Де у Луцьку 90-х було «Вухо», «Жаба», «Кафедра»? Де на закуску мусово були «копчені селедці», де – смажена мойва, а де - котлети з квашеними помідорами? Де наливали пиво просто у півлітрові слоїки? Ні, не так – «слоїчки»...
Ці сокровенні місця знають далеко не всі. І хай вони не були розкішними, але маршрути були (не побоюся цього слова) – намоленими. Згадки про культові луцькі забігайлівки досі гріють серця тим, хто туди ходив. Пішли?
«Жилізяка» і «Стєкляшка»
З цього місця починали пізнавати Луцьк на смак.
І на градус))
Це колоритне місце знаходилося у серці Луцька, прямісінько під залізничним вокзалом. Чому – то серце? Тому, що звідти для багатьох приїжджих і починався їхній незвіданий Луцьк.
«Жилізяка на вокзалі» – то був заклад харчування на Привокзальній, на території нинішньої автостоянки біля вокзалу. «Жилізякою» його назвали через металеву решітку, що обрамляла вікна. Поруч було кафе, яке люб’язно називали «Стєкляшкою».
«У «Жилізяці» завше були черги. Тому що кожен, хто приїздив до Луцька, сходив з поїзда чи дизеля – йшов сюди перекусити чи випити. Біляші, салати, портвейн… Дехто тут мав свої насиджені місця і закутки. Свої кутки мали і луцькі роми, і луцька творча еліта, та й для чужинців тут завше охоче покажуть вільний столик», – згадує наш «екскурсовод» місцями 90-х.
«Стєкляшка» жила значно довше. Її любили не менше. Ще до 2013-2014 там було кафе «Зустріч», де до останніх днів продавали шніцелі по-луцьки...
«Жаба»
Повна назва цього закладу звучала так: «Жаба» на Старому базарі». Старий ринок зачинав своє існування ще у 80-х, а до середини 90-х він обріс «розкладушками» з товарами, палатками з різним крамом та закладами для певної когорти лучан.
Любителі пива, швидкого перекусу і розмов «під шафе» не гребували «заскочити» в «Жабу». Так люб’язно народ прозвав один із закладів громадського харчування, який розташувався на цьому ринку вздовж вулиці Замкової. Його тодішня справжня назва вже не втрималася в народній пам’яті, а от «Жабу» пам’ятають багато лучан.
«Чому «Жаба»? – дивується моєму запитанню той, хто там був. – Та тому, що ж заклад на болоті. Там одні жаби…».
У найбільш скрутні роки серед відвідувачів закладів громадського харчування була «мода» тягнути за собою все, що під руку потрапило. Так зникали ложечки, стакани, філіжанки для кави. А в «Жабі» покрали всі кухлі для пива. Тому в певний період пиво клієнтам наливали у …півлітрові слоїчки...
ІСТОРІЮ СТАРОГО РИНКУ МОЖНА ПРОЧИТАТИ ТУТ
«Вухо»
«Вухо» було «на Радянській». Навіть тоді, коли Радянська вже стала вулицею Лесі Українки. Історія не зберегла назву цього кафе, але «вухо» збереглося і побачити його обриси легко можна й зараз.
Вхід до закладу був з бічної сторони приміщення на Лесі Українки, 37 і нагадував вигин вуха. От звідти й взялося «ходити у «Вухо».
А любили заклад за те, що там, крім пива, були смачнющі пиріжки, до яких в 90-ті подавали соус. Коли ще кетчупи не дійшли до Луцька, у «Вусі» робили соус з томатної пасти зі спеціями. От на пиріжки з соусом туди й заглядали шанувальники...
«Кафедра»
Десь на 2-му поверсі – «прилавок і дама»))
Біля «Вуха» було ще одне культове місце. Скромне приміщення, про яке знали далеко не всі. У тому ж будинку на вул. Лесі Українки, але вхід до нього – зі сторони П’ятницької гірки. Приблизно там, де нині офіси адвокатів та іншої братії. На 2-му поверсі навпроти тогочасного офісу Союзу книгоманів була «кімнатка з холодильником, дамою і прилавком». І називали його (очевидно, з поваги до клієнтів) «Кафедрою»!
«Кафедру» любили представники луцького бомонду: художники, книголюби і письменники. Саме в цьому будинку колись була майстерня легендарного художника Миколи Кумановського.
То було місце, де можна було випити, закусити і йти собі далі. На закуску там подавали «шикарні котлети, як колись в школі» та квашені помідори...
«Профспілки»
То була рядова луцька «пивнуха», в народі її «охрестили» «профспілками». Принаймні так цей заклад згадують сьогодні. Знаходився він поруч із нинішнім рестораном «Золотий дракон» на проспекті Відродження, а через дорогу було адмінприміщення ради волинських профспілок з готелем та рестораном «Білий рояль».
Там збиралися гучні компанії. А тепер там – порожньо. Там лучани купували пиво 3-літровими банками...
