«Місцеві здали позицію. Мама загинула, рятуючи поранених». Історія Оксани Горпініч з 14-ї бригади

За три місяці повномасштабної війни росіяни вбили щонайменше 12 медиків. Ще 47 були тяжко поранені. Окупанти пошкодили або пограбували 672 заклади охорони здоров’я. 115 з них не підлягають відновленню. Такі дані станом на 10 червня наводить міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко.

Напад на медиків та санітарний транспорт заборонений міжнародним гуманітарним правом та згідно з Женевськими конвенціями вважається воєнним злочином.

Однією з тих, кого вбили росіяни, є волинянка Оксана Горпініч. Вона пішла на фронт у 2016 році. Була військовою медичкою 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого (14 ОМБр).

Витягала з поля бою поранених бійців та надавала їм допомогу. Врятувала не одне життя. Мала позивний Мураха.

Жінка загинула 4 травня на Харківщині. У будинок, де вона була з пораненими солдатами, прилетів снаряд.

Донька Оксани Ірина Кохан поділилась із «Першим» спогадами про маму.

Далі – пряма мова.

«Її називали «медичка від Бога»

У нас вдома завжди був запах ліків. Ними пахнув мамин білий халат, який вона приносила з роботи. До того ж була аптечка.

Вона працювала фельдшеркою в селі Заболотці, а жили ми у Благодатному.

До мами і в суботу, і в неділю приходили за допомогою люди. Могли посеред ночі привезти хворих діток. Викликали до себе додому.

«Оксанка, покапаєш?» – телефонують. Вона сяде на велосипед і їде кудись о 22-й годині.

У неї на велосипеді ще був кошичок. Його пофарбували в червоний колір. Люди жартували, що медичка їде на своїй «швидкій». Пізніше купила валізку для ліків і всюди її брала.

Якийсь час мама працювала медсестрою в школі. На перерві я приходила зі старшою сестрою Наталкою до неї в медпункт – пити чай. А поки ми сиділи, завжди хтось заходив.

Її називали «медичка від Бога». Дуже добра була. Не пригадаю такого, щоб комусь відмовила в допомозі.

Коли в неї вперше за багато часу трапилася відпустка і ми поїхали на Світязь, люди просили: «Оксано, ти хоч не вимикай телефона». Й от вона в режимі онлайн усіх консультувала.

Мама їздила працювати в Польщу в хоспіс. Люди звідти телефонували і казали, що такої медички, як вона, більше не зустрічали.

А коли в 2016 році підписала контракт, за нею плакало все село.

Мама навіть на Донбасі встигала допомагати місцевим жителям. У селах позалишалися люди похилого віку. Вона говорила: «Вони ж старенькі, у них тиск… Їм треба крапельниці».

Якщо наші діти хворіли, їй можна було телефонувати коли завгодно. Хоч скільки справ було на фронті, завжди знаходила для нас час.

Як вона загинула, багато військових писали нам, що дуже якісно надавала допомогу. Один розповідав, що коли мама везла його в госпіталь, то гладила руку і просила, щоб тримався. Завдяки її підтримці він зумів витерпіти біль. 

Навчалась в училищі, маючи двох малих дітей

Мама вийшла заміж у 17 років. Любов до медицини – від свекрухи-фельдшерки.

Спершу мама працювала санітаркою. Згодом вирішила здобути освіту. Вже маючи маленьку дитину, вступила у Ківерцівське училище (зараз коледж). А через рік народилася я.

Вона готувалася до занять разом із нами. На фотографіях видно, як ми перевертали всі її конспекти. Отак ми й «допомогли» їй здобути медичну освіту (сміється – ред.).

Важко їй було, бо у нас з сестрою різниця у віці один рік. Ми виносили мізки добре, але вона справлялась. З трьох років віддала нас на танці. Сама шила всі костюми. Грошей майже не мала, але шукала паєтки, щоб ми були гарними. Не пропускала жоден виступ.

