Прямий ефір «Луцького радіо»

«Ідуть тільки з пов’язками»: вистава «Шишко» на даху «Супернови». ФОТОРЕПОРТАЖ

«Ідуть тільки з пов’язками»: вистава «Шишко» на даху «Супернови». ФОТОРЕПОРТАЖ

«Ідуть тільки ті, хто з пов’язками»,  –   «гармидерівка» Наталка Шепель намагається втиснути тих, хто прийшов побачити виставу «Шишко», у скромні правила творчого експерименту від «Мандрівного вішака». На подвір’ї ЖК «Супернова» у Луцьку  – кілька десятків людей.

«Якби я могла розшити «Супернову», я б розширила»,  –  акторка не втомлюється пояснювати, чому лабораторну виставу, яку створили буквально за 5 днів, не можуть бачити відразу всі, хто прийшов. Постійно підходять ще і ще. Можна тільки здогадуватися, для чого ці чорні пов’язки, які видають учасникам дійства. Перед очима – чотири десятиповерхівки...

Навряд чи Кость Шишко, постать якого творча група акторів із Києва, Луцька, Чернігова та Хмельницького буде намагатися осмислити перед очима глядачів, жив у подібних умовах: стрункі під’їзди, газони, схожі на килими. Луцький поет-дивак-інтелектуал більше «жив» на очах у інших, точніше «проживав», «переживав» – на пішохідній тоді Радянській, поміж дерев, кав’ярень та затишних фасадів. Там, мабуть, і римував. Зрештою, йдемо. Дійство починається просто тут.

На яскраво-зелених газонах – люди. Чи тіні? Чи вірші? Звідкілясь з’являється постать чоловіка. Регоче і гучно так: «Знаєте, який я багатий?!.». У Шишка там: «Знаєте, який я багатий? Яка квартира у мене? Це єдина без стін кімната з килимом зеленим...».

Дійство починається просто з подвір’я «Супернови»...

Глядачі ледве встигають.  Вниз. У підвал. Сходи. Стіни. Очам відкривається кімната, вбрана у паперові декорації: обпалений папір, малюнки, вірші, нецензурні слова… Одразу згадуєш про Шишкові вірші-писанки: він виводив олівцем щось на кшталт яйця – і вписував у цю форму свої твори.

«Знаєте, який я багатий?..» – лунає далі.

Знаєте, який я багатий?..

                                                                           ***

Знову швидко йти. Знову сходи і ці бетонні стіни. На ходу ледве встигаєш розглядати локацію. Але робити це неймовірно цікаво.  

Актори з ліхтариками у руках весь час рухаються лабіринтами «Супернови» і  читають вірші Кості Шишка. То під музику в приміщенні для консьєржа, то на сходах, то просто під дверима уже чиєїсь квартири.  Ти зрештою, здогадуєшся, що то –  Шишкові вірші. Ніхто ж бо їх не оголошує.

«Ненавиджу усім своїм безсиллям», «переінакшити цей осоружний світ»… Фотографи ловлять моменти, намагаючись вмістити ці вірші в кадр. Раптом відкривається ліфт. «Шишко Костянтин Тимофійович?» - чути звідти. Глядачі повертають голови, шукаючи очима, хто це і що сталося. «Ідіть за нами».

Тон розмови миттєво переносить у часи боротьби з «осоружними» поетами, з тими, хто думав інакше. А лучанин Кость Шишко собі таке міг дозволити. Тому мав проблеми з радянськими спецслужбами через свої надто вільні і надто проукраїнські рими.  Власне, тому видавати його твори стали вже значно пізніше того часу, коли вони з’явилися на світ.

                                                                               ***

Локація дуже й дуже пасує тому дійству. Новобудова. Але чисто, фарбовані сірим стіни прекрасно доповнюють модерну виставу. Навіть дроти майбутніх люстр, що звисають зі стелі в незаселених свіженьких квартирах, здається, грають тут якусь свою роль. Мовчки грають. «Німогомін», - за Шишком.

В одній з таких квартир відбувається наступне дійство. Ще порогу не переступив, а вже бачиш портрет Леніна на стіні. Вождь дивиться прицільно і зухвало. Посередині стіл, накритий червоним. Графін. Гранчак. На стінах герби і лозунги. Один із: «Жити стало краще. Жити стало веселіше».

На стільчику Шишко (він же актор луцького театру «ГаРмИдЕр» Павло Порицький). Доповідає про те, як посмів. Ага. Це вересень 1965-го. Партійні збори первинної партійної організації Волинського обкому ЛКСМУ, на яких Шишка, усього рік як члена КПРС, постановили виключити з лав партії. За ідеї українського буржуазного націоналізму у віршах і втрату політичної пильності. До речі, сам Шишко свого часу працював… інструктором Волинського обкому комсомолу.

Згадалося, як шістдесятниця з Волині, вчителька Леся Ковальчук описала фрагмент суду за участю Шишка, якого знала: «У пам’яті зосталася картина суду у відомій справі Іващенка, Мороза, пов’язаній зі справою братів Горинів. Тоді заслуховували свідка Костянтина Шишка. Він тримався так просто і невимушено, ніби вів надокучливу розмову з давнознайомими, хоча й неприємними йому людьми. Тихим спокійним голосом пояснював, що протестантські настрої в його віршах зумовлені тривогою за “нівеляцію нації”. Прокурор прискіпливо змушував повторювати сказане: чи то справді недочував, чи не зрозумів змісту останньої фрази».

