Лучанка Тетяна Потоцька-Євчук – власниця туристичного агентства «Золотий Єрусалим». 10 років вона організовувала паломницькі поїздки.
Сонячна Греція, собори та мечеті Ізраїлю, білі тераси Памуккале, вулканічні скелі у Каппадокії… Зараз відвідує ці місця хіба у спогадах.
Тепер на її авто цифра 200. Тетяна привозить з фронту тіла загиблих Героїв.
Тисячі кілометрів за кермом. Каже, що їздить у двох світах. В одному – обстріли, руїни, бездоріжжя.
В іншому – очі матерів, у які неможливо дивитися. Й асфальт, встелений квітами в пам'ять про втрачені життя.
Про свою місію Тетяна Потоцька-Євчук розповіла «Першому».
Далі – пряма мова.
Поїхала за тисячу кілометрів, щоб забрати тата подруги
Коли почалась війна, у моєї подруги помер тато. Він жив у Харкові. Захворів на коронавірус і в лікарні помер. Через постійні обстріли його неможливо було забрати.
Тіло пролежало в морзі 48 днів. Я бачила стан моєї подруги й одного дня запропонувала їй: «Ніно, я поїду його заберу». Вона сказала: «Ти що, здуріла?»
Але я таки поїхала. Не сама – зі «своїми людьми».
Це Володимир Гуль та Олександр Наумчук. У часи карантину допомагали мені возити й ховати покійників, які хворіли на коронавірус.
Хлопці сказали: «Ми тебе саму не пустимо».
Мер Луцька Ігор Поліщук виділив нам три бронежилети. Подруга дала гроші на пальне. Й от я за кермом, хлопці поруч зі мною. Поїхали.
У Харкові потрапили під артобстріл, але не постраждали. Та машина навіть не знала, скільки вона може «витискати». Було дуже страшно. Якщо хтось каже, що не боїться, – це брехня.
Поки я забирала тата Ніни, вона гнала мені з Нідерландів авто з холодильником.
Це була середина квітня. Відтоді почалися дзвінки. Родичі загиблих військових просили привезти Героїв додому. І ми почали їздити.
Якщо «літають» карети «швидкої» – ти поблизу фронту
Коли я їхала вперше, то не могла прийти до тями від побаченого.
Навігатори працюють, але відчуття, що не туди їду. Ти нікого не обганяєш, ніхто не їде навпроти. Ти просто сама на трасі.
Тоді я зрозуміла суть фільму «Апокаліпсис». Це коли виходиш на вулицю – і тиша. Моторошно.
Ми їздимо поблизу всієї лінії бойових дій. Це Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Миколаївська області… Після Дніпра чим далі, то стає все моторошніше.
Кожен раз у мене відчуття, що переміщуюся у двох світах. Перехід відбувається поступово.
Коли переїжджаєш на «ту сторону», спершу меншає цивільних авто. Потім стає більше військових машин – ідуть колонами.
Зростає кількість автомобілів від волонтерів, які перефарбували у піксель. Чимало з них просто стоять на узбіччі. Хтось купив і передав зломка, який не може їздити по тому бездоріжжю. Там же немає сервісів, щоб їх ремонтувати! Дивишся – там зломок, там…
Далі стає моторошніше, бо їздять машини з цифрою 200.
Коли максимально приближаєшся до фронту, то «літають» карети екстреної медичної допомоги. Далі їхати не бажано.
Що цікаво – всюди зустрічаєш волонтерів із західної частини України. Львів, Володимир, Ковель, Луцьк…
Коли перед носом летить ракета, не дуже хочеться спати
Ми ніде не зупиняємося, крім заправок. Ніколи не сходимо з дороги.
Один раз ночували біля якихось альтанок. Побачили там фури і вирішили, що теж можемо стати.
Тоді всю ніч йшов дощ. Працювали щитки. Очі «вилазили». Їхати було неможливо.
Хлопці лягли на лавки в альтанках. Я – в машині. Іноді вони сплять у спальниках на асфальті. Прямо перед машиною – навіть не збоку!
Проте це важко назвати сном. Коли перед носом летить ракета, не дуже хочеться спати. Дві-три години лежимо, щоб відійшли ноги. Від тривалого сидіння вони набрякають.
Спочатку їздити було дуже складно. Доріг нема. То міст розбомблений, то ями від вибухів. Пересувалися і полями, і вздовж річок.
Якось їхала на першій передачі, а Сашко збоку йшов і курив – оце така була швидкість авто.
Доїхала до блокпоста. Черговий каже: «Пароль – виделка».