«Сніжинка»
Точно культове кафе, яке пережило 90-ті і завершило свій життєвий шлях аж у 2020-му. Там «відсиджувалася» вся інтелігенція. Поруч, до речі, була редакція газети «Молодий ленінець», згодом «Віче», яка гуртувала багатьох цікавих медійників і творчих людей. У «Сніжинку» вони ходили на зустрічі, обіди, каву і переговори.
Окрім інтелігенції, у 90-ті «Сніжинка» збирала під своїм дахом і луцький музичний андеграунд. А ще – туди можна було взяти і дітей, бо одна з фішок «Сніжинки» того часу – морозиво. Власне, тому й – назва така.
2020-й став останнім роком в життєписі «Сніжинки». Тепер тут ресторація «Сулі Гулі». А на вказівнику від назви культового кафе лишилася тільки ...одна буква.
У «Сніжинці» всі всіх знали, за спогадами свідків 90-х, там було «стабільне меню і найкращі чебуреки». Чебуреками торгували з окремого віконечка...
Чебуречна на Потебні
Ще одна «чебурекова адреса»: за найсмачнішими в Луцьку чебуреками вкінці 90-х гурмани могли їхати з 33-го аж на Потебні.
Заклад знаходився напочатку вулиці Потебні зі сторони Гнідавського мосту, майже «на кільці». Там продавали чебуреки, які славилися на весь Луцьк. Згодом, згадують лучани, чебуречна стала нічним клубом. Нині заклад зачинений. Але цю «смачну» адресу також досі пам’ятає багато луцьких шанувальників чебуреків...
«Дизель»
Дизелем називали чи не найбільш легендарне луцьке кафе «Лакомка». Його історія сягає ще 80-х. Але в 90-ті і аж до початку 2000-х – то було улюблене місце для шанувальників кави з коньяком та інтелектуальних бесід. Іноді в черзі за кавою там писали вірші. Стіни прикрашали малюнки того ж таки Кумановського.
Заклад облюбували не тільки творчі лучани, згодом туди з шиком заглядали «бандюки 90-х», там любили починати і проводжати робочий день луцькі адвокати.
Дизелем назвали «Лакомку» через асоціації із популярним радянським фільмом про містечко, через яке раз у тиждень приїздив дизель – і то була місцева світська подія, на яку сходився весь бомонд. Легендами «Лакомки» стали її продавчині. Жінок досі впізнають на вулицях міста. А вони товаришують вже кілька десятиліть…
У «Лакомку» ходили на каву з коньяком. Там була культова луцька кава, яка у 90-ті вже трохи зіпсувалася. були солодощі і алкоголь. Але люди любили цей заклад навіть не за меню, а за атмосферу такої собі луцької свободи...
ІСТОРІЮ «ЛАКОМКИ» МОЖНА ПРОЧИТАТИ ТУТ
«Ханої»
Промовисто))
По-сусідству з «Лакомкою» був легендарний магазин спиртогорілчаних виробів «Напої». І хоча нарозлив там спиртного не продавали, заклад – знаковий. У 90-ті, в той час, коли і на нормальну «державну» горілку напав дефіцит, її придбати можна було тільки там.
Лучани «охрестили» магазин «ханої», бо так «на іноземний лад» читалася його назва. Де у Луцьку були «ханої», знають всі, хто застав Луцьк 90-х!
А відомий луцький фотограф і фактично його літописець Віктор Чухрай Луцька охоче розповідають кумедну історію: нібито колись відомий місцевий режисер Борис Ревенко знімав вулицю Радянську для якого сюжету про відділ народної освіти (а управління освіти досі поруч). Подейкують, лучани дуже вподобали ті кадри, коли з дверей відділу народної освіти бігом виходять чиновник за чиновником у краватках та костюмах, з дипломатами і кудись поспішають, а потім камера плавно переходить на вивіску легендарного магазину «ханої» - і асоціації напрошуються самі собою))
Нині у стінах колишнього магазину аптека. Приміщення аптеки ніби розділена навпіл – то спадок від магазину. Справа було черга – до прилавка, зліва – від. В кризові роки той, хто хотів придбати кілька пляшок горілки на, скажімо, якесь сімейне свято, мусив брати з собою в «ханої» ще з кілька друзів. Бо тоді тут продавали тільки пляшку в одні руки...
Мойва з «Кришталю»
Кафе «Кришталь» теж втрималося у вирі 90-х і навіть дожило до 2020-го. Невеликий заклад громадського харчування з інтер’єром у стилі 80-х знаходився у дворах на проспекті Молоді. Мало того – знаходиться досі.
«Кришталь» став знаменитим через особливу закуску. Тільки там продавали …смажену мойву. Гурмани любили «Кришталь» саме за це. Сюди їхали «на мойву» з різних кутків Луцька.
Нині там мало що змінилося з 90-х. Навіть постійні клієнти – ті ж. У закладі кажуть, що чимало їхніх клієнтів ходять сюди ще з 90-х. І ходять саме через смажену мойву. Улюблені відвідувачів, які люблять бувати тут в обід, - медики з міської та обласної дитячої лікарні.