Коли в 2014 році трагічно загинув мій друг, на фоні стресу мені було дуже погано.

Мама врятувала з того світу. Відтоді у нас був сильний зв'язок із нею як з найкращою подругою.

Фактично мене з сестрою на ноги вона поставила сама. З татом не склалося… Розлучилися вони в період випускного.

Ми вчилися з Наталкою в одному класі, тож їй потрібно було зібрати відразу двох випускниць. Повезла нас у Червоноград, щоб ми в салоні вибрали собі плаття. Плакала, що ми вже дорослі.

Я пішла навчатися на фармацевтку, а сестра на хореографку. Пам’ятаю, як мама одну передачку мені пакувала, іншу – Наталці…

Поробила нам дуже гарні весілля і тішилась, що змогла організувати все сама.

Настільки любила нас, що коли ми народжували, приїжджала до нас в пологовий у військовій формі просто з Донбасу.

Знала, що може отримати чортів за таке, але все одно їхала. Намагалася в усі найважливіші моменти нашого життя бути поруч.

Дуже тішилась онуками. Артем і Данилко чекали її з війни, ще й попросили по синьому пікапу.

Після похоронів ми купили їм по машинці, щоб не засмучувалися. Син прийшов і каже: «Це не та машинка. Я жду, що бабуся Ксюша приїде і привезе синій пікап…»

«Мама найбільше боялась бути безвісти зниклою»

Ми не могли навіть уявити, що мама піде на війну. Це було як сніг на голову.

Вона запевняла, що йде лише на одну ротацію. Проте на Донбасі зрозуміла, що це її покликання.

Вона ніколи не говорила, що їй важко. Не вміла жалітися. Якщо й плакала, то робила це тихо, щоб ніхто не бачив.

Хоч ми розуміли, що бути військовою медичкою не просто. Жили в окопах, постійно в тих берцях, формі, бронежилеті… Вона витягала з поля бою поранених військових. Надавала першу допомогу, ризикуючи загинути сама, бо росіяни обстрілювали медиків також.

Була низенькою, тож хлопці називали її Мурахою, а вона говорила, що то її сини.

Найважче, як розповідала, взимку. Спали в спальниках. Промерзали. Хворіли.

Хай де була їхня рота, мама намагалась всюди зробити затишок. Вирощувала біля бліндажа красу. Всередині вішала дитячі малюнки.

Начальство запитувало: «Оксано, у вас тут медичний штаб чи дискотеки, що ви квітів насадили?»

Вона старалась потрапити в перукарню чи салон. Часто повторювала: «Я ж жінка в армії, жінка на війні…»

Коли ми їй телефонували, завжди була веселою. Більше переживала, як ми, а не про те, що відбувається в неї.

Завжди казала: «Діти, не переживайте, в мене все добре. То не так страшно… Це просто робота».

А після повномасштабного вторгнення в її голосі вже відчувалася втома і паніка. По світлинах ми побачили, що вона схудла.

Говорила: «Тут жахіття, порівняно з 2016 роком. росіяни не дивляться, чи дитина, чи пенсіонер…Вбивають всіх».

Вона була настільки сильною, що коли отримала поранення, сама надала собі допомогу, не захотіла лягати в госпіталь і нам про це не зізналась.

Мама була на Луганщині, Донеччині, Миколаївщині, Житомирщині, Харківщині. Ніколи не говорила, що вона в гарячих точках. Заспокоювала, що в тилу.

Коли довго не виходила на зв’язок, ми розуміли, що вона в небезпечній зоні. Тоді також не могла назвати адреси або номера відділення «Нової пошти», щоб ми відправили посилку.

Остання передача повернулася додому не розпакованою… Надсилали їй халат із вишитим написом «Мураха», солодощі, листівку.

