Про закон самурая і «зелений мішечок щастя». Сергій Кошарук. РОЗМОВА В КНИГАРНІ

Сергій Кошарук в Книгарні Є у Луцьку

Сергія Кошарука більш звично зустріти десь на другому поверсі у Волинській ОДА, аніж отак у джинсах, сірій футболці, з рюкзаком за плечима в луцькій книгарні. Хоча… в ОДА його вже не зустрінеш, бо це єдиний заступник голови облдержадміністрації, який у перший день правління Зеленського написав заяву і пішов у вільне плавання.

«Плавати» довелося недовго. Навіть читанням книжок насолодитися навряд чи встиг. Бо зовсім скоро стало відомо, що Кошарук йде в нардепи у рідному ковельському окрузі. Делегуватиме колишнього мера Ковеля і заступника губернаторів Гунчика та Савченка партія Порошенка.

Коли ми тільки зустрілися в книгарні, найбільше кортіло запитати, навіщо це все і чи вірить він, що тільки на позитивній репутації хорошого управлінця можна в’їхати у Верховну Раду. Але… раз він уже точно в’їхав. Тільки тоді в раду міську. І точно був не найгіршим мером Ковеля.

По порядку. Починаємо з книжок.

 * * *

(Ранок. У книгарні Є, що у Луцьку на вул. Лесі Українки, майже порожньо. Сергій Кошарук заходить сюди не вперше. Цього разу зі словами: «Хочу глянути, що там робиться в Капранових…»).

… «Хочу глянути, що там робиться в Капранових. Колись після знайомства з ними я все їхнє перечитав. Дав, крім того, почитати молодшому сину, бо там багато для дітей є цікавого. І пригадую, що Капранови обіцяли написати книгу про Майдан. От цікаво, чи вийшла вже».

 

 * * *

… «Лінуюся читати. Стараюся наповнити час якимось іншими справами. Швидшими. А щось хороше лишати на потім. Тільки от це «потім» часто не настає. Якщо у мене є час у поїзді, то обов’язково беру з собою якусь книжку. Я їх заготовляю наперед».

 

 * * *

… «Кілька років тому мені подарували «Атлант розправив плечі» (Роман-трилогія американської письменниці Айн Ред, який був надрукований ще у 1957-му. Бестселер, кажуть, американці назвали другою після Біблії книгою, що найбільше вплинула на їх життя. А останні кілька років захоплює і українців). Тільки торік я нарешті потрапив у відпустку і прочитав цю книгу. Я просто за 10 днів ковтнув цих три томи. Відзначав цитати, вирішив, що з цього могла б бути гарна екранізація. Знайшов фільм, а фільм - так собі».

 

 * * *

… «Я маю сидіти отут? (оглядається на червоне крісло). Окей. Тут то тут».

 (Розмова від книжок помалу переходить до більш буденних тем… Сергій Кошарук відповідає на запитання розлого, із витримкою і чемністю, виробленими за роки досвіду управлінської роботи)

… «Я ковельчанин. В буремні 90-ті, коли здобував вищу освіту в тодішньому Українському державному університеті харчових технологій, були так звані бригадні хлопці в Києві, які кришували райони. Час такий просто був: розхристана країна, не постоїш за себе - не виживеш… Так-от, коли вони підходили, мені тоді допомагало те, що я казав: «Я хлопець з хутора і ваших цих «базарів» не розумію. Але маю сокиру під рукою». Це виручало.

Але я справді пишаюся тим, що хоч і народився у Ковелі, виріс там і до цих пір живу в квартирі, в яку мене принесли з пологового, дід мій жив поруч на хуторі і що, образно кажучи, моя пуповина закопана десь на тому хуторі.

Нині там живуть мої батьки. Це хутір Дворище. Зараз це остання хата вулиці Ковельської у селищі Люблинець».