У стінах кафе досі міцно пахне смаженою рибою. У ще радянському типовому для тодішніх кафетеріїв та гастрономів холодильнику стоять тарілки зі смаженою рибою на закуску. І навіть банкою помідорів. Але мойву тут наразі не продають, «бо дуже дорога». Обіцяють, «може буде на осінь»...
ІСТОРІЮ «КРИШТАЛЮ» МОЖНА ПРОЧИТАТИ ТУТ
«Чарочна»
звернути в «Чарочну»?
Маленька, вузенька «Чарочна» жила собі на вулиці Лесі Українки. Згодом приблизно в тому місці облаштувався банк «Львів». «Чарочна» знаходилася фактично навпроти «Пельменної», тим була дуже значна для любителів помандрувати в такий собі луцький «алкотур».
Усе просто. Двоє дверей. В одні – вхід, в інші – вихід.
Вузеньке приміщення, в яке вміщався тільки прилавок і дощечка вздовж вікна. Люди брали чарку, розверталися від прилавка – і коли спинялися там її пити, то вже ніхто інший не міг пройтися біля прилавка, щоб когось не зачепити. Тому зазвичай народ і не спинявся, і до дощечки не розвертався. Брав. Пив. І виходив на інші двері. Закусити чарку можна було лимоном з сіллю, крабовою паличкою. Вибір алкогольних виробів був «розкішний»: два види «Портвейну», горілки «Столична», «Московська» і наливки...
«Корівка»
йшли на наливки й настоянки
У буремні 90-ті в гастрономі навпроти повороту до 9-ї школи (на Винниченка) був затишний закуток, тоді такі називали «кафетеріями». А позаяк гастроном спеціалізувався на молочній продукції, то його, а відтак і тамтешню забігайлівку називали «Корівкою».
Коли вже купити горілку стало проблемою, в «Корівці» можна було випити «на двох», «на трьох» і трішки більше.
Тоді пляшки з горілкою закривалися ще алюмінієвими корками, з яких часто робили «лебедів», відкручуючи частини кришечки як лебедину шию. Після чаркувань на столику легко можна було порахувати, скільки пляшок «осилила» компанія – за кількістю «лебедиків». Кажуть, особливою популярністю там користувалися настоянки і наливки: «Милиховская» - «смерділа нафтою і паленою гумою». А ще – «Русский сувенир» і «Горіхова»...
«Овочевий»
можна було, кажуть, взяти розсолу...
Одне з цікавих місць знаходилося на колишній вул. Леніна в Луцьку, згодом на пр. Волі. Поруч із гастрономом №8 (у якому, до речі, теж був кафетерій, куди в 90-ті ще ходили на каву і де висіла на стіні картина художника Валентина Байдукова) був магазин «Овочевий».
Так-от в «Овочевому» теж був відділ, де продавали соки і горілку. За спогадами знавців луцьких забігайлівок 90-х, вранці там часто можна було побачити чергу до прилавка. А все тому, що в цьому магазині можна було купити стакан капустяного розсолу за 3 копійки. Така собі луцька екзотика...
«Криниця»
Ще одна культове «пивне» місце Луцька 90-х – бар «Криниця». Як зовні виглядав цей заклад, можна побачити досі на вулиці Глушець, 1.
«Криниця» була цікава ще й тим, що до 90-х там зазнав мук не один шанувальник гарних компаній (а часто і геть випадковий перехожий і не «шанувальник» зовсім, бо згодом в керівництва витверезника виникла практика збільшувати кількість клієнтів буквально «шляхом відлову на вулицях» геть адекватних людей). Справа в тім, що на місці «Криниці» був перший радянський витверезник. Місце, де виконували плани на боротьбу з алкозалежністю та «виховували» тверезе радянське суспільство.
Чи через його історію, чи через зручне розташування (в самому центрі міста), але бар «Криниця» дуже облюбували клієнти. І славився він закускою – копченими оселедцями, народ ніжно звав їх «селедцями»!..
ІСТОРІЮ ЛУЦЬКОГО ВИТВЕРЕЗНИКА МОЖНА ПРОЧИТАТИ ТУТ
* * *
...«Все тоді було просто. Якщо просто хотілося випити доброго пива, то можна було піти в «Старий Лучеськ» (на розі будинку на нинішній вулиці Сенаторки Левчанівської, де поруч – одне з приміщень міськрайонного суду, - авт.). А якщо хотілося не просто пива, а пива і «копчених селедців», так тоді казали, то йшли в «Криницю». Поїсти заходили у «Вареничну» чи «Пельменну» на Лесі Українки, але то була вже така собі «лигарня». За чимось і геть смачним «гонца» можна було відправити аж на Потебні, де все ще продавали чебуреки...».
А екскурсоводом місцями 90-х нам був відомий луцький редактор, художник-дизайнер, людина з неперевершеним почуттям гумору Володимир Камінський. За що «Перший» йому дуже вдячний. Бо пройшов час, замінили вивіски, перефарбували фасади, але «маршрути 90-х» живі.
І хай комусь то не дуже пафосна історія міста, але – історія.
Перелік можна доповнювати))
У 90-ті вони ще були. Хоч «родом» з СРСРівського життя...
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.