У квартирі з лозунгами тим часом запитують, що думають про Шишка його однопартійці. Вердикти читають самі глядачі. «Виключити з лав…». І я читаю.

                                                                                ***

Далі – вірші про тишу. Далі – музика і вино в одній із квартир. Далі – щось неймовірно чуттєве про кохання і чистоту стосунків від Шишка. І раптом звідкілясь пронизливо попсове з 90-х: «В тот дєнь, кагда ти мнє пріснілся…». Як зі старого касетника.

Зрештою, хтось шепче збоку, що треба одягнути пов’язку на очі. Як? Ми постійно йдемо сходами і коридорами, сходами і коридорами!.. Одягаємо. Ти йдеш у порожнечу. І вже коли це починає дратувати, раптом чуєш чиїсь руки на плечах, які тебе скеровують: тихо, мовляв, отуди… І стоїть така тиша, що ти не розумієш, де в цей момент інші. Знову чуєш чиїсь руки. Хтось тебе спиняє. Крутить на місці. Знову крутить.

А поміж тобою ходять і читають щось дуже проникливе. Коли у голові дзвенить від поезії, руки підштовхують іти. Сходи. Тримаєшся за людину, що попереду. Постійно думаєш чомусь: «А хто ж це попереду?».

І раптом тебе мало не збиває з ніг свіже повітря. Про те, що ти на даху «Супернови», тільки здогадуєшся.

Чиїсь руки тебе ведуть. Ставлять на якесь конкретне місце. Музика? Кажуть знімати пов’язку вже можна.

                                                                                      ***

І ти стоїш – а перед тобою ВСЕ. Місто. Знизу  десь там хтось допасає кіз. Верхівка кірхи ховається у затінок. Луг під Боратином і перший вечірній туман. Шишко з його віршами. Луцьк, у якому він був (і є) такий органічний. Зелений килим.

«Знаєте, який я багатий: Яка квартира у мене? Це єдина без стін кімната з килимом зеленим. Гаї у кімнаті моїй шпалерами…» - згадуєш ці слова.

А хтось уже повторює їх за спиною. Повертаєш голову, а за спиною – сліпуче, червоне сонце. Саме сідає над Луцьком по той бік «Супернови». І слів нема, бо здається, що у цій лабораторній виставі навіть сонце… грає.

Музика. Вино. Хтось робить селфі з найкрутішим виглядом на Луцьк, який тільки можна уявити. «Супернова» вражає. І Шишко теж.

Десь кажуть йти вже, бо знизу «назріває бунт». Кидаю погляд униз: там у дворі житлового комплексу – з півсотні людей, які наступними мають не побачити, ні – прожити цю виставу разом із «Мандрівним вішаком». Позбавляти їх такого унікального шансу ой як не хочеться. Бо то справді спроба «переінакшити цей осоружний світ». І самому бодай чуть «переінакшитися».

 

 

Довідково. Лабораторна вистава «Шишко»  –  один із експериментів 5-го ювілейного театрального фестивалю «Мандрівний вішак». Упродовж 21-30 вересня луцький театр «ГаРмИдЕр» приймав  у гостях колективи з різних куточків України. Фінальним акордом «Мандрівного вішака» стала вистава «Шишко» – проба повернути Луцьку легенду – унікального луцького поета-експериментатора Костя Шишка.
Костянтин Шишко – лучанин. Поет-шістдесятник. Звільнений з роботи і виключений з партії у 60-х роках минулого століття в ході слідства над волинянами-політв’язнями, викладачами педінституту Дмитром Іващенком та Валентином Морозом. Тривалий час поетові забороняли друкуватися. Більшість творів побачили світ вже після краху СРСР. У 2002-му Шишко помер. Усього себе віддавав творчості. Не мав ні дружини, ні дітей. Похований у Луцьку.
Вистава «Шишко» народилася за 5 днів. Митці з Луцька, Чернігова, Києва, Хмельницького разом із режисером харків’янином Костянтином Васюковим занурилися у творчість Шишка і спробували презентувати його на свій смак.
Унікальною ця вистава є і завдяки локації. Дійство відбулося у стінах одного з будинків нового житлового комплексу «Супернова» від будівельної компанії «Інвестор», одного з партнерів фестивалю. Власне,  на даху 10-поверхівки «Супернови», звідки можна спостерігати неймовірні краєвиди Луцька та його околиць, і завершився фестиваль.

 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)

Фото: Павло БЕРЕЗЮК

 

«Шишко». 30 вересня 2018-го. Лабораторна вистава

 

ЖК «Супернова» стала  чудовою локацією для творчого експерименту

Глядачі стають учасниками вистави: їх запрошують усередину
Там лабіринти, підвали і вірші...

«Хочеш — по осонню п’яним Єсеніним бродиш...»
«Хочеш — у затінку гівенцем Обломова лежиш...»

Тим часом слухати вірші і розглядати локації новобудови дуже цікаво
В одній із квартир – судилище над Шишком

 

Вірші про кохання, дотики, сокровенне – у бетонному полоні.
Коли коридори темні. А люди – світлі

 

Частину шляху нагору учасники йдуть із зав’язаними очима
А поміж тим весь час лунає поезія. Дивна. Як і відчуття...

Пов’язки зняли – і...

І знову десь згори: «Знаєте, який я багатий?»...
А за «Супернову» сідало сонце...

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Волинян попереджають про заморозки
Наступна новина У Луцьку закривають антикафе «Innerspace»
Останні новини
Схожі новини