 

 * * *

(Я дивуюся: невже Сергій Кошарук, мер Ковеля, замгубернатора ще не збудував собі маєток?)

… «На жаль, поки я дім для своєї сім’ї не збудував. Але така в нас мрія була і є. 10 років був підприємцем і, безперечно, заробив певні кошти. Але коли став мером, хотілося зробити все правильно, гарно, показати, як це має бути. Оскільки одним з ключових завдань запланував створення культурно-просвітницького центру в місті, а депутати ідеї не підтримали, то я вклав частину власних коштів у ту справу. 50 тисяч гривень, якщо не помиляюся.

Дякую сім’ї, яка мене тоді підтримала. Думаю, що гроші завжди можна заробити…

Тому те, що не збудував хати, - мій мінус. Але це і плюс, бо так завжди легше спілкуватися з людьми і вирішувати соціальні конфлікти. Чомусь вважається: раз збудував щось – значить нажився. А це не завжди так».

 * * *

… «Серед тих умінь, якими мене Боженька нагородив, - вміння вирішувати питання з агресивно налаштованими людьми. Найбільш емоційний приклад – це зустріч із місцевими жителями у розпал проблеми з ковельським ветсанзаводом.  Тоді люди вийшли з вилами на мене. Один чоловік навіть мені вила до грудей приставив. А після розмови з ним, ми з тими вилами разом селфилися. Скільки не було агресії, ми завжди домовлялися».

 

***

… «Історія Ковельського культурно-просвітницького центру (комунальне підприємство, створене в Ковелі в період, коли мером міста був Кошарук) – це історія про те, як я вирішив пробувати змінити ситуацію з тим, що культура завжди фінансується за залишковим принципом. Ми застосували перевірений спосіб українців, за яким діяла «Просвіта». Це коли свій до свого по своє. Щоб заробляти, має бути господарська діяльність. Щоб чим краще ти попрацював, тим більше отримав. 

Тоді був час приватизації занедбаних приміщень, неуспішних підприємств, зміни форми власності. Я стояв на іншому: хто б не був головою, місто мусить мати інструменти, які забезпечували б йому добробут. В тому ж культурно-просвітницькому центрі ми відкрили комунальну аптеку, сувенірну крамницю, бо в Ковелі було складно з сувенірами і ми прагнули це змінити. Там діяла школа іноземних мов. Ми надавали в оренду приміщення для зібрань і ще зробили музей.

Мої опоненти казали: не може бути так, що культура буде на себе заробляти. Я натомість зробив бізнес-план і цю модель напрацював».

 

 * * *

… «А яка його доля далі? Ми його відкрили. Згуртували довкола нього культурних інтелігентних людей. Тиснули на депутатів, і вони рішення про створення центру прийняли. Почав працювати як комунальне підприємство. Частину коштів, які закладалися в бюджеті, виділили, а левову – так і ні. А потім ще й скасували рішення про створення центру, коли моя каденція мера закінчилася. Напевне, тому, що це стосувалося хороших справ Кошарука.

Після того, як на 13 голосів мене обійшов на виборах інший голова (припускаю, так йому порахували), мер запропонував мені очолити центр. Коли став директором, розробив бізнес-план і сказав, що за рік вийдемо за місячну самоокупність. Це буде та точка, після якої я зможу йти. Я розумів, що це певною мірою політична пастка, але було бажання довести всім, що це можливо.

Саме тоді я вклав у цей проект домашні кошти. Бо так мені тоді й не дали з бюджету цих стартових 50 тисяч. За кілька місяців ми тоді вийшли на ту точку, коли доходи перекривали місячні видатки.

І в нормальній ситуації всі раділи б, а в нас почалося б щось неймовірне: пішли шалені перевірки. Але це теж хороший досвід. Як каже Ліна Костенко, «досвід, витримка, і гарт».

Я вважаю, що тоді переміг, бо показав, що це реально. Сьогодні я туди заходжу, як до своєї домівки. Бо це те, що робилося Кошаруком. Причому не завдяки, а всупереч.

