Він подзвонив напередодні. Сказав, що хоче подарувати книжку. Я вибігла на кілька хвилин, бо страшенно не мала часу. Випила американо, послухала чуть історій, які він завше розказує з примруженими добрими очима, взяла книжку, яка до божевілля пахнула фарбою і свіжим друком. І (омг)… пообіцяла почитати.
Потім глянула на обкладинку.
«Навіщо багато говорити», - так називається нова книжка того, кого я знаю давно, з ким завжди люблю вітатися на вулицях міста і кого на всі сто можна назвати обличчям цього міста, обличчям Луцька. І не згрішити ні на йоту.
Дійсно. «Навіщо багато говорити». Всміхнулася і поринула у свої справи.
* * *
Якщо заходить мова про лучанина Володимира Павліка, то традиційно навколо обов’язково хтось скаже:
- Та я його знаю! Слухай, ну знаю ж… Це той чоловік з ровером!
І це «знаю» означатиме точно, що ця людина не знає, як звати Володимира, чим він займається, але він точно асоціює це місто з цим обличчям.
Отож, навіщо він пише книжки?..
Володимир Павлік у контексті цього міста – один із. Людина, без якої направду трудно уявити проспект Волі чи вулицю Лесі Українки. Людина, яку так легко зустріти у винному супермаркеті чи кав’ярні. На презентації, якійсь гламурній віп-тусівці чи в картинній галереї. А можна просто натрапити на нього у дворі іншої людини-обличчя міста – скульптора Миколи Голованя.
Іноді він каже, що міг би прожити життя поштарем. На головпоштампі працювали його батьки. Не довчився у луцькій школі, бо образився через недоречне зауваження, пішов у «вечірку». Потім у херсонську «мореходку», щоб і звідти піти, коли йому одного разу кинуть під ноги ганчірку, наказуючи «помой полы». Потім пішов із технікуму зв’язку. А зрештою, таки працюватиме на пошті, ремонтуючи телеграфні апарати. Далі армія, перша поїздка закордон і згодом курси екскурсоводів при луцькому туристичному бюро, а ще за трохи і дипломи двох вишів. Так Володимир Павлік втрапить у свою стихію, працюватиме у туристичній сфері, крутитиме дискотеки в ресторані «Дорожній», а ще за трохи очолить спортклуб у Луцькому педінституті, згодом ВНУ.
Направду цей лучанин у багатьох своїх справах випередив час. От наприклад, тільки зараз кожен, хто вважає себе блогером і мандрівником, береться розповідати про свої «тріпи» (так нині модно називати мандрівки), давати поради, як це пережити, куди ліпше їхати, або ж возить охочих різними країнами.
Володимир Павлік робить це два десятки років. І розпочав це тоді, коли про інстаграми і блоги про мандри ми тільки мріяли. Власне, майже тоді, як тільки ці мандри стали можливими наповну. Років зо 20-ть тому він почав проект своїх культурно-професійних обмінів. Об’їздив країн зо тридцять. І рівно стільки ж показав іншим, організовуючи цікаві тури для суддів, адвокатів, юристів з різних куточків цієї країни. І то не просто мандри, а можливість бачити, як працюють у подібній сфері за межами твоєї країни.
Увечері я взяла до рук книжку. Обіцяла ж)
* * *
Починає Павлік сентенціями від себе ж. Це якщо комусь бракує слів говорити у соцмережах, то він за вас може все сказати. У цих афоризмах багато трикрапок, так що можна собі щось додумати (усміхнулася вперше).
Далі – низка новел чи то оповідок чи фрешів, як називає їх поет Ігор Павлюк, який і написав рецензію до книжки.
Такі легкі і прості історії саме з тих мандрів, без яких Володимир Павлік – не Володимир Павлік. Саме ті історії, багато з яких ті, хто його знає, чули сотні разів десь за кавою чи за віскі. Він, до речі, любить писати про віскі. А ще про жінок.
