї із найяскравіших луцьких будівельних компаній Андрієм Разумовським у його робочому кабінеті. Будень. У філіжанках швидко холоне еспресо. На диктофона лукаво дивиться з картини на стіні… Наполеон.
На робочому столі Андрія Разумовського – шеренга барвистих будиночків з бетону. З макету нового житлового комплексу? Поруч м’ячі для… гольфу. Серед книг на полиці – бестселер про секрети успішного виробництва «Дайо Тойота»…
Андрій Разумовський відповідатиме на перші запитання, а сам тим часом ще підписуватиме папери, які зібралися за ранок, когось ще збиватиме на телефоні, допиватиме каву… Вже за кілька хвилин він залишить все і захопливо розповідатиме, на кого із бізнесменів-будівельників рівняється, що надихає його у його робочому кабінеті і чому він вирішив… балотуватися у депутати однієї з приміських ОТГ.
* * *
Будівельна компанія «Інвестор» прожила насичений подіями рік. До непізнаваності змінюється будмайданчик ЖК «Супернова», на вікнах частини ЖК «Струмочок» вже давно вазони, бо люди поволі обживають нові оселі. Дивує новизною «Юпітер», «Оріон», ковельський «Парковий квартал»… Традиційно команда «Інвестора» задає стиль і диктує моду. І не тільки на гарне житло. На гарну рекламу, наприклад, теж.
Увесь рік Андрій Разумовський максимально близько контактує з тими, кому цікаве його житло і його робота. Завжди доступний у соцмережах і часто перший у креативних проектах. Чого тільки варта вистава про Костя Шишка на даху «Супернови»…
Разом з тим робочий простір Андрія Разумовського в офісі БК «Інвестор» - без зайвої розкоші. Все необхідне для роботи. Фото об’єктів, які будуються, – для натхнення. І – цукерки для гостей. Власне, з кабінету і починаємо розмову.
«Мій офіс скоро буде на «Суперновій»
– Андрію Руслановичу, БК «Інвестор» завше розповідає, що будує ідеальне житло. Вам як гендиректору цієї компанії важливо, яким є ваш робочий простір? Точніше, яким він мусить бути?
– Найважливіше для мене – це, напевне, свіже повітря. Кабінет має бути достатньо просторий, щоб там була можливість проводити зустрічі.
Щодо безпосередньо цього кабінету, то зрозумів одне: я тут (киває у бік вікна) нічого нікому не продаю. Відкрию карти: вирішив переїхати з відділом продажу на «Супернову» (сучасний житловий комплекс, який будується в районі вулиці Потебні та Львівська у Луцьку).
Для чого? Ось що виходить: ми здали перших, умовно кажучи, 150 квартир і ще 100 добудовуємо. Наступного року здамо всі, відтак зовсім скоро там буде 250 жител з мешканцями (рівень продажу там дуже високий, тому майже всі квартири реалізовані). А така кількість людей, яка щойно заселилася у новий будинок, постійно ставлять питання, інформують про проблеми… Часто це проблеми, які можна вирішити за кілька хвилин. Тому я й вирішив – буду у безпосередній близькості до них. Щоб просто «в лоб», щоб мене могли бачити всі. Навмисне йду вперед.
Тому мій офіс скоро буде безпосередньо на першому поверсі одного з будинків «Супернови».
– Це мені нагадало принцип ощадливого виробництва компанії «Тойота», який запозичений багатьма. Там один із секретів передбачає розташування кабінетів керівників максимально близько до тієї ланки виробництва, за яку керівник відповідає.
– Можливо. У мене навіть десь тут на полиці є книжка про «Тойоту». Хоча не в ній справа. …Звичайно, набагато легше продати квартиру і взагалі забути про клієнтів та трубку від них не брати. Насправді клієнти не завжди праві, не завжди хочуть щось по суті, але ми все одно маємо йти їм назустріч і вирішувати їхні проблеми.