Відповідаю: «Та йди ти в баню зі своєю виделкою. Невже у вас тут нема іншої дороги, що мене повело сюдою?»
А він каже: «Так вона у нас взагалі одна. Ти не жалійся».
Було таке, що навігатори вели в різні сторони. Спитати нема в кого, бо це поле. Стоїш і не знаєш, що робити.
Зараз дороги трохи відновили, то стало легше.
росіяни сприймають червоні хрести як мішень
Я завжди приїжджаю в морги. Стараюсь там зробити всі необхідні документи. Багато тіл неопізнані. Ця процедура дуже важка…
Забираю Героїв з деокупованих міст. В окуповані мене ніхто не пустить, на поле бою – теж.
Через обстріли навіть військові не завжди можуть забрати тіла. росіяни сприймають червоні хрести як мішень.
Це складно передати словами. Ну от уявіть поле, по якому не можна ні йти, ні повзти, тому що стріляють. Але треба якось добратися до тіла й забрати його. Це треба зробити максимально цивілізовано, бо це ж людина, це наш Герой.
У мене є знайомий. Позивний – Цитрамон. За добу вивозить по 40 людей. Поранених і вбитих.
Розповідає: «Всі кажуть, що я чокнутий. Але, мабуть, так і є. Я закриваю очі і лізу. Іноді долаю по три кілометри, щоб когось забрати».
І от коли ці мішки тягнуть з поля бою, вони рвуться… Коли ми вантажимо тіла, кров тече нам по ногах…
Коли когось шукаємо в морзі, то ходимо не по асфальті, а по крові. Це ж бактерії. Через це в мене ноги в ранах – ніякі мазі не допомагають.
Військових вже нема, а телефони в морзі ще дзвонять
Якщо в загиблих є особисті речі, їх кладуть в кульок. Якось виносять мені пакетик № 924.
Там – дитячий малюнок. Підпис: «Тато, ми тебе любимо і чекаємо з перемогою вдома». Це все, що залишилося від людини. Мене рвало.
Багато хто не розуміє слів, які написані у Біблії: «Не збирайте скарбів на землі, а збирайте на небі».
Ось вам машини, яхти, вілли, золото, діаманти. От вам усе – один-єдиний дитячий малюнок… Ні з чим у цей світ прийшов і ні з чим підеш.
У Новокодацьку зайшла в морг. Дивлюся: стоять оці кульочки з речима, а в них дзвонять телефони. Людей вже нема, а їм ще телефонують… Я вискочила звідти відразу. Не могла стриматися.
Працівник заніс ті кульки в сусідню кімнату й закрив. Тоді я зайшла знову.
Одного разу була присутньою, коли дзвонив телефон, і паталогоанатом підняв слухавку. Його питають: «Як ти?»
Лікар відповідає: «Ви подзвонили у морг. Це паталогоанатом».
Я чула ці крики… Минуло лише шість днів, як цього хлопчика призвали.
Це була навіть не мама, а колега по роботі. Її попросили передати адресу моргу рідним.
20 кілометрів везла Героя по квітах
Коли мене бачать за кермом, реагують по-різному. Одного разу під’їхали до блокпоста. Я опустила скло. Чоловік каже: «О капєц, ми ще такого не бачили. Баба зібрала собі компанію і приїхала». Це дослівно (сміється – ред.).
Були такі, що зупиняли переді мною фуру і пропускали моє авто.
А було що показуєш документи, а чоловік питає: «А що ти везеш?»
Кажу: «Вантаж 200». Він: «Що за 200?»
Відкриваю авто. Бачить мішки. Питаю: «Відкрити мішка?» – «А ні, не потрібно».
Зараз нас вже знають, то не запитують.
Важко там, але ще важче тут. Коли люди бачать моє авто, стають на коліна. Діти, мами, люди з інвалідністю, бабусі з двома палицями… Біля таких бабусь намагаюся призупинитися, бо розумію, що вони фізично не можуть це зробити.
Коли везла Героя в Любомль, то кілометрів зо двадцять їхала по квітах. Не уявляю, де вони взяли стільки квітів…
Найважче віддавати тіло матері. Бо вона дивиться такими благальними очима, ніби я можу щось змінити… (плаче – ред.)
Спочатку я оголошувала, коли приїду. Рідні чекали мене біля моргу.
Їду – стоять сім’ї. Видно ж, де матері. Я їх відчуваю… Вони йдуть до мене, і в їхніх очах все сказано. Обнімають мене, цілують. А я не сталева…
Перше запитання: «Чи будемо його ховати у відкритій труні?»
Комусь можу сказати, а комусь – ні. У такі моменти хочеться тікати.