У неї була подруга з фронту – медичка Катя з Рівненщини, до якої ставилася як до третьої дочки. Їй було 25 років. Загинула в березні цього року під час обстрілів. росіяни також обстріляли приміщення, яке слугувало медпунктом. Коли мама поховала її, то сказала, що буде воювати до перемоги.

Вона найбільше боялася бути безвісти зниклою. Коли мама загинула, ми зробили все, щоб її тіло знайшли та дістали з-під завалів.

Про смерть мами дізналися з поста у фейсбуці

Мені незабаром виповниться 25 років. Я просила маму зробити мені подарунок – розірвати свій контракт.

Цього року вона вдруге мала вийти заміж. Її обранець – військовий. Познайомилися на війні.

Вона пошила собі біле плаття. Чекала ротації і казала, що це вже остання. Так і сталося… Так рано забрала її від нас війна… росіяни вбили нашу маму.

У неї було якесь передчуття. Вона нам скидала прощальні вірші типу: «Як мене не стане, я буду вашим янголом…»

 

Мама загинула 4 травня. Цей день ми не забудемо ніколи.

У нас була домовленість: якщо зранку нема зв’язку, вона пише хоча б одну смс, що з нею все добре. О 7-й годині вона ще написала, що жива й нас любить. Приблизно 9-ї години її не стало.

Ми дізналися про смерть ввечері з поста у фейсбуці. Незнайома жінка опублікувала мамину фотографію і написала: «Вічна пам'ять нашій героїні».

Оскільки я волонтерила, то мала контакти до медичної частини 14-ї бригади. Зателефонувала туди. Ніхто нічого не знав. Сказали чекати.

Зателефонували цій жінці. Її чоловік-військовий повідомив без подробиць: «Оксанки більше нема».

 

Ми переглянули коментарі під постом. Багато людей з аватарками у військовій формі писали слова співчуття і подяки. Вона направду врятувала багато людей.

Ми запитували їх, що сталося. Але нічого не було відомо.

Мамин другий чоловік був за 130 кілометрів і теж нічого не знав.

На гарячій лінії з пошуку загиблих сказали почекати два дні. В одних моргах і госпіталях говорили, що жінок не привозили, в інших не надавали інформації зовсім.

Вранці наступного дня ми знайшли номер до командира бригади і зателефонували.

Як виявилося, мама зі своїм водієм звозили поранених військових в будівлю селищної ради на Харківщині. Хтось із місцевих здав позицію. По будинку прилетів артилерійський снаряд, а пізніше дві ракети.

Вона загинула, надаючи медичну допомогу. Коли її тіло дістали з-під завалів, поруч були ампули і солдат, якого вона рятувала…

Скільки ще людей звідти дістали, точно невідомо. Нам сказали,що ще 9...

Проте спочатку не було відомо, чи вона була в будинку під час обстрілів. Ми п’ять днів не спали, чекаючи, що її знайдуть. До останнього сподівалися, що вона потрапила в полон чи десь поранена в госпіталі.

На другу добу знайшли маминого водія і мамині речі. Але її самої не було. Я думала: «Вона ж Мураха, вона виповзе…»

Ми вийшли на командування і почали їх «трясти», щоб розбирали завали. Нам сказали, що треба думати за живих. Ми розуміли, що це війна. Але мама служить із 2016 року. Врятувала багатьох бійців. Із поваги до неї завали все ж почали розбирати.

Будинок від удару склався, наче був паперовим. Хлопці розкопували бетонні плити вручну. Жодна техніка не могла туди доїхати через обстріли. Ми навіть телефонували в Харківську ДСНС, просила дати машину.

…9 травня надвечір подзвонив комбриг і сказав, що маму дістали з-під завалів. Відтоді ми почали думати, як привезти її додому.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Найважче – дивитися в очі матерів». Лучанка привозить із фронту тіла Героїв. ІНТЕРВ’Ю 

Коли побачила бус з труною, кричала, ніби різали по живому

Коли 10 травня ми приїхали у військову частину, нам сказали, що ще нема зведень і вона ще не вважається мертвою. Просили військовий супровід – нам не дали.

