На Волині художник-переселенець малює картини, щоб люди не опускали руки

Художник Володимир Яницький переконаний, що людина може все. І його життя є прикладом цього. Вроджена вада зору і понад 20 перенесених операцій на очах не завадили Володимиру займатися улюбленою справою – живописом. Вимушена евакуація з міста Курахове, що в Донецькій області, також його не зупинила – художник продовжує малювати, брати участь у міжнародних конкурсах і проводити благодійні виставки на підтримку армії.

Володимир розповів ШоТам, як змінилися теми робіт після нового етапу війни, як із дружиною евакуйовували найцінніше – картини та чому переїхали на Волинь.

Почав малювати в школі, коли було нудно на уроках

Я дуже погано бачив із самого дитинства. Для оточення мої проблеми із зором стали помітними, коли я в два роки пішов до дитячого садку. Там усі діти малювали, а я тільки ліпив щось із пластиліну. Батьки звернули увагу на це та зрозуміли, що причина в тому, що я погано бачу. Коли прийшла пора йти до школи, усі навколо, зокрема моя окулістка, говорили моїй мамі: «Вовочку потрібно віддавати в спецшколу».

Однак я навчався у звичайній школі. Цікаво, що я йшов до першого класу, знаючи всю програму аж до п’ятого. У мене є брат, старший за мене на чотири роки. Я часто сидів поряд з ним, поки він готував домашнє завдання. Незважаючи на ваду зору, я вивчив з ним і математику, і вірші, і все інше. Отже, в першому класі я завжди тягнув руку й відповідав, тому що все вже знав. Вчительці це не подобалося – і після тижня навчання мене перевели до іншого класу на паралелі. Там ситуація повторилася – і я знову опинився в новому колективі. Потім моїй мамі сказали: «Знаєте, у нас класів більше немає. Але нехай ваш син не буде таким активним».

Отже, я був нецікавий вчительці. Вона завжди говорила: «Вовочко, не тягни руку, я знаю, що ти знаєш». Що мені залишалося робити? Я розгортав зошит і починав малювати. Так і розвивав свої навички. У 15 років у мене виникла ідея вступити в художнє училище в Донецьку. Привіз туди свої роботи, але цього було мало: потрібно було скласти іспит і намалювати капітелі. Подивився вгору – і нічого не побачив, тоді мій зір був кілька відсотків. Так я зрозумів, що не зможу вступити в жодне училище – в усіх навчальних закладах були свої вимоги.

Працював масажистом, а після роботи займався творчістю

Більш серйозно я почав займатися живописом з 19 років. У радянські часи не завжди в мене були полотна, мольберт або фарби. Бабуся та мама мені давали скатертини – грубі й лляні. Я їх ґрунтував, натягував на підрамники і малював олією. Живопису навчався сам. Вважаю, що чим більше ти від когось береш, тим складніше створювати щось своє.

Мені не подобалася ідея працювати на підприємстві, хотілося мати більш вільний спосіб життя. Тому я понад 30 років працював масажистом – спочатку як найманий працівник, а потім сам на себе. Це була робота, яку я міг виконувати навіть попри ваду зору. До того ж часу на творчість у мене було більше, ніж у людини, яка зранку до вечора, наприклад, трудиться в шахті. Я працював завжди, адже не хотів бути тягарем. У мене було понад 20 операцій на очах. Впевнений, що поки можемо боротися, ми маємо це робити до останнього подиху. Думаю: якщо мене нічого не змогло подолати, значить, і Україна переможе.

Підтримую людей власним прикладом

Багатьом людям цікаво: як мені вдається малювати? Я не зовсім незрячий, дещо бачу, але погано. Були роки, коли мій зір був усього лиш 0,1 %, але й тоді я створював картини. Найчастіше полотна були великі, я малював пальцями. Я дуже добре відчуваю фарби тактильно. Наприклад, зазвичай люди не звертають на це увагу, але на дотик синя відрізняється від червоної. Тому в певні періоди життя я багато малював руками. Поки немає можливості, але я хотів би колись створити цілу серію картин для людей, які погано бачать, щоб вони могли тактильно відчути зображення.

Я не усвідомлюю себе художником, але малюю, щоб інші люди не опускали руки в тяжку мить. У мене є картина «Підтримка», де стоїть хлопець і тримає дівчину. Мало хто помічає, що при цьому він не має ніг. Це те, що нині часто відбувається. Через війну в Україні багато людей тепер мають інвалідність. Однак, можливо, вони прочитають щось про мене і подумають: «Нічого собі, він незрячий і малює, а я що? Я ж бачу й чую. Ну немає ноги, але ж якось треба жити далі». Тому підтримка людей – основна ціль моєї творчості.

До повномасштабної війни я багато малював природу. Тепер у моїй творчості з’явилися сюрреалістичні сюжети. Також надихаюся етнічними мотивами, наприклад, як у своїй останній картині «Мотанка». У мене є улюблена замальовка «Навіщо?» на поезію Тетяни Строкач – це присвята Маріуполю. А ще тепер навіть коли я малюю квіти, вони не можуть бути просто квітами, вони є певним символом. Наприклад, на картині, яка називається «Там, де гримить, там, де горить», зображені соняхи. Начебто звичайні квіти, але ті, хто були на Сході й бачили наші поля, знають, що це символ Донбасу.

Приїхав на Волинь і пішов до військкомату

Ми з дружиною не з чуток знаємо, що таке війна, адже з 2014 року жили «там, де гримить, там, де горить», підтримували наших військових і волонтерили. Тож для нас вторгнення 24 лютого не було дивиною. В якийсь момент зрозуміли, що краще нам виїхати з Курахового. Армія має робити свою справу, тож коли влада сказала, що треба виїжджати із зони бойових дій, ми так і зробили. До того ж у той період хворіла моя теща, вона погано чула навіть зі слуховим апаратом і могла не помітити вибуху. Ми з дружиною вирішили, що треба піклуватися про батьків і вивезти їх. Вони були впевнені, що покидають дім «на два тижні». Коли виїжджали, у Курахові вже не було води, не працювали аптеки й магазини.

Спочатку ми не розуміли, куди їхати – всі наші родичі живуть на Донеччині. Однак допомогли військові з Волині, з якими ми познайомилися ще в 2014 році, коли волонтерили. Ми з ними дуже здружилися й приїжджали до них у гості в 2017-му. Коли вони дізналися, що нам немає куди їхати, то запропонували прямувати до них. За три дні ми дісталися Волинської області й поселилися в селі Чаруків. Друзі допомогли нам знайти будинок. Щойно ми приїхали, одразу пішли у військкомат. Думав, може, хоч там заберуть мене на службу. А на мене тільки подивилися й сказали: «Ну куди ж ви зібралися?».

Якось я підійшов до тещі, а вона сидить і щось рахує. Я запитав її: «Що це ви робите?». А вона відповідає: «Рахую, за скільки днів дійдемо додому». Пізніше я запитав: «А якби ми жили ближче, кілометрів за 200-300?». Сказала, що тоді щотижня їздили б на Донеччину. Ми зрозуміли, що прийняли правильне рішення – їхати якомога далі, щоб не було спокуси повернутися, коли настають спокійніші часи. Бувають періоди затишшя, і людям здається, що вже кінець. Але ми це проходили ще вісім років тому.

Показуємо на заході України «Врятоване мистецтво»

Перед евакуацією ми вирішили, що вивозимо себе та картини. Мені було шкода їх залишати. У кожну роботу вкладено неймовірну кількість сил, часу й енергії. Полотен було багато, і перед від’їздом ми півтора тижня знімали їх з підрамників і акуратно складали в машину. Спочатку не було можливості вивезти всі картини – ті, які мали розмір понад 1,5 м, залишалися вдома протягом чотирьох-п’яти місяців. Потім волонтери з Луцька допомогли їх вивезти.

Коли ми облаштувалися на Волині, сільська рада запропонувала зробити благодійну виставку. Ми назвали її «Врятоване мистецтво». Перша виставка пройшла в селі Городище. Подивитися картини прийшло багато людей, ми познайомилися з громадою. Тоді ми продали три картини: «Соняхи», «Розірване життя» та «Місячну дорогу». Частина коштів від продажу пішла на допомогу ЗСУ, на цю суму придбали генератор. Згодом нас запросили до Луцька, у бібліотеку імені Олени Пчілки, де ми теж провели благодійну виставку й зібрали кошти. У нас воюють багато друзів, хочеться потроху всім допомогти. Далі була виставка в Трускавці, а наступна відбудеться в Рівному. Ще ми потоваришували з Волинським обласним благодійним фондом «Дитяча місія Україна», і з ними проводимо акції.

Відкриття в українській мові

Коли ми приїхали на Волинь, для нас не було ніякої проблеми з тим, щоб зануритися в українськомовне середовище. Ми з дружиною одразу перейшли на українську. У всіх же в школі були однакові підручники, і всі читали Шевченка, Тичину та Павличка. Так склалося, що ми на Донеччині не послуговувалися українською мовою в побуті, але це зовсім не означає, що ми не українці.

Тут я дізнаюся багато нових слів, переклад яких не завжди знаю. Пригадую, як мене здивувало слово «тре» – виявилося, що це скорочення від «треба». Ми почали читати книжки українською. Моя дружина, наприклад, відкрила для себе письменника Володимира Лиса. Якщо трапляються незрозумілі слова, ми маємо записничок для них. Українською поки що не вдається швидко говорити, тому що в голові ще перекладаю деякі слова, на це потрібен час. Якщо необхідно щось швидко сказати, то кажу російською, попереджуючи співрозмовника. Але із цим немає жодних проблем, ми потрапили в чудове середовище.

Текст: Анастасія Бойченко

Читайте також: «У мене – «русоненависть»: як волинянка волонтерить у Туреччині


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина За Україну загинув волинянин Олег Парфенюк
Наступна новина На війні загинув Олег Ліпич із Каменя-Каширського