У Луцьку живе багато молодих людей, які можуть бути чудовим прикладом і натхненням для інших. Вони всі дуже різні: мають різні професії, відомі в різних колах, у них різні смаки та вподобання. Проте поєднує цих молодих професіоналів спільна мета: зробити трішечки кращим себе, оточуючих і наше місто.
За філіжанкою недільної кави своїми історіями успіху з нами вже ділилися шоколатьє Олена Турченюк та солістка гурту «Резус блюз» Інна Кириченко. Якщо ви ще не встигли дізнатися про секрети роботи з шоколадом та як підкорити сцену – не забудьте зазирнути за посиланнями!
А ми продовжуємо нашу гарну недільну традицію. Сьогодні ми п’ємо каву в кав’ярні «Капа́». Зустрічає нас її засновник – Станіслав Смілий. Але це не просто кав’ярня. Це ціла академія, де виховуються майбутні спортсмени.
Академія Капа́ - організація, яка сприяє розвитку бойових мистецтв, та популяризації спорту. Тож, про все по порядку.
– Привіт, Стасе! Дякуємо, що ти зміг знайти час на чашку кави між тренуваннями. Знайомі ми давно, але знаємо тебе як спортсмена та тренера. Зараз просто вражені, скільки тут всього є: спортивний та тренажерний зали, кафе, масажний кабінет. Яка в тебе тут роль? Яка посада?
– Привіт! Радий дуже, що завітали. А от роль мою тут визначити складно. В мене немає якогось чітко визначеного завдання, яке я виконую. Можу бути і директором, і прибиральником, і тренером. Впевнений, не можна надягати корону, коли хочеш чогось досягти. Я не соромлюся брати швабру в руки і прибирати зали. «Академія Капа» – це не лише мій успіх, а успіх всієї команди. Управлінську роботу виконую разом із товаришем. І він поділяє мої думки та принципи в цьому. Бува, дехто каже: «О, дивіться, тренери самі прибирають!». Я не бачу в цьому сорому. Саме так і підіймаються по щаблинах: від прибиральника - до власника закладу.
– Ти сказав, що організаційною роботою займаєшся разом із товаришем. Як розподілили обов’язки? Хто за що відповідає?
– Я більше займаюся тренерською роботою, а мій товариш – операційною: відповідає за кав’ярню, документацію, звіти. Переконаний, якщо правильно розподілити обов’язки в команді, гарний результат прийде значно швидше. Саме тому свою роботу намагаюся виконувати на 100 % якісно: приділяю увагу тренерам, відповідаю за тренувальні програми та підготовку спортсменів. Також проводжу багато семінарів і зустрічей.
Звісно, приємно, що наш клуб розвивається, його знають вже далеко за межами міста. Нашу франшизу хочуть отримати не тільки в містах України, але навіть і за кордоном. З Києва приїжджають до нас і кажуть, що у них немає подібного клубу. Ми – початківці. Тож, я з гордістю відповідаю, що ідея належить саме нам.
– Складно знайти гарних тренерів у команду?
– Чесно? – Складно. Дуже навіть. Склад команди часто змінюється. На людей у наш час покладатися важко. І не через те, що люди такі, а через те, що людям потрібні гроші. Така складна ситуація, що молоді спеціалісти змушені виїжджати за кордон. А втримати їх нашими зарплатами важко. Друга особливість: не завжди гарний спортсмен є ефективним і зрозумілим тренером. Він може провести класне заняття, але отримати результату не може, або за півроку-рік перегорає. Я даю можливість розвиватися молодим тренерам. Тож, хто хоче – в того вийде.
– Ти – корінний лучанин? Де ти народився?
– Народився я не в Луцьку, але вважаю себе корінним лучанином. Я ніде інше не жив, крім Луцька. В школу я ходив тут від першого класу до останнього. А народився в місті Жданов, зараз це – Маріуполь.
– Якщо ти згадав за навчання... Хто ти за фахом? Що закінчував?