До цих пір підприємство на стадії ліквідації. Зараз просто виділяють гроші з бюджету на зарплату на енергоносії, і це перетворилося у черговий бюджетний заклад. Але це теж добре, бо завжди можна це відродити».

 

 * * *

… «Дуже класно, що ви питаєте про родину. Раніше українці відрізнялися від інших націй тим, що знали свій родовід до сьомого коліна. Якщо ти знаєш, звідки ти, яке в тебе коріння, ти зможеш себе знайти далі. Ви знаєте ж, як нас нищили? З нас робили радянських людей. Навіть видирали людей з одного місця і закидали кудись далеко. У радянських дитячих будинках навмисне розлучали дітей».

 

 * * *

… «Батько – дорожник, хоча він пройшов від робітника, майстра до керівника солідної дорожньої організації, яка обслуговувала міжнародні траси. Пізніше пішов працювати у комуналку міста Ковеля. Працював керівником комунального підприємства. Можна сказати, що мій батько – комунальник, і мені багато від нього важливих речей у цьому плані передалося.

Мама працювала медсестрою в дитячому садочку. Мама зі Славути Хмельницької області.

Батько – з сім’ї, де було 6-ро дітей, мама  – з сім’ї, де 13-ро. Мамина сім’я – протестанти. Батько ж – православний. Мама теж хотіла мати багато дітей, але не мала можливості, бо перехворіла на туберкульоз хребта. Але відважилася – і Бог дав донечку, а потім і сина. Й більше не ризикувала».

 

 * * *

… «Читати вчила мама.

Любив фантастику. З того, що читав кілька разів у дитинстві, - Кір Буличов «Дівчинка з Землі» (популярний радянський фанаст і сценарист, який писав про «дівчинку Алісу з 21 століття»).

 * * *

… «Книжок удома було багато. Я всього Дюма перечитав. В студентські роки брав їх з дому, і всі друзі в гуртожитку перечитували по кілька разів. Був час, коли гарно «йшла» Леся Українка, зараз чомусь став цікавим Іван Франко. Я колись його десь оминув трохи. Тепер відкриваю його для себе».

 

 * * *

… «Постійно планую собі книжки, які треба прочитати, але не завжди виходить. Он пішов недавно з посади і зробив це в перший день правління нового президента, тому моє сумління чисте. Тим паче, що всі справи налагоджені і працюють. Пішов – і з’явилося багато часу. Думав, буде змога читати більше.

Але події розвиваються стрімко. Потрібно годувати сім’ю і розвиватися далі, але разом із тим у мене стало більше часу, щоб займатися регіональною політикою. А зараз є амбіції балотуватися у Верховну Раду по мажоритарному округу №21».

 * * *

… «Я розумію, що стартові позиції мої на даному етапі не є, можливо, надто радісні. Але знову ж таки: бачу певні загрози і переживаю, щоб ці загрози не відбулися. Бачу напрямки, куди рухатися, щоб ці загрози не розвивалися. Звик так: хочеш щось змінювати, то дій».

 

 * * *
… «На цих президентських виборах ми побачили, як люди можуть почати агресивно сприймати інформацію і голосувати проти когось, а не за щось. Той, хто голосує проти, врешті нічого не отримує. Багато людей вклали свої бажання у запропонований їм мішечок щастя зеленого кольору. Розумію, що може бути багато розчарувань».

 

 * * *

… «Зараз багато хто каже, що потрібні нові обличчя. А я кажу: нове – це не значить незнайоме. Краще довірити справу тому, в чому він вже проявився. Хай і в маленькому. Як людина в малій справі повелася, так буде і в більшій. Це той приклад, коли пілотом літака не посадиш «нове обличчя» і не скажеш йому «лети». Має ж бути досвід, якась кількість польотів...