І от я вже ходила за Павліком десь в Чикаго, звідки офігенний сюжет з життя його ж таки сина. Відкривала для себе Угорщину. Слухала з ним історію про нашого Юрія Горобця. Повертала якусь жінку до пам’яті у черговому турі, бо та її втратила. Рвала з ним разом яблука в садку чужої країни, щоб підзаробити. Служила з ним в армії… І гладила дивного кота на сходах перед не менш дивним будинком Голованя, поки той пив вино. Хоч героєм його «фрешу» був голованівський пес, мені чомусь згадувався рудий кіт з одного репортажу. (усміхнулася вдруге).
Це така дуже луцька story. Якби дати їй глибини, була б навіть трохи репортажна книжка. Але тоді то не був би Павлік. Тому вона легка, зі смайликами та ілюстраціями з історією. І раз вона є, раз її читають, значить вона точно має право на життя.
Післясмак – наче ти раптом зустріла цього автора десь на проспекті Волі. Він відставив убік ровера і пригостив тебе кавою, розповідаючи щось своє традиційне.
- Ми вирішили передати її в лікарню та в госпіталь, - скаже автор після презентації.
Дуже доречно. Дуже часто це і є місце, в якому ти чуєш чужі історії.
Найідеальніше місцем для цих абсолютно невигаданих історій стали б потяги. Простір випадкових знайомств, неочікуваних зустрічей. Простір, який дуже тимчасовий. Але достатній, щоб прочитати і вловити потрібну емоцію.
вітає із днем народження
* * *
- Література – то історія емоцій, - цитуватиме одного хвацького письменника наступного дня під час презентації лікар-кардіолог Володимир Карпук.
А кому як не кардіологу знати толк в емоціях?
Направду екс-нардеп і екс-заступник голови Волинської ОДА, заслужений лікар України Володимир Карпук добре знається на книжках. То ще той інтелектуал, який має багатющу бібліотеку, з ним легко говорити про твори нобелівських лауреатів, він може порадити якусь новинку з написаного і дискутувати навіть з літературознавцями.
Карпук бере в руки книжку Павліка і серйозно, вдумливо каже:
- Я буду говорити про Володимира Павліка як письменника. Бо знаю, що йому дуже болить і він розповідає деякі речі про те, як відносяться до його справи деякі друзі чи просто лучани. Напередодні Нового року відбулася презентація цієї книги у львівській обласній письменницькій організації. Я коли там виступав, то казав: у сучасній українській літературі багато фентезі, настільки надуманого і відірваного від життя. Ми й так живемо у віртуальному світі. Маємо уже ці наслідки. Нещодавно мене приголомшив випадок із 13-річним хлопчиком із Володимира, який загинув. Він втопився, а діти, які з ним були побігли спокійно на урок, нічого не сказали. Це свідчення великої відірваності молодого покоління від реального життя. Вони життя не бачать. Навіть оця біганина, яка постійно відриває тебе від роздумів, він вміння вхопити мить... Натомість книжка Володі – то якраз вміння зафіксувати секундність, щирі почуття. Він ділиться з читачем щиро, не боячись, що хтось його буде засуджувати. Він говорить про свої емоції. Бо як Ігор Павлюк недавно сказав: література – то історія емоцій. Він літописець оцих його емоцій. І їх цікаво читати. Бо якусь коротку історію з цієї книжки ти можеш прочитати в потязі чи в літаку. І її смак з тобою як смак бабусиного пиріжка лишиться назавше.
з тобою залишиться назавше»
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Як Ісусик народився»: у Годомичах зберегли колядку з «репресованого» дитячого журналу. СВОЯ ІСТОРІЯ
Володимир Павлік боїться називати себе письменником. Він ховає в очах усмішку і каже, що просто пише, бо пишеться. А письменники, як футболісти бувають різні.
- От скажіть: є футболісти з якогось рожищенського «Колгоспника», правда? А є з «Реалу». І одні, і інші – футболісти ж. Тільки рівень різні. Не знаю, до якого рівня встигну дійти я. Але це не важливо, - сміється лучанин.
Навряд чи перші, ніж спинити погляд на якійсь історії, що пахне свіжою фарбою, я буду дивитися, до якої письменницької спілки належить автор або чи вартий він зватися письменником. Письменник – точно той, кого читають.
І допоки є читач, доти ці книги треба. Заповнити в українському друкованому просторі якусь абсолютно свою нішу. Не схожу на інші. Нішу легкого і невигаданого чтива.