– Навчався я у Луцькій школі № 7, після дев’ятого класу пішов в училище № 2, теж в Луцьку. Там здобув робітничу професію, яка мені зараз дуже допомагає. Я такий собі 4 в 1: штукатур-плиточник-маляр-лицювальник. Дякую долі, що так склалося. Зараз ці всі знання допомагають мені своїми руками розбудовувати клуб. Потім я закінчив СНУ ім. Лесі Українки, Інститут фізичної культури та здоров’я за спеціальністю «фізична реабілітація».
– Ого! Тож на капоейриста ти не вчився…Де ти працював до того, як відкрив «Академію Капа»? І як взагалі виникла ідея власної справи?
– Ооо, працював я багато де. Служив в спецпідрозділах,працював на будівництві, столярним ділом займався, викладав бруківку та ще багато іншого. Цей список можна довго продовжувати. Роботи я ніколи не цурався. Ніякої.
А от капоейрою займався я після роботи і потрохи вже тренував дітлахів. Потім в якийсь момент я зрозумів, що батьки ведуть до мене дітей вже не через оголошення, а через «сарафанне радіо». Ще побачив, що спочатку нового навчального року приходили ті ж самі хлопці, які тренувались і минулого. І от тоді я розумів, що мені не потрібна інша робота. Відтоді я став більше часу приділяти саме тій справі, яку любив.
А от реальним поштовхом до відкриття спортивної школи був семінар із ізраїльтянами. Вони мене запитали: «Чому ти не хочеш зробити так, щоб твоє хобі приносило задоволення та гроші?» Питаю: «Як?».А вони кажуть: «Скільки годин ти витрачаєш на основній роботі?».– «Вісім». – «Так от ти спробуй позайматися 8 годин капоейрою, але з користю для інших та із задоволенням для себе». Тоді я і задумався над тим, як орендувати приміщення для проведення перших тренувань. Дійсно, чому б не займатися тою справою, яка приносить задоволення і кошти?!
– Ти займався ще якимись видами спорту? Чи капоейра – це one love на все життя?
– Спочатку, з другого класу школи, я займався професійно дзюдо-самбо. Саме це дало мені фізичну базу. А почав займатися капоейрою я тільки через сальто, щоб дивувати дівчат! (сміється). Згодом капоейра стала невід’ємною частиною мого життя.
– Виходить, що поки знайдеш своє, треба купу всякого-різного перепробувати…Як зробити правильний вибір? Що ти порадиш молодим людям, які вагаються, обираючи професію?
– Перш за все, я раджу йти своїм шляхом, обирати те, що подобається. Адже, якщо ти пов’язуєш себе з тим, що тобі не подобається, і душа не лежить до цієї справи, то ніколи не досягнеш там успіху. Від навчання потрібно отримувати задоволення, а не вчитися, бо так сказали батьки чи ще хтось, чи просто модно. За кордоном люди знають, чому йдуть навчатися, а у нас ідуть,аби був диплом, а потім працюють на ринку. Вища освіта потрібна дійсно тоді, коли ти її бажаєш. Тому дам пораду: обирайте професію свідомо! Ідіть за покликом серця! Мої батьки – моряки. Колись вони хотіли, щоб я став моряком, як вони. Проте я пов’язав своє життя з капоейрою, став тренером та відкрив власну школу. Зараз я задоволений та щасливий не тому, що пішов наперекір батькам, а тому, що зробив власний свідомий вибір і впевнено крокую до мети!
– Розкажи трішечки про «Академію Капа».
– Наша мета – не просто результат, а його досягнення. Ми прагнемо, щоб дитина казала не «мені треба на тренування», а «я хочу на тренування». Намагаємось виховати свідомого громадянина, сильного духом та з міцним здоров’ям. Для цього ми працюємо за власне розробленими програмами, проводимо просвітницьку роботу, долучаємося до когорти капуейристів не лише України, але й з-за кордону, облаштовуємо матеріально-технічну базу за новітніми стандартами. Пишаємося тим, що маємо професійну гімнастичну доріжку. В Україні таких дві: у нас 12-метрова та у Харкові 8-метрова.