А державне управління – це набагато складніше, ніж літати. І може вразити на багато поколінь уперед».

 

 * * *

… «Здобутки є. Може, навіть і ціною якихось негараздів, але ми в часи війни вийшли на стабільний розвиток, ми зуміли залишити можливість розвиватися, вкладати інвестиції. А зараз дивлюся: ця машина розвертається. Чекайте: хтось же має її направляти. Тут. Хто це буде робити? Умовних 25 % людей?

Знаєте закон самурая? Зроби, що маєш, та й будь, що буде. Тоді навіть якщо тебе буде не влаштовувати результат, ти спокійний, бо зробив усе, що мав».

 * * *

… «Дякую колегам, рідним, близьким за підтримку. Завдяки рішенню йти на вибори я більше став бувати серед людей. Моя участь у цих виборах покликана згуртувати ковельчан і допомогти людям знову голосувати не проти, а за. 

Особливо у себе вдома, в Ковелі, часто зустрічаюся з людьми на вулиці, говорю – і всі мене підтримують. Де то тут постукати по дереву (оглядається на книжкові полиці і сміється). Хіба у Фейсбуці може бути, що хтось щось негативне напише. Але я намагаюся всім відповідати, і ми виходимо на якісь компромісні речі, позитивний лад. На вулиці всі підтримують, кажуть «вперед» і «ми з вами».

Ця довіра людей – це щось неймовірне, це дає таку силу, натхнення, ну і зобов’язує діяти. Не сидіти, не піти в сторону, а навпаки: об'єднуватися, і деколи навіть поступатися власними амбіціями заради розвитку міста».

 

 * * *

… «Та нічого не треба «ламати» на моєму 21-му окрузі. Треба розбудовувати».

 

 * * *

… «Округ – це насамперед люди і та територія, де вони живуть. Зміни – це в першу чергу, усвідомлення. А усвідомлення –  це подання новин у позитивному руслі. Якщо люди почнуть позитивно мислити, то частина з них зрозуміє, які вони щасливі тільки від того, що прокинулися вранці у своїй домівці, серед близьких людей. Багато людей просто шукають негатив, бо їм його нав’язують. І хтось має про це говорити».

 

 * * *

… «Є люди, які «за колгосп, але не в нашому селі». Дуже багато таких, які кажуть: «Так, ми за зміни». Але якщо ті зміни стосуються їх, то – ні. От собі хотіли б  мати кума в прокуратурі, а всім іншим – ні, хай не буде. Це нас дуже стримує в розвитку.».

 

 * * *

… «Їду в таксі. Кажу: «А ви сплачуєте податки?». Давайте, я вам більше заплачу, тільки буду знати, що з нашої операції щось піде в бюджет вашим батькам на пенсії, моїм дітям в школу. А - ні, не хоче».

 

 * * *

… «Ковель треба розвивати як логістичний центр, як місце, де перетинаються шляхи, де є вузька колія і інші зручності. Багато проектів давно на слуху і щось навіть вдалося просунути. Той же індустріальний парк – гарна ідея, вона б була класна для всієї Західної України.

Але я розумію, що економіка може піти на спад – і буде криза. Що теж не так і погано: після кризи легко відбудовувати, бо тоді обнуляються всі сподівання. Але я переживаю, що буде з людьми, з їхніми статками, особливо з тими, які не мають запасів.

Ми стільки зусиль доклали до того, щоб не було черг на кордоні. Особливо, коли ввели безвіз… Чималими зусиллями ми таки запустили потяг з Ковеля до Хелма, даючи можливість людям їхати з гідністю. Вже не треба було нагинатися до митників. Дешево, зручно, швидко. Можливо, проблема контрабанди є, але відповідні служби мають не допускати цього.

Зараз я чую, що замість цього потяга відкривають два у східному напрямку. Здається, що це не зовсім правильно. Я - за нові маршрути, але цей потрібно було продовжити. Для мене зараз це стратегічне завдання, я буду боротися за це на всіх рівнях».