– Як правило, в кабінеті у керівника речі, які щось та означають. Розкажіть про такі деталі. Наприклад, я вже помітила на одній зі стін портрет Наполеона…
- Мені його подарували друзі. Вже давненько. По суті цей портрет – то карикатура, бо ж Наполеон з подушкою на голові. Хоч з першого погляду ніби здається, що це його «трєуголка». Хоча й історична правда тут є: справді якось трапився з французьким імператором такий казус. Його військові застали зненацька, і Наполеону треба було вийти на балкон їх привітати. Не знайшов трєуголку, вдягнув подушку – і вийшов так. Хто неуважний, той не помічає подушки і по-іншому сприймає цей образ з картини. Мені вона піднімає настрій.
За мною - ікона. Це «Віра, Надія, Любов і їх мати Софія». Написана в Дебальцево на дошках з ящика з- під патронів. Я її купив на аукціоні, який проходив у Луцькому замку. У день цих Святих в мене народилася донька, тому ікона для мене особлива аж з двох причин. Вона мені сподобалася – і я її купив. Ну, а кошти пішли на першу мобільну операційну, щоб лікувати й оперувати бійців на фронті.
Якщо чесно, я купив цю ікону ще до самого аукціону. Бо якось не з руки було це робити на торгах. Тому випередив події, підійшов до організаторів і придбав раніше.
Є тут у мене фотографії доньок. Це те, що надихає. Це Ліза і Єва.
– А от тут, на столі у вас – такі цікаві фігурки будиночків...
Я починав свій бізнес з цементу: з 2004 року є дилером компанії «Dyckerhoff Україна». Ці будиночки з бетону – це їхні сувеніри. Давно займаюся будівництвом, тому бетон, бруківка і таке інше – це речі, які мені подобаються. Але то не просто якісь там будинки, це різні відомі у світі будівлі.
Прапорець – то маркетинг.
На стінах – світлини наших комплексів. Вони відволікають, коли втома чи не той настрій…В державі не все ж так добре, як би хотілося, і це іноді починає набридати. Ти думаєш: ну скільки ж можна? До перевірок ми вже звикли, зараз нас більше хвилює те, що через певні бюрократичні процедури значно сповільнюється процес будівництва.
Виходить, що маємо сили, маємо гроші, маємо людей, а через якийсь папірець втрачаємо місяці. І зникає запал: ти хочеш бігти, а тут якийсь папірець хтось довго робить... Коли я виїжджаю на свій об’єкт, забуваю про ці проблеми. Дивишся на «Супернову» – і побачене надихає. Ти розумієш, що тут ще недавно був смітник, а ми його змінили до невпізнанності.
Ми пишаємося своїми об’єктами. Зрозуміло, що не всі можуть об’єктивно їх оцінити. Не всім ми подобаємося. Стовідсотково, що ми не подобаємося нашим конкурентам (сміється).
«Не розумію людей, які хочуть жити в центрі міста»
– Про конкурентів. Я вважаю, що в Луцьку є дві категорії забудовників. Є такі, кого всі знають. До кого можна прийти в кабінет. Кого можна зустріти в якійсь луцькій кав’ярні. Кого можна щось спитати. А є такі собі міфічні компанії з дівчатами і хлопчиками на іншому кінці дроту. І нібито всі знають їхніх власників, але водночас спитати нема в кого. От як думаєте, яким забудовником бути легше?
– Я взагалі вважаю, що нерухомість – це дуже тонка справа. Місцевий забудовник чи немісцевий – немає різниці. Головне, щоб ця людина була реальна. Якщо ми будемо будувати у Львові – це ж не означає, що ми непорядні? Правильно? Я ж не буду ховатися. Я прийду і скажу, що я будую у Львові чи в Києві.
Навпаки: років три тому я був переконаний, що в нас дуже високий рівень впізнаваності, а виявилося, що не зовсім. Провели дослідження і побачили, що не такі ми вже й впізнавані. Тому навпаки – працюємо над цим постійно.
– Ви робите так. А чому інші тоді – ні?
– Хочете скажу вам чесно? Іноді чую думки про те, що ми підглядаємо за конкурентами. Не хочу нікого ображати, але на конкурентів ми не оглядаємося. Жоден місцевий конкурент мені поки не є цікавим.
Я роблю своє. Є світ. Є Варшава, є Київ. Київ дуже крутий. Мені дуже подобається Ігор Ніконов, засновник будівельної компанії «KAN Девелопмент». Вони будують найкращі, найпродуманіші житлові комплекси в Києві – Tetris Hall, Комфорт Таун… Він відкриває школи у своїх комплексах! Директор однієї зі шкіл – його дружина. У них – десять дітей. Зрозуміло, що це для нього – не просто вид заробітку. До речі, він особисто проводить презентації своїх об’єктів, багато публічно виступає… Це людина, яку варто поважати.
– Якщо говорити про нові ніші для вашої роботи – бачите десь перспективу?
– От хотів би збудувати офісний центр. У склі. Може, 10-ти, а може, - 16-поверховий. З конференц-залою і всім необхідним. У нас немає жодного професійного офісного центру. В нас просто є кілька підприємств, які мають красиві офіси. Все. Де може людина купити 100 квадратних метрів офісу? Ніде. Я бачу перспективу в цьому.
Тому хочеться офіси будувати. Хочеться інші напрямки розвивати. Мені дуже подобається будувати за містом, оскільки там насправді комфортні умови проживання. Від нашого «Струмочка» (сучасний житловий комплекс у селі Струмівка Луцького району, - авт.) пішки можна дійти до ЦУМу, бо це всього 5 кілометрів. А сів за кермо - і за 5-10 хв ти в центрі.
Як на мене, «Струмочок» – один з найприкольніших наших об’єктів. Хоч у нас всі об’єкти цікаві, але по-перше, я там проживаю, по-друге, зараз ми там будуємо другу чергу.
– Якщо сьогодні виїхати за обласний центр, можна побачити, як стрімко у приміських селах будують багатоповерхівки. Очевидно, це житло не для місцевих, а в більшості для лучан. Як думаєте, чому вони «рванули» за місто?
– Чому я думаю, що там краще? Тому що за містом немає промисловості, шуму від машин і великої кількості людей. Там є де поставити автівку. Наприклад, від мого «Струмочка» 500 метрів до лісу. Тобто з одного боку ти за кілька хвилин доїжджаєш в центр міста, з іншого – ти за 3 хв в лісі.
Я взагалі не розумію, для чого людині жити в центрі міста. Якщо ти студент, ти вчишся і тобі має бути зручно – так, тобі це може бути цікаво. А в іншому випадку: який зміст? Але це ще й питання смаку.
«Якщо «Інвестор» збудує школу, то соромно не буде нікому»
– А хто ваш типовий клієнт?
– Ми знаємо, який наш клієнт. Точно знаємо категорію людей, яка в нас купує житло. Бо ми над цим працюємо. Зазвичай, це люди середнього віку від 30 до 45 років, які мають діток і яких хвилює їхня сім’я.
Саме тому для наших клієнтів забезпечуємо гарні дитячі майданчики, саме тому працюємо над рівнем безпеки (загороджуємо територію, встановлюємо відеонагляд, намагаємося охороняти). Ми цілеспрямовано зосереджені на аудиторії, яка нас цікавить.
– За 9 місяців 2018 року в експлуатацію ввели на 15% менше житла, ніж у 2017-му. Торік, пам’ятаємо, був житловий бум в Україні, та й на Волині теж. Експерти кажуть, вирівнялася економіка, ринок став стабільнішим. А ви як поясните цю цифру?
– До 1-го січня, по-моєму, діяв декларативний метод: тобто я міг подати декларацію про початок будівництва і приступати до роботи. На сьогодні, й в принципі це розумно, треба знову спершу отримати дозвіл, тоді пройти експертизу об’єктів, потім сертифікати… Цей процес дещо ускладнили. Для того, щоб я отримав містобудівні умови, які мені дають право на користування об’єктом, треба, щоб ця ділянка і в генплані, і в плані детального планування один в один відповідала тому, що ми хочемо. Генеральні плани не у всіх місцевостях затверджені та існують, а щоб зробити так званий ПДП, треба до півроку.
Тобто ми маємо землю, хочемо будувати, а мені треба рік чекати невідомо що. От у Ковелі ми не розпочали зведення наступного будинка тільки тому, що затверджували ПДП, потім брали містобудівні умови, потім робили проект і проходили експертизу. Тобто наступний будинок у Ковелі ми зможемо почати тільки в травні-червні. А могли б у вересні цього року.
– Але є в цьому і позитив, на вашу думку?
– Так, ці зміни відкидають непорядних забудовників, які порушували будівельні норми і створювали нам нечесну конкуренцію.
Років два-три тому, після Революції гідності, коли якраз часто люди переїздили, відбувалися зміни курсу валют, був такий легкий ажіотаж, з’явилися люди, які нечесно конкурували на будівельному ринку. Єдиний аргумент – ціна. Справді об’єкти різні, різні мережі, різні ділянки, тому й ціна може бути різною. Нема проблем. Але є та межа, яку переступити неможливо. Наприклад, якщо пряма собівартість будівництва – 9 тисяч гривень, то квадратний метр не може бути дешевшим. І якщо хтось продає за 8 500 – то вже треба думати…
Але на нас це не відобразилося. В принципі ми своїх клієнтів знайшли і своє житло реалізували. З точки зору бізнесу, чим менше будують, тим вища у нас маржинальність, тим більше ми заробляємо коштів. Та й все. Тому глобально ми нічого не втрачаємо.
Я думаю, що держава має ці процеси врегулювати, вдосконалити, щоб не було бюрократії і виконання всіх вимог не займало кілька років. Дуже хотілося б. Звідси і спад у будівництві житла. Це не спад клієнтів. Якби я міг, я будував би зараз ще в трьох місцях. Але не можу цього зробити юридично.
– Чому БК «Інвестор» не працює з державними замовленнями, з державними грішми? Просто не робите на це ставки?
– Це не зовсім так: певні роботи ми виконуємо. Виготовляємо свою бруківку, тому були відповідні замовлення. Наша бруківка на вулицях Лесі Українки, Кривий Вал, Крилова у Луцьку, наприклад. Тобто одне з наших підприємств час від часу бере участь у тендерах, в кількох ми перемогли. Будемо будувати кілька лікарських амбулаторій в рамках проекту Світового банку. Зводимо дитячий садочок у селі Крупа під Луцьком.
Хочемо в цьому плані активізуватися. Маємо патріотичний настрій. Коли виграємо класний тендер (а ми такий знайдемо рано чи пізно), хочемо застосувати наші знання в організації будівництва, в оформленні зовнішнього вигляду будівель, споруд, територій на державних об’єктах.
Не хочеться будувати школу за проектом 72-го року, а втілити свої ідеї. Якщо «Інвестор» збудує школу, соромно не буде нікому! Дуже хочеться звести таку школу чи садочок, щоб він був окрасою населеного пункту. Нам це об’єктивно під силу.
«В Луцьку проблема: ніхто не знає, коли в місті буде міський голова»
– Часто на сесіях Луцькради викликає дискусії питання зменшення пайової участі забудовникам. Тобто спочатку інвестор-забудовник сплачує якусь вигідну місту суму за ділянку, всі тішаться, що ця сума вагома, що бюджет суттєво поповнився, а потім частину цих коштів місто повертає йому взамін за той чи інший благоустрій. А потім всі пишуть: мовляв, ой-йой фірмі, до якої має стосунок такий-то політик, наприклад, повернули 300 тисяч гривень з бюджету…
– До речі, саме зараз розглядається законопроект про скасування пайового внеску. Тому на цій темі багато спекулюють. Але тут, як на мене, все чітко. Закон про пайову участь каже: якщо підприємство збудувало мережі – водопровід, каналізацію, або зробило благоустрій за межами майданчика, який до того ж виконаний згідно з технічними умовами, то органи місцевого самоврядування зобов’язані (!) на ту суму зменшити пайову участь.
Ці речі мають відшкодовуватися автоматично. Будівельник не має випрошувати: «Відшкодуйте мені, будь ласка». Якщо навіть міська рада відмовить, то вона порушить закон.
– То виходить у нас маніпулюють цим питанням?
– Так. Але насправді тут нема ніякого дива. Є це в технічних умовах? Ми це виконали? Нам мусять кошти компенсувати. Все.
– Поява кожної нової багатоповерхівки часто наштовхує на роздуми про ОСББ і «будинкове самоврядування». Часто буває: забудовник здав просто бездоганний дім, з газонами, смітниками, бруківкою і майданчиками. Люди почали заселитися. Проходиш повз цей будинок за тиждень, а там - гори сміття у дворі. Забудовник вже не керує, то вже не його «парафія», ОСББ ще нема, а люди – свині. І тоді псується репутація… будівельників. Бо нова будівля виглядає не дуже. Чи бачите ви в цьому проблеми? Якщо так, то як вирішуєте?
– ОСББ – це моє «болюче питання». Я поки не розумію до кінця, як нам ці будинки віддати людям так, щоб вони їх правильно використовували. Ми над цим працюємо, але…
Коли збирається 100 людей в одну компанію, вони не знайомі між собою і не можуть ні про що домовитися. Я був раніше більш оптимістичний. Думав: «Та-а-а, розберуться. Тож всі дорослі люди, зберуться, поділять підвали, паркомісця – та й все». А ні.
У Ковелі ми кілька разів зустрічалися з людьми з цього приводу. Вияснили майже всі питання їхнього життя, майже дійшли порозуміння – й будинок вже чистенький, гарненький і прибраний. На «Юпітері» ми доводимо справи до нормального стану: поки утримання будинку там під нашим наглядом. Ми забезпечуємо ОСББ кімнату для прибиральників і двірників, купуємо усі необхідні інструменти, допомагаємо розібратися з нарахуванням компослуг і так далі...
На жаль, неможливо будинок просто віддати. Але ми все робимо для того, щоб він жив і був класний. У нас є компанія, яка може надавати відповідні послуги, бо займається сервісом для ОСББ та жеків, але все одно це має бути добровільно, тут людей ні до чого не змусиш.
Якщо взяти до прикладу «Супернову», то там, думаю, в нас буде класний «жек». Своєю присутністю там майбутньою (через кілька місяців) ми доведемо його до ідеального стану. Адже два роки на об’єкті після здачі створюють проблеми навіть не ті люди, які купили житло, а ті, хто виконує певні роботи в цих квартирах.
Навіть якщо взяти по 3 ремонтника на кожну квартиру, то це все одно 50 невідомо яких людей ходить тими приміщеннями. Людей, яким в принципі все одно… Вони можуть диваном двері вибити чи стіни у під’їзді подерти. У нас були такі випадки, коли сміття викидали просто з вікон. Звичайно, ми його прибираємо. Хоч в принципі це не наші проблеми. І нас це не має хвилювати. Але хвилює.
– В українців бум на сонячні панелі. Ви з тих зодчих, які люблять новації. Використовуєте сонячні панелі у своїх будівлях?
– Поки що не використовуємо, але думаю, що до цього прийдемо. Зараз до кінця ми не можемо розібратися, як і де їх влаштовувати. Не проблема поставити панелі на вже здані будинки. Нема спеціаліста, з яким я міг би це питання вирішити. Ми думаємо про це. Просто декілька років тому були такі панелі, які не давали ніякого ефекту. Зараз це вигідно й щодо тарифу.
Але багатоквартирні житлові будинки – це дороговартісний складний інженерний об’єкт. Його треба обслуговувати, і це дуже недешево. За 2 гривні з квадратного метра це зробити, напевне, неможливо. Сьогоднішній тариф (4-5 гривень) – такий, ледве-ледве коштів вистачає, щоб вивезти сміття і помити під’їзди. А це не найважливіше у 9-поверховому будинку.
– За рейтингом «Regional Doing Business 2018», найкомфортнішими регіонами для ведення бізнесу є Вінничина, Івано-Франківщина та Житомирщина. Як би ви оцінили ці умови на Волині?
– Усе більш-менш нормально. Але оскільки ми живемо в Луцьку і будуємо в Луцьку, то тут одна проблема: ніхто не знає, коли в місті будуть вибори міського голови. Все одно міський голова – це людина, якій лучани довіряють.
От хто міський голова сьогодні? Немає відповіді. Коли вибори будуть: через 3 місяці, через 6, через 9? Можуть люди, які не мають до кінця розуміння, коли це буде, будувати якусь стратегію на 5 років? Не можуть.
Тому ми живемо трохи в підвішеному стані. От що робити зі сміттям? До прикладу, була нарада про те, що в Луцьку хочуть купити машини, які дістають контейнери з підземних смітників. Колись ми запитували, чи готові в Луцьку такі речі втілювати, якщо ми купимо таку техніку? Зібрали всіх забудовників, з усіма поговорили… Ніби всі за – і вже з наступного року, можливо, ми будемо робити підземні сховища, з яких можна буде машинами забирати для сміття. Це ж супер.
І таких ідей багато. Мене як лучанина хвилює організація транспорту в центрі міста. Я сам, образно кажучи «на око», бачу море ділянок для парковок. Біля парку неможливо стати машиною, а з іншого боку по півгектара вільної землі. Засипте тимчасово цю територію щебнем, загородіть, поставте паркомат. Таких площ у місті є зо два десятки.
На Коперника є школа, університет, вузька дорога, люди залишають машини з одного боку, тут весь час пробка – треба організувати рух.
У центрі міста більшає житлових будинків, куди весь цей транспорт подінеться? Це все треба систематизувати. Це важливо. Але це має визначати та людина, якій на 5 років лучани, умовно кажучи, дадуть ліцензію. Коли такої людини нема, то в будь якому випадку – це негатив. Хто в цьому винний – то вторинне питання і не моє.
– Не все ж одні мінуси. Якщо оцінювати роботу луцького муніципалітету в 2018-му, що хорошого зроблено в місті?
– Мені подобається, з яким натхненням вони роблять зміни у Центральному парку. Вважаю, що це дуже правильно. Якось би навести лад й зі Старим ринком. Десь відступити, десь наступити… Можливо, там мав би з’явитися якийсь сучасний риночок, торговий центр, але якимось діалогом треба дійти до певного розумного рішення. Думаю, рано чи пізно до цього дійдуть, бо ці процеси вже почалися, і тоді нарешті лучани отримають гарний туристичний центр міста – з пішохідною вулицею Лесі Українки, красивим парком, замком…
Я дуже хотів би пішки обійти довкола замку. І щоб бур’яни під ним не росли. І щоб там не просто була доріжка (вона є), а й якісь магазинчики, ресторанчик, щось цікаве.
Думаю, тут якраз щось скоро зміниться. Зрештою, якщо з виборами міського голови все так і лишиться на місці, то у 2020 році це само собою станеться. Бо треба в Луцьку людину, готову відповідати за свої дії. Щоб було кому сказати: якщо ви 9 місяців будете робити ПДП, то ми будемо далі будувати в Липинах або в Княгининку. І нехай вирішують.
«У мене мотивація йти в депутати залізобетонна: я там живу і там будую 300 помешкань»
– ОТГ. Зараз це топ-тема. Багато хто каже, що адміністративно-територіальна реформа – одна з найуспішніших. Ви нещодавно брали участь у Раді регіонального розвитку Волині, де йшлося про успіхи окремих ОТГ. Згідні з тим, що це успішна реформа?
– Згоден з цим на 100%. Єдине, що хвилює, – це те, що рішення залежать від діючих сільських рад. Я поділив би ці території, спираючись на економічні та географічні показники і тоді оголосив би всім вибори. А так зараз у нас така незрозуміла демократія: села сваряться між собою, люди сваряться, ніхто не розуміє, з ким кому об’єднуватися і таке інше.
Я, наприклад, вважаю, що Липини з Підгайцями мали б об’єднатися в одну ОТГ, взяти до себе Лище, Піддубці, Романів і отримати величезну громаду, в якій би можна було багато зробити. Якщо взяти наш бізнес, то ОТГ має повне право для створення відділу ДАБІ та відділу архітектури, може мати свого архітектора. Якщо це була б територія на 15 тисяч населення, то громада спокійно могла б собі дозволити це зробити.
Далі. Є село Струмівка, де я проживаю. Хоча там мешкає більше 2 тисяч людей, там нема ні садочка, ні школи. Де логіка? Земля біля Луцька дорога, продана. Наша компанія і я особисто хочу придбати земельну ділянку безпосередньо в людей і передати її сільраді для того, щоб вона там збудувала дитячий садочок.
Я там живу, в мене є дитина. Я бачу, що таким, як я, її нема куди віддати. Я маю її возити в школу чи садочок в Луцьк? Нібито я це роблю спеціально. Але насправді так роблять, бо є певна безвихідь. Сільські ради раніше мали мінімальні бюджети, натомість сьогодні бюджет ОТГ буде сягати десятків мільйонів гривень, тому якщо врахувати співфінансування з області, району, держави, можна збудувати садок, школу, стадіон, дорогу…
Щодо реформи, то думаю, що багатьом керівникам тут ще не вистачає знань. Бо виходить, що сільський голова раніше вирішував якісь мінімальні проблеми (наприклад, якусь дорогу зі світлом в селі), а тепер має стати маленьким головою району. Стало більше завдань. І я не впевнений, що всі з цим справляться. Але якщо взяти діючі громади, той же Боратин та Княгининок, то видно, що вони розвиваються дуже швидко і мають класні бюджети. Дуже круто.
– 23 грудня будуть вибори в тій же Підгайцівській ОТГ. Знаю, що живете в Струмівці і йдете в депутати ОТГ. Хочете спробувати щось змінити самотужки?
– Є декілька думок з цього приводу. З одного боку, це ніби й не наша задача – балотуватися в сільраду. З іншого – навпаки.
Так, я зареєстрований кандидатом у депутати Підгайцівської ОТГ. Йду на вибори на тій вулиці, де проживаю. Точно знаю, що маю знання і розуміння процесів, виходячи з мого попереднього досвіду. Якщо нас оберуть (кажу «нас», бо в мене сусіди теж ідуть в депутати на інших округах), то ми зможемо самі вирішувати, де нам робити дорогу, де будувати садочок, тощо.
– Ви балотуєтеся як самовисуванець чи від якоїсь політичної сили?
– Самовисуванець. Я до цього відношуся по-філософськи. Балотуюся на тій вулиці, на якій живу. Оберуть, то оберуть. Значить, будемо працювати і точно приносити користь.
Бути осторонь, не приймати участі – це, звичайно, позиція, яка має право на життя. Але я все життя активний. Хочеться іноді подивитися на ситуацію інакше, спробувати вплинути на напрям думок і чимось допомогти. У мене мотивація – залізобетонна: я там живу і я будую там 300 помешкань. Я дуже хочу, щоб там було комфортно, щоб там був садочок, школа і дорога – і використовуватиму для цього різні засоби. Рівень моїх зв’язків і спілкування, звичайно, вищий, ніж в багатьох. Тому думаю, якщо пройду, то буду ефективним депутатом ОТГ.
– Сьогодні на одну й ту ж проблему місто і приміські ОТГ дивляться по-різному. Згадайте: 251-шу маршрутку не пустили їздити через центр міста чи нехай сільські діти платять за навчання в садках Луцька. Це політика? Як вирішити ці проблеми?
– Така кількість ОТГ, яка утворюється довкола Луцька, на мою думку, недоречна. У мене передчуття, що деякі з них рано чи пізно поглине місто. Тут питання в амбіціях сільських голів, які хочуть далі займатися своїм. Можливо, й правильно. Але місто набагато потужніше і може дати більший ефект.
А щодо того, хто кому що платить, дуже важко оцінити. Але з іншого боку, є село Струмівка. У тій частині села, де я живу, умовно кажучи, є 300 будинків. Перше питання: є купа зданих будинків і купа непрописаних людей. Що це означає? Якщо я приватний підприємець, то я десь зареєстрований.
А може бути навпаки: моя дитина їздить в сільську школу, в Підгайцівську, а я зареєстрований підприємцем в Луцьку і я там плачу податки. Хто правий і як тут збалансувати, мені трудно сказати. Ніхто не зможе порахувати, хто де проживає і хто де платить податки.