Тепер я не те що не хочу оголошувати про свій приїзд – не можу. На похоронах стараюсь не дивитися людям в очі, щоб ці очі мене нічого не благали. Вийшла з машини, опустила голову.
Мене вдома теж чекає мама. Я їду – вона плаче. Приїжджаю – плаче. Багато хто з родини на війні: мій брат, племінники, дядьки…
«Ніхто не хоче мати справу зі смертю»
Чому я це роблю? Я не знаю. Поклик. Місія. Це не від мене – це згори. Воля Божа.
Перевозити тіла загиблих воїнів мала б організація «Цивільно-військове співробітництво».
Але, по-перше, тіл дуже багато. По-друге, цієї організації не допроситися. А матері чекають. От і все.
Я теж не хочу туди їхати. Я би вже здерла ці наклейки «200» з буса. Але це повинен хтось робити.
Легше організувати щось приємне – відкрити модний магазин чи провести гарну подію і закидати в інтернет фото з котиками та квіточками.
А зі смертю ніхто не хоче мати справу. Вона викликає в людей відразу.
Я почала говорити знайомим, що потрібно створювати похоронну команду.
Мене цікавить, щоб кожен загиблий воїн був похований гідно і максимально швидко.
Мою ідею підтримав отець Михайло Бучак. Він є членом ГО «Військові капелани Волині», до якої я теж приєдналася.
«Маю пусті каністри, але все одно їду»
Їздити складно у плані фінансування, бо його нема.
Вартість поїздки – дуже проста арифметика. Орієнтовно шлях туди й назад – 2000-2500 кілометрів. Потрібно 250 літрів солярки. Помножте на вартість пального.
Понад 14 тисяч – це заправка одної машини. Якщо тіл багато, їдемо двома машинами. Це вже 28 тисяч гривень. Це тільки дизель.
Окрім цього, хотілося би випити кави чи за три доби з’їсти якогось бутерброда. Назад нічого не лізе, але як їдеш туди, то треба перекусити, щоб не впасти зовсім.
Зараз важко дістати пальне. У мене буває таке, що каністри порожні, але я все одно вирушаю.
Я знаю, що всі мої поїздки веде Бог. Уявлення не маю, де має взятися пальне, але впевнена, що воно буде. Хтось дасть 40 літрів, хтось 20…
У Києві є заправка, на якій мені дівчинка-операторка постійно залишає 50 літрів дизелю. Каже: «Ні для кого нема, а для вас є». Безплатно робить каву і хотдог.
Нам скидаються зі світу по нитці. Хтось отцю перераховує гроші, хтось мені.
Іду по ринку, знайомі дають купюри: «Тань, купи, що треба».
А я коли їду туди, то військовим передаю допомогу і запчастини до машин.
Якось дзвонить чоловік. Каже: «Я житель міста Луцька. Хочу з вами зустрітися».
Знайшов мене біля моргу. Він старшого віку. Підходить і каже: «Дякую за те, що ви робите».
Дає 500 гривень із такими сльозами… Не скажу, що я сентиментальна людина, але він так плакав, що це просто неможливо витримати.
Грошей за перевезення з родин загиблих я не беру. Категорично відмовляюся, коли пропонують. Ці сім’ї заплатили і так дуже велику ціну. Найдорожчу. Вони втратили свою кровинку.
Після кожної поїздки хочеться виїхати в ліс покричати
Мене часто запитують, як я ще тримаюся.
Знаєте, як буває: батарейка сіла, телефон мав би вже вимкнутися, але він ще працює. Оце я так само. Щоб не плакать, я сміялась.
Виснаження страшне. Здоров’я дуже похитнулося. Гляну на себе – зморщок додалося…
На соняшникове насіння дивлюся – й уже алергія. Від кави печія – скільки ж можна її пити.
Коли я приїжджаю, стараюсь ні з ким про це не спілкуватися. А всім хочеться, аби я щось розповіла. Люди добрі, ну що я буду вам розказувати? Біда…
Після кожної поїздки хочеться виїхати в ліс, покричати і побути наодинці. Є відчуття, що поїхав дах.
Цього разу найдовше була вдома – два дні. Але то тільки тому, що не могла ходити. Останній раз за кермо не сідала, бо не чула ніг.
Я мрію, щоб перестали гинути наші люди. Гине цвіт. Дивлюся документи загиблих воїнів, а там рік народження 1995, 1997, 2000… Це ненормально.
Щоб переключитися, уявляю, як після перемоги повезу групу паломників у Грецію. А оскільки я планую це на серпень, до того часу мусимо здолати ворога.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