Але це не важливо»
* * *
- Наш музей віддавна – майданчик для дружніх зустрічей, неформатних, можливо, без краваток і метеликів, інтелектуальних забав. Це завжди виходить дуже душевно і гарно. Наш музей для цього. Він – палац. Ці твори, які на стінах, звиклі бачити розкішні бенкети у князівському палаці. Володимир Павлік – наш давній музейний друг. Це такий лучанин, який дуже впізнаваний на вулиці, але в музею з ним дуже особливі стосунки. У нас зазвичай після його відвідин виставок лишаються в музеї досить хороші твори, він уже суттєво поповнив наш фонд. Сьогодні подія з числа таких, - зауважувала під час імпрези директорка музею Зоя Навроцька.
21 січня у стінах Луцького художнього музею Володимир Павлік відзначав свій черговий день народження. Тому, власне, трудно сказати, що то було передовсім: презентація книжки чи просто день народження в музеї, чи просто розмова для небайдужих. Цього дня так багато жартували про його вік, що зрештою, який рубіж відзначали, ніхто достеменно сказати не міг.
Але, власне, Володимир Павлік у Луцьку – це той дивак, який свій день народження перетворює на різні імпрези і запрошує друзів то на концерт, то на виставку, то на презентацію, як тепер. Поговорити не стільки про нього, а про щось що наповнює це місто культурним змістом.
Уже кілька років поспіль він завів собі традицію купувати для музею якісь цінні роботи сучасних художників. Ці дарунки залишаються закладу, хоча придбані коштом лучанина Володимира Павліка.
- Знаєш, я хочу, щоб мій син з онуком колись зі Штатів приїхали в Луцьк, і коли вже мене, може, й не буде, могли бачити у цьому музеї роботи, які подарував їх батько й дідусь. Хто їх бачитиме у мене в квартирі? Ніхто, правда? – якось пояснював він сам.
Так 21 лютого 2022-го у художньому музеї з’явилася робота. Батик. Тетяна Ядчук-Богомазова. Із серії «Різдво».
Придбав для музею іменинник
- У нас тільки два батики з цієї серії. Ми мріяли про третій. І от Володимир на свій день народження зробив нам такий блискучий подарунок, - тішилася Зоя Навроцька.
Цього дня в художньому музеї говорили про книжку «Навіщо багато говорити», про ініціативи друзів Володимира Павліка, про небайдужих друзів цього музею, про унікального луцького художника-карикатуриста Миколу Волошина, виставку якого оглянули після презентації, і просто наливали вино і жартували не без тостів.
Тому в залі музею були бізнесмени, блогери, журналісти, музейники. Хтось купував книжку, хтось її вже встиг прочитати, хтось мабуть ніколи й не прочитає.
і другом Володимира Павліка Миколою Волошиним
- Ви всі знаєте Юру, Юрій Ольховий, а я з ним служив. «Развєдка особого назначения», уявляєте? Він відгукнувся відразу. Вітя Білотін – так само, дякую, друже. Саша Карпук… І ще чимало інших, боюся когось не згадати. Це люди, які не задумуються, якщо йдеться про підтримку, - так Володимир Павлік дякував тим, хто поміг видати його історії.
Книга вийшла у львівському видавництві «Піраміда». І це вже – одна із кількох книг Володимира Павліка. До цього була повість «Гандзя», нарис «З вами буде говорити скульптор». Далі, казав, буде.
* * *
Резюмувати імпрезу однієї п’ятниці у художному музеї можна словами того ж таки лікаря Володимира Карпука.
Звучить – як багатьом діагноз.
- Письменником його робить те, що Володя має свого читача. Того читача, який вчиться у нього жити. Я вам скажу відверто, що ніхто так не шкодить українцям, як самі українці. Бо от людина ходила вулицями, сиділа в кафе, романтично, естетично, красиво пила віскі, а тут раптом написала книжку… І вже жаба трошки здавила. От я теж: пив віскі, а книжки не написав… Як то так? І вже пішли містом чутки, що за Павліка пише Павлюк (сміється, – авт.). А насправді все просто: людина хоче виговоритися, і робить це мудро і талановито.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА