Він розповідає про воїнів із гордістю і захопленням, називаючи їх мега-людьми. З такою ж гордістю відгукується про весь український народ, який спільними зусиллями намагається підтримати армію у час боротьби за волю і незалежність України. Коли говорить про капеланське служіння: то стишує голос, то наголошує на якихось важливих для себе речах. Зрідка усміхається. Зокрема, коли розповідає про цю свою, третю, поїздку додому, називаючи її дуже довгою, хоч тривала вона лише шість днів, коли описує свій стан, споглядаючи спокійне життя у рідному місті.
Про те, як духовні отці упродовж цього надзвичайно важкого воєнного року підтримують захисників у зоні бойових дій і як уже вісім років знаходяться поряд із українськими воїнами під час боротьби за вільну незалежну Україну капелан 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого Ігор Бігун розповів в інтерв’ю «Слово правди».
Надаючи духовну опіку воїнам
Капеланом отець Ігор став у 2015-му. А загалом душпастирським шляхом йде уже 27 років. Служити Богу й людям вирішив у зовсім юному віці, адже зростав у родині, де сповідували духовні цінності, тож скільки себе пам’ятає відвідував храм, не пропускаючи богослужінь, у рідному селі Калуського району на Івано-Франківщині, при церкві працювали і його батьки. Коли закінчив Волинську духовну семінарію, став настоятелем релігійної громади у селі Зоря, де служив майже три роки, опісля його перевели на парафію у Хобултову, а через три з половиною роки – у Володимирський собор Різдва Христового.
– Коли в 2014 році в Україні розпочалася війна, багато наших парафіян стали на захист держави й народу, пішли боронити рідну землю чимало містян. І стало зрозуміло, що у такий непростий час священник не може лишатися осторонь, він має бути там,де потрібний людям найбільше. Тож я прийняв рішення стати капеланом, – пригадує він.
У той час отець Ігор Бігун разом з отцем Юрієм Здебським із Устилуга стали штатними військовими капеланами 14-ї бригади, до них долучився також отець Володимир Мицько з Каменя-Каширського. Зараз уся душпастирська опіка воїнами князівської бригади покладена на отця Ігоря, адже отці Юрій і Володимир віднедавна надають духовну підтримку бійцям інших бригад.
– Перший досвід капеланського служіння я здобув на Донеччині. У той час військові нашої бригади виконували бойові завдання у Мар’їнському районі. Як тільки траплялася можливість, ми, капелани, спілкувалися з українськими захисниками, підтримували їх. Тоді багато воїнів потребували просто щирих розмов. Водночас я був приємно вражений, на скільки наш український народ сильний духом. Наші бійці – справжні герої. Це надихало, – пригадує отець Ігор.
Коли ситуація в АТО/ООС стала дещо стабільнішою, каже, всюди, де були наші військові, облаштовували місця для богослужінь:
– На першій лінії оборони створювали невеликі молитовні куточки, а далі від межі протистоянь – каплички. У кожному селі й місті, де були князівські воїни, організовували місце для молитви, адже у нас дуже віруючі люди. Щоразу, здійснюючи поїздку на схід, ми везли цілий бус харчів, смаколиків і великі ящики з іконами. Коли нашу бригаду виводили на ротацію, то каплички залишалися для інших воїнів. Станиця Луганська, Світличне, Муратове – у цих та інших селах Луганщини ми відкривали й освячували невеличкі святині. Під час таких заходів священники, воїни з хоругвами йшли хресним ходом, співали релігійні пісні. Це часто було чимось дивним для місцевих, адже вони не бачили такого. Однак, нерідко тамтешні мешканці теж долучалися до облаштування таких місць для молитов.
Спілкуючись з бійцями, капелани роздавали їм освячені натільні хрестики з вервечками, які згодом стали в народі називати «атовськими», адже у той час не усі бійці мали при собі символи віри, однак потребували їх.
– Коли людина має освячений хрестик чи іконку з ликом святого, стає сміливішою, спокійнішою і впевненішою у собі, – ділиться священник.
Все потрібне для служіння уміщається у наплічник і сумку
Широкомасштабна війна застала капелана на полігоні, де саме перебувала 14-та бригада. Звідти князівські воїни рушили відбивати навалу російських загарбників – звитяжно протистояли ворогові в різних областях на сході й півдні країни, звільняли населені пункти з-під окупації, а зараз у гарячих точках виконують бойові завдання щодо захисту Батьківщини.
– У нинішніх умовах не можливо облаштувати місця для молитви, бо ми постійно в русі. Все, що мені потрібно для служіння, уміщається у наплічник і сумку. Ці церковні речі постійно зі мною, тож служити літургію можу просто в лісі. Невеликі богослужіння ми, звісно, проводимо там, де це можливо. Здебільшого, у місцях, куди на кілька днів відводять військових для відпочинку й відновлення сил, або на територіях, що доволі далеко від лінії фронту. Буває, для того, щоб приїхати у певний підрозділ потрібно дотримуватися деяких правил задля безпеки, інколи отримати дозвіл командира, супровід. На передові позиції ми не їдемо, щоб не заважати воїнам виконувати свої завдання, – пояснює капелан.
Там, у зоні бойових дій, духовні наставники часто просто ведуть бесіди з захисниками, дають відповіді на їхні запитання, знаходять слова втіхи й розради.