Забирав маму наш хрещений. Із Луцька їхало спеціальне авто з холодильником.

Мамин чоловік зустрів у Дніпрі і провів до Харкова. Він її й одягав та клав у труну.

У морзі дали тіло ще одного хлопця, просто в пакеті. Кажуть: «У Володимирі залишите».

Я пам’ятаю той жах, коли ми чекали дві доби, поки її привезуть.

Ми виїжджали на володимирський напрямок на живий коридор. Машина мала приїхати приблизно о першій ночі. Зібралися люди. Була затримка, і привезли маму лише о четвертій ранку. Вдячна усім, хто весь той час чекав її там із квітами й свічками.

Я коли побачила білий бус, так кричала, ніби різали по живому. Бачити той напис «200» – це жах. Це навіть образливо, якесь знецінення. Чому не пишуть Герой, військовий?

Пам’ятаю, хресний вийшов із машини і каже: «Діти, я не можу відкрити бус…»

Відкрив. Дуже маленька труна була. Закрита. На дев’яту добу після смерті мама повернулася додому.

Її поховали 12 травня, в День медсестри. Мамі 2 травня виповнилося лише 44 роки.

Вона просила, щоб не було штучних квітів. Лише живі. І їх принесли так багато, що ми не мали куди ставити. Була завалена ними.

На похорон прийшло дуже багато людей. Старенькі, які ледве ходили, йшли і казали: «Загинула наша Оксанка…»

Батьків мами дуже шкода. Нема нічого страшнішого, ніж коли батьки ховають своїх дітей.

Військові падали перед труною. Один сказав: «Дай хоч ноги тобі поцілую, ти врятувала не одне життя».

Слова її другого чоловіка теж не забуду ніколи: «Це ти мала мене ховати, а не я тебе».

Побратими декілька кілометрів несли труну на руках. Коли пролунали останні постріли, я зрозуміла, що це все…

Хочемо, щоб мамі дали звання Героя України

Досі здається, що ми поховали не її. Хоча її опізнали, сказали, що це точно вона.

Я живу в маминій квартирі. Деколи уявляється, що зараз вона прийде й обніме. Або здається, що вона далеко, і просто нема зв’язку, от-от зателефонує. А коли йдеш на могилу, то розумієш, що ні…

Після похорону снилась одного разу. Хотіла обняти, але сказала, що мене не бачить. Того дня я розбирала коробку з її речима з фронту і знайшла її окуляри. Отака містика.

Там лежав також зламаний пульсоксиметр, який ми їй купили. Існували проблеми із забезпеченням, тож багато медичних засобів і ліків доставляли волонтери. Вона говорила, що без такої підтримки було б дуже складно.

Мама настільки віддавалася професії, що коли не було ліків для хлопців, купувала за власні гроші. Було, що не вистачало елементарних протизастудних чи антисептиків… 

Єдине прохання мами було, щоб у пам'ять про неї ми не опускали руки: щоб я відкрила свою аптеку, а сестра – хореографічну студію. Я ще думала перешити її костюм Мурахи на себе.

Нам не потрібно ніяких виплат. Хочемо лише добитися, аби їй дали посмертно звання Героя України. Нам сказали у військовій частині, що зараз це не так просто. Але повідомили,що мамі дадуть Орден «За мужність» III ст.

Вона мала шість нагород і дуже тішилась ними. 

Хочеться, щоб її не забували. Бо це найважче – коли люди забувають, якою ціною нам дається перемога і кожна випита чашка кави у безпечному місці.


Текст: Наталя Хвесик

Фото: Людмила Герасимюк та з архіву Ірини Кохан

* Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».

 


#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина На Волині горіла п’ятиповерхівка. Врятували дитину та літню жінку. ВІДЕО
Наступна новина На Волині діти продають «Світязькі» пончики. Гроші збирають на авто для військових
Схожі новини