Звичайно, що Луцьк хоче, щоб всі великі підприємства платили податки в Луцьку. Але для того, щоб так було, треба настільки прозоро і ефективно формувати витрати, щоб взагалі ні в кого не виникало питань. Не кажу, що вони формуються непрозоро, але не настільки зрозуміло. Думаю, що не всі депутати Луцької міської ради до кінця розуміють, як саме це відбувається. А я знаю, що кажу, бо сам був депутатом міськради.
Насправді бюджет міста – 2 мільярди, тобто достатньо, щоб щось покращити. Хочеться крутих проектів, монстрів, якихось серйозних справ. Не просто класти бруківку, хоч і це добре. От мені хочеться почути щось на кшталт: от ми вирішили, що будемо будувати в межах міста… аеропорт. А поки що так не є.
– А де комфортніше сьогодні працювати забудовнику: в місті чи за ним? Якщо говорити про умови для ведення бізнесу.
- Однозначно, що за містом. Тобто ми маємо там більше землі. Сільські ради приймають рішення набагато швидше. Менш заангажовані. Хто знає, які там фракції в Підгайцівській сільраді, чи є там якась «Батьківщина» чи «Свобода»? Там нема політики. Люди звикли керуватися інтересами громади. Якщо б у місті не було політики, було б все інакше.
«Насправді, ніякої агресивної реклами, вона просто професійна»
– Увесь цей час (не такий вже й короткий, до речі) доки є «Інвестор» – така яскрава рекламна кампанія, навіть агресивна рекламна кампанія. Особливо, якщо порівнювати з іншими забудовниками. Чому саме така? Що вплинуло на це рішення колись?
– Можна правду (сміється)?. Я перфекціоніст, І люблю всі речі робити правильно. Намагаюся вникнути в суть процесів і якось їх стратегічно вирішити. Завжди користуюся знаннями професіоналів.
Може, комусь і відкрию таємницю, але наша компанія не веде ні активної, ні агресивної рекламної кампанії, ми просто професійно займається рекламним процесом. Про-фе-сій-но. В нас є система. Ми знаємо, що ми будуємо і для кого. Спитайте моїх колег, будь ласка, хто їхня цільова аудиторія! Я думаю, що на цьому можна буде закінчувати розмову.
Ми професійно обслуговуємо клієнтів у відділі продажу. Ми замовляємо аудити. Ми просто працюємо так, як того вимагає час. Якщо є певні системи, то чому ними не користуватися?
Коли ми кілька років тому починали розвивати цей напрямок, то насправді переживали за інше: за цих «чужоземців», забудовників з інших міст, які стали заходити в Луцьк і наробили тут «шороху». Саме тоді ми вирішили підвищувати свою впізнаваність. Нас помічають не тому, що нас багато. А тому, що ми якісні.
– А навіщо вам конкурс «Обличчя Інвестора», коли обличчя «Інвестора» – це Андрій Разумовський?
– Ідея конкурсу постала просто. У нас з’явилася ідея використовувати людей для реклами своїх об’єктів. Когось найняти буде нецікаво. Нам було цікаво зачепити цим людей.
Не кожен же може виставити своє фото на конкурс? Прийняти участь у голосуванні? Треба бути сміливим і активним. Так-от хотілося знайти якраз таких людей.
Ми не могли зробити так, щоб перемогли всі. Але ми показали і зацікавили довкола себе багато активних мешканців міста. Тепер маємо лучан, чиї обличчя будуть на всіх наших рекламних матеріалах. Зняли кліп за їх участі. Він живий! І в ньому не якісь чужі люди! Ці герої живуть у якихось будинках, це чиїсь сусіди, чиїсь знайомі… Це гарно.
Насправді скільки б ми не розповідали про себе, я переконаний: кінцеву ідею люди зрозуміють тоді, коли житимуть у наших будинках. Наприклад, коли в «Супернову» вселяться перші 200 сімей, коли люди звикнуть спокійно ставити автомобіль, коли вони зрозуміють, що таке щільність населення, що таке охорона…
Думаю, наші об’єкти в перспективі на вторинному ринку будуть постійно дорожчати. Люди вселяться, відчують всі переваги, оцінять і надалі нам буде працювати ще легше.
Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.