– Найбільше наші воїни хвилюються за своїх рідних і близьких, переживають, як справи удома. Один за одного непокояться, бо знають важливість відчувати надійне плече побратима. Вони не скаржаться на умови, в яких змушені перебувати, на втому. Буває, стоїть переді мною боєць, очевидно, що виснажений, а коли запитую: «Як у вас справи?», з усмішкою відповідає: «Все добре». Це воїни України, це воїни Божі!
Має капелан досвід вінчання закоханих на передовій, хоча зізнається, що куди частіше доводиться мати справу з наслідками розривів чи розлучення й допомагати бійцю пережити цей період і віднайти ресурси для боротьби.
День військового капелана – це численні переїзди від одного підрозділу до іншого. Отець Ігор пояснює, що деякі поїздки є плановими, інколи командири телефонують й просять завітати до їхніх підлеглих, а, буває, запрошують самі воїни. Налагоджена тісна співпраця з Архієпископом Харківським і Слобожанським Митрофаном, який теж у дечому координує роботу капеланів на цій території.
Для бійців на фронті капелан – це радник, слухач, священник, волонтер-доброволець, який допомагає, чим може. Часто саме капелан доставляє привезену волонтерами допомогу у якийсь конкретний підрозділ, адже зібрали її земляки для свого родича чи друга. Також розподіляють привезене серед різних з’єднань вздовж лінії фронту, і стараються доставити потрібні речі якомога ближче до передових позицій.
– До нас часто приїздять волонтери з гуманітарними вантажами, адже у тилу люди організовують збори та хочуть передати частинку свого тепла й турботи у конкретний підрозділ для своїх односельців, друзів. Ми усе це адресно доставляємо. Також приємно, що коли приїжджаємо до бійців, а вони розповідають, що їх провідували волонтери-земляки. Стає зрозуміло, що не лише цей боєць з села воює, а можна сказати, усе село в його особі долає ворогів і захищає Україну, – каже отець Ігор. – Часто допомогу на передову привозять священники. Зокрема, постійно й невтомно організовують збори потрібних речей і доставляють їх захисникам отці Віталій Іванів, що має парафії у Зорі, Білині та Руді, та Василь Максимович із П’ятидень, священник, який родом з Володимира і служить у Люблінці Ковельського району – отець Матвій Олійник, отець Роман з Шацька.
Найважче – переживати біль утрат
– Найважче у нашій роботі – переживати біль утрат. Коли спілкуєшся з людьми і розумієш, що наступного разу, можливо, не усі зберуться знову разом… Війна в одну мить може забрати того, кому нині дивишся в очі й з ким розмовляєш, – каже капелан.
За словами отця Ігоря, у зоні бойових дій прощань з полеглими побратимами не проводять. Від такої практики відмовилися вже давно. Здебільшого, командуваннявідпускає на кілька днів найближчих товаришів, аби вони супроводжували загиблого воїна додому й разом з ріднею провели його в останню дорогу.
Капелани відспівують полеглих захисників у моргах, також хоронять загиблих і померлих місцевих жителів, адже на прифронтових територіях часто немає місцевих священників.
За прикладом батька
Обидва сини отця Ігоря теж стали священниками, а молодший Михайло за прикладом батька обрав шлях капелана й зараз проходить відповідні курси у столиці. Він уже духовно опікується однією з бригад на Івано-Франківщині, де проживає зі своєю сім’єю. Старший син Юрій до рукопокладення у сан священника під час АТО/ООС пройшов службу в Збройних силах за контрактом, був командиром взводу і виконував обов’язки командира розвідувальної роти. Зараз служить у соборі Різдва Христового, курує роботу волонтерського центру підтримки ЗСУ, який збирає й доставляє на передову необхідні бійцям речі, амуніцію й автівки.
За рік, що триває повномасштабна війна, отець Ігор постійно з князівськими воїнами. Додому у відпустки приїздив лише двічі на 2-3 дні.
– Зараз моя найтриваліша поїздка додому – шість днів, однак і вона зумовлена певною службовою необхідністю, як в рапорті написано, – усміхнувшись, каже священник. – Повертаючись до військових на фронт, я везу заповнене найнеобхіднішими речами авто – те, у чому є найбільша потреба – білизна, шкарпетки, харчі швидкого приготування, три генератори, інструменти і запчастини для автомобілів. Дещо з цього нам надали місцеві небайдужі підприємці, якісь товари – з Польщі. У нас дуже хороша громада, ніхто не відмовляє, з яким би проханням ми не звернулися.
На запитання, як змінив священника цей воєнний рік, він відповідає, що повномасштабна війна в усіх загострила почуття відповідальності за країну.
– Я не терплю жартів про Україну чи якихось насмішок. Це мене дуже обурює. Почав ще сильніше любити людей, хочеться більше з ними спілкуватися, бо я за цей рік зрозумів, як легко все можна втратити, – каже священник. Зараз я у рідному місті й радію, спостерігаючи за усміхненими перехожими. Тут тихо й спокійно, тож мама без остраху може погуляти на вулиці зі своїм малюком… Наші захисники за те й воюють, щоб їхні рідні та близькі були щасливі.
Валентина ТИНЕНСЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.