 

 * * *

… «Ковель має потенціал. Хто це має робити? Ми. Бо ми вже це робили, є досвід».

 

 * * *

… «Партії? (замислився). …Під час помаранчевої революції я теж захотів змін. Тоді було дві перспективні партійні команди «Батьківщина» і «Наша Україна». Я подивився, яка мені більше імпонувала по духу, звідки я більше знав людей у Ковелі і вони мені подобалися, і це була «Наша Україна». Запропонував іти на місцеві вибори разом. Почали робити якісь спільні заходи.

Я не  збирався ставати міським головою на виборах у 2006-му році. Просто почали зустрічати люди і казати: «Сергію, іди ти». Я тоді вів проект про стратегію економічного розвитку міста і в багатьох напрямках ми напрацювали гарні проекти.

Ми зробили соціологічне дослідження: я завжди був у трійці, а іноді на першому місці. Без досвіду, без «криші» згори, без фінансових ресурсів. Але тоді саме це дозволило мені перемогти на виборах.

На вибори я йшов самовисуванцем. «Наша Україна» мене довго ще потім «на килим» кликала, бо в них був інший кандидат. Навіть пробували виключати з партії. Але не змогли, бо я в ній і не був».

 

 * * *

… «У 2010 році, коли було змінене законодавство про вибори і лише партії могли бути суб’єктом висунення кандидатів у депутати, я відстоював позицію, що на місцевому рівні треба бути якомога менше наближеними до політики. Але юридично потрібно було подаватися від партій. Тоді «Совість України» запропонувала міським головам юридичну можливість податися від них, не наполягаючи на вступі. Тому, будучи позапартійним, я подався на ті вибори.

Відтак єдина партія, в яку я вступив, це партія Порошенка, тепер «Європейська солідарність». Причому гідно несу це.

Я займався виборами Порошенка, я бачив його як лідера, бачив, що це людина, яка готова слухати і прийняти остаточне рішення.

Проєвропейський, вміє домовлятися, першокласний дипломат.

В той момент я подивився, за ким іти, і от ми разом».

 * * *

… «В ОДА мене запросив Володимир Гунчик. Я займався виборами Порошенка в Ковелі в 2014 році. В Луцьку цими виборами займався Володимир Петрович. Ми зналися раніше, бо один з проектів, які я збирався реалізувати в Ковелі, стосувався пасажирських перевезень і ми працювали з «Богданом».

У мене була одна умова. Те, що я робив у Ковелі, - це показував, як працювати без корупції.  Без відкатів, без переваг. …Я казав, що багато чим завдячую Гунчику. Очевидно, були і якісь помилки. Але я чітко знаю, що всі тендери, які проводилися ОДА, були без відкатів і всякого такого. І на роботу люди бралися без якихось хабарів. Я це знаю, можу про це говорити і я не думаю, що хтось мені в очі це заперечить».

 

 * * *

… «Мені дуже сподобався стиль Савченка (Олександра Савченка – голови Волинської ОДА). Бо в моєму інструментарії таких підходів не було. Різких, категоричних, коли ти ставиш людину у стиснуті рамки, в кризову ситуацію. Але як з’ясувалося, що багато людей у колективах, в тому числі в ОДА, потребують такого інструментарію. Бо коли ти пропонуєш їм щось планово, то вони можуть знайти багато причин пояснити, чому це неправильно, чому це не вдасться.

Я дуже дякую Савченку. По-перше, за довіру. По-друге, за те, що запросив.

Управлінці-менеджери в його команді зібралися різнотипні, різнопланові, з різним досвідом. І якось воно важко було. Бо команда зазвичай  збирається за якимось ідеологічними поглядами, спільно випрацьовує методи і якось так працюється  в одну сторону. А тут… Можливо, що швидко і вибори. Тут десь я щось розумів, десь – ні.

Прийшли люди з бізнесу. Можливо, в них бізнесові підходи. Хоча я займався малим бізнесом, але вважаю, що прийшов з громадського сектору, і в мене інше було бачення. Тому це такий карколомний досвід, який дав мені ще один плюс, і я став ще сильнішим.

Але до честі Савченка, він ніколи не дозволяв собі перейти межу. Він міг довести до межі. Але ніколи не доходило до образ чи такого іншого. Це теж вміння.

Можливо, так не виходило в інших людей з тих, кого я бачив там (декого я взагалі не сприймав, бо не можу, коли хтось до когось звертається по-хамськи».

 

 * * *

… «Волиняни дуже люблять, щоб їхню гідність цінували. Особливо лучани».

 * * *

… «Бізнес мені нецікавий. Але якщо бізнес, то тут мені найцікавіше питання відходів. Я працював у цьому напрямку. Важко йде. Тому із задоволенням взявся б за цю сферу.

Кожен народжується, і Господь вдихає душу і дає якийсь набір інструментаріїв та життєву місію. Потрібно зрозуміти,для чого ти. А це дуже легко: ти маєш займатися тим, що тобі подобається.

Я знаю, що народжуються люди мести вулиці. Пригадую, що в нас у Ковелі в часи мого дитинства колись був німий двірник. Але він так замітав вулицю, що було приємно дивитися. Всі його дуже поважали.

Шукаючи себе, я зрозумів, що мені бізнес нецікавий. Мені більше подобається будувати соціум, простір людей, які мали б позитивно мислити, навчити людей не сваритися, а об’єднуватися один з одним навколо чогось і допомагати. Тут посади не так важливі. Я це робив і з позиції підприємця, і в громадському секторі, і з позиції міського голови, і з позиції ОДА».

 

 * * *

… «У нас з дружиною троє дітей. Старший – Дмитро. І наші з ним стосунки зазнали випробувань, коли я став міським головою. Тоді в Україні з’явився термін мажори. І от в соціальному вимірі він попав під цей статус, бо тато у нього - мер. А в реаліях ми живемо у скромних достатках. Якісь необхідні речі є, а чогось зайвого, можливо, й не було, бо воно (думає, шукаючи потрібне слово) …зайве. А його друзі, напевне, вимагали від нього іншого.

На цьому ґрунті у нас був  психологічний конфлікт. Зараз він шукає себе на різних роботах у Польщі, якраз збирається працювати у цікавій для себе сфері в Німеччині, якщо вдасться. Загалом вчився в Києві, а потім прийняв рішення іти в армію.  Це був тривожний час: третя хвиля мобілізація.  Уявіть, як він таким вчинком підтримав мене. Хоча це аж ніяк не було пов’язано з моєю роботою, але  я саме займався призовом по всій області. Як би я міг це робити, коли мій син уникав би служби?

Потім син приймає рішення підписати контракт і йти в АТО. Родичі мені докоряли: а як так, а навіщо, а щось трапиться... Ну, ми такі: коли доходить до себе, то тільки не я. Переживали дуже. Особливо, коли три дні нема зв’язку… Це важко.

Але все добре, він повернувся. Тепер мені легко говорити з людьми, які починають: «А ваші діти…».

 

 * * *

(Нам приносять Капранових. Розмова у кріслі перетікає в розмову поміж полиць, стелажів і яскравих палітурок. Книжці Капранових Сергій Кошарук щиро радіє і тут же – купує)

… «О. Оцю книжку я шукав. Якщо можна, куплю.  Це книга про майдан (про «Майдан. Таємні файли», книгу-розслідування братів Капранових, яка виийшла у 2017-му).

Знаю авторів особисто. Колись запросив їх у Ковель.

Дуже подобається закон Капранових. От на останніх виборах він знову спрацював. Він зараз повторився. Це коли кількість бібліотек пропорційна кількості виборців, які підтримують Януковича. Якщо точніше: чим більше бібліотек на певній території,  тим менше там підтримували Януковича. Читали?

Капранови ще цікаві тим, що не просто пишуть, а є публіцистами і своїми дописами впливають на політику. Багатогранні, цікаві, неординарні. Думаю, ви це знаєте. Десь ми зійшлися в поглядах на життя».

 

 * * *

… «Бачу «Сім звичок» (на полиці серед топових книжок книгарні помічає мотиваційний бестселер «7 звичок надзвичайно ефективних людей» Стівена Кові, американського підприємця та популярного мотиваційного лектора). Отут якраз ідеться  про покликання, як його відкрити і як потім ще й при цьому допомагати іншим. Ця книга дуже мені подобається. До речі, зараз у себе її не маю. Певне, комусь колись віддав. Тому куплю, щоб була».

 

***

… «З мотиваційних спікерів люблю ще Джона Кехо (популярний тренер і автор мотиваційних бестселерів із Канади). У нього теж є що почитати про те, як досягнути неможливого».

 

 * * *

… «Молодим людям дуже раджу просто розкішну річ (дістає зі стелажа книгу, на обкладинці якої щось про Вавілон). «Найбагатша людина Вавілону» Джорджа Клейсона (ще один американець, який вчить заробляти гроші, а вчить за допомогою притч). Легко читається. У мене навіть є закладка, написано «Вавілон», намагаюся туди класти свої заощадження. Десь щось горить, дістаю «Вавілон» (сміється). Вона вчить, як поводитися з грішми, як бути багатим. Все дуже просто. Хто не вміє відкладати гроші, хай читає. Тут про те, як повертати борги, як накопичувати капітал, як робити майбутнє дітей, внуків. Легко і доступно».

 * * *

(Уважно розглядає палітурки художніх книг. Щось пильно шукає…)

… «Я насправді шукаю Корсака (коментує). Дуже хочу перечитати всього Івана Корсака (луцький прозаїк і відомий журналіст, нині покійний Іван Корсак є автором низки історичних романів). Багато що читав. Наприклад про Миклухо-Маклая (очевидно, йдеться про роман «Запізніле кохання Миклухо-Маклая», який Іван Корсак видав у 2016-му році – про долю мандрівника з козацького роду та його взаємини з донькою прем’єра австралійської провінції Маргарет Робертсон). Його подача – унікальна. Він переплітає майбутній з минулим. Розкішно.

(Знаходимо Корсака)

До речі, він досі трохи непрочитаний. Незаслужено. Іван Корсак діставав цікаві постаті і так подавав їхні біографії, що просто відкривав цих людей по-новому».

 

 * * *

… «Жадан? Чомусь досі «не запав» на Жадана, хоч всі довкола й читають. Може, тому що часу обмаль. Побачимо, як доля складеться і що робитиму далі у своєму житті. Але очевидно, що в цих планах книжці буде таки місце».

 

 * * *

(Дістати якусь книгу з верхньої полиці – винятково для фото. Але Сергій Кошарук просто так позувати не погоджується. Уважно розглядає книжки, вчитується в назви і зрештою, дістає з гори… фанастичний роман тележурналіста і військового репортера Андрія Цаплієнка «Стіна». Роман-антиутопія, про українців та росіян, які через різнуу ментальність постійно в антагонізмі).

… «Я думаю, що ця книжка неспроста потрапила мені в руку. А раз так, то мушу купити».

 

 * * *

… «Мені сподобалася рецензія до книжки «Атлант розправив плечі». Там було щось таке приблизно: якщо ти дочитуєш цю книжку до 35-ї сторінки, то ти читатимеш її всю. А ні – то відкладай, бо вона не твоя. Отак я і роблю. Колись, до речі, щось подібне використовували в наших бібліотеках: ставили штамп на 20-й сторінці».

 

 * * *

(Помічає добротну палітурку з портретом книги про Вінстона Черчілля)

… «Мені часто такі книжки пропонують (киває на неї): про різних державних діячів. Але щось вони не йдуть. Не знаю. Мені здається, треба бути самим собою, а не копіювати когось. Повторювати – це неправильно. Прийом, інструмент - окей. А я щасливий, що я такий, який є. Зрозуміти це – це знайти себе.

 

***

… «Я Сенеку (давньоримський філософ) люблю (сміється). Стільки з нього дороговказів собі взяв».

 

 * * *

… «Не сказав спершу, щоб це неправильно не толкували (у поле зору, окрім Сенеки, раптом потрапляє Біблія): я у свій час кілька разів перечитав Біблію. Причому перший раз пробував читати її російською мовою, потім знайшов один переклад українською, далі – інший…

Почав читати, історично складати пазли, порівнювати з наукою і побачив, що навряд чи можна Біблію сприймати буквально. Але подивіться, як прекрасно вона може слугувати за інструмент.

Один із них: спробуйте замінити слово Бог на слово Я. Розуміючи, що в тобі є частинка Бога. Бог у тобі і з тобою. І це настільки починає дисциплінувати! Бог створив - я створив. Бог сказав – я сказав… І ти зразу починаєш думати, береш на себе відповідальність. І починаєш застосовувати цю книжку як мотивацію до дії.

Як на мене, то не просто найважливіша книга, але й націнніших порадник. Там є хороші кейси. Наприклад, про те, як 40 років Мойсей водив народ пустелею. А часто у Біблії є карта, і можна подивитися, що, йдучи на сонце, можна пройти пустелю за півроку. Тобто 40 років - це образ зміни поколінь. Коли має вимерти старе покоління і народитися нове. І таких там кейсів досить багато. На всі випадки життя».

 

 * * *

… «Це свого часу було для нас – все (помічає дитячі книжки вибавництва «Абабагаламага» і жвавішає). Як же ми їх читали! «Бадяка-маняка – небачений звір. Живе він у темному лісі між гір. Для власної втіхи він лущить горіхи і носить звірятам до ніг»… (раптом цитує симпатичний дитячий віршик Неоніли Стефурак). Всі ці вірші ми з Іванкою та Богданом вчили, от, бачте, досі трохи знаю».

 * * *

… «Був на недавно Книжковому арсеналі, зустрів Сашка Лірника. Він:  «Слухай, купи книжку, одна лишилася. Поговорили потім, сфотографувалися. А зараз почали читати. Я спершу сприймав це як специфічну літературу. Але Іванка моя в 3-му класі зараз і дуже класно їй такі казки читаються. Я зрозумів, що вони для такого віку.

Купив там, до речі, і трохи книжок про війну. Різних авторів. Передав їх у два волинські ліцеї: військовий і науковий».

 * * *

(Наостанок довго шукаємо таку книжку, яка б і до фотосесії пасувала (на обкладинці мала великий портрет людини), і вподобанням героя не суперечила б. Шукаємо заради класного кадру.

Неочікувано Сергій Кошарук подає нам книжку про Мессі. Футбольну зірку. Книгу про нього написав відомий спортивний журналіст  Гільєм Балаге. І це історія аргетинського хлопця, якого колись прозивали «Блохою» через нестачу гормону росту та слабку фізпідготовку, але завдяки роботі над собою він став кращим футболістом світу)

… «Тримайте. Це нормальний варіант (сміється). Ми, до речі, з хлопцями теж у футбол періодично граємо. Ну, не зірки і не Мессі, але команда – ще з минулого століття. І я ці моменти дуже ціную».

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Медведчук «визволив» полонених? Ні, це технологія узаконити сепарів» – П’ятигорець
Наступна новина Хроніка пригод Луцька і Волині. Понеділок, 1 липня. ФОТО. ВІДЕО
Схожі новини