– Круто! А чи підтримує якось держава спортсменів?
– У нас в державі на спортсмена не звертають увагу, поки він не завоює призове місце. І тільки тоді може бути якась допомога. Але якщо це не олімпійський вид спорту, то допомога неймовірно мала. За кордоном ситуація з цим дещо інша. Там є спортивні стипендії та фінансова підтримка. Спорт там є взірцем для інших. І спорт – це професія, яка, як і інші, приносить гроші на життя.
У Луцьку багато спортивних талантів. Проте все відбувається за рахунок батьків: поїздки на змагання, придбання форми, екіпіровки тощо. А як дітям з інтернатів, які не мають батьків?
Ми часто їздимо по інтернатах і бачимо цих дітей: вони талановиті, хочуть займатися, вогонь в очах. Але ми не державна структура, а приватна. Ми не маємо дотацій, підтримки, ми самі заробляємо на свою життєдіяльність. В той же час хочемо спонукати молодь фізично розвиватися. Від себе ми робимо знижки. За високі досягнення дитина може займатися взагалі безкоштовно. Призначаємо помічниками тренерів, мотивуємо їх брендованою формою, стипендіями. Було би добре, щоб держава виділяла на такі школи, як наша, дотацію.
А взагалі, в мене є мрія….Хочеться створити спортивний монастир як у Шаоліні та забрати усіх дітей з вулиці.
– Мрія неймовірна! Кажуть, що треба мріяти на 300 років вперед, глобально. В тебе якраз така крута мрія на декілька поколінь. Свідома і корисна. А скільки зараз у вас займається дітей?
– Академія Капа налічує понад 300 дітей різних вікових груп. Моя мета – це 1000 учнів. Кожна дитина знаходить для себе щось своє: одна – акробатику, друга – бойове мистецтво, а третя – навіть співи та музику. Капоейра дає можливість розвиватися всебічно.
– Часто бачимо в соціальних мережах та на афішах, що академія «Капа» виступає організатором чи партнером різних заходів. Якими проектами цікавитеся, що підтримуєте?
– Тури по школах, співпраця з поліцією, семінари здорового харчування, – всі проекти пов’язані зі спортом. Ми на цьому не зупиняємося, попереду ще багато планів, які хочемо втілити.
– Попри те, що ти народився не в Луцьку, вважаєш його рідним. А чим ти пишаєшся у нашому місті?
– Перш за все, це наші люди, вони завжди привітні, відкриті. Ще у нас дуже красива архітектура в Старому місті. Луцьк дуже компактний, за 40 хвилин можна проїхати маршруткою з одного кінця міста в інший. Люблю Луцьк, він розвивається. Люди починають облаштовувати місця власними силами, не чекають, поки хтось прийде і за них зробить.
– Як ти думаєш, Луцьк - сприятливе місто для реалізації власної справи?
– Як я вже сказав, місто Луцьк для мене – це люди, які прагнуть кращого. Якщо ідея класна, то знайдуться люди, які підтримають тебе. Головне – обґрунтувати її. Має бути чіткий план, маркетингове дослідження, опитування, пошук інвесторів. Багаті люди купують продумані і обґрунтовані ідеї. На правильні кроки надихають успішні люди, правильна література. Звичайно, і Інтернет. Там багато корисної інформації, якою можна підсилити себе у різних галузях, та знайти однодумців.
У мене пішло більше року на дослідження. Я опитав майже 19 тисяч людей, розділив їх по вікових підгрупах. Це як будівництво! Потрібно викопати котлован, зробити міцний фундамент, а тоді люди самі прийдуть допомагати тобі будувати спільну справу. Тож, думаю, що в цьому плані мені з містом пощастило. В Луцьку гарні люди, то і місто сприятливе для життя і роботи. Як на мене…
– Знаємо, що твоя дружина теж спортсменка. Можна сказати, що спорт зближує?
– У принципі –так. Спорт – це як ідентифікація схожості мислення, принципів. Це – життєва позиція. Моя дружина Софія не здобувала фахової вищої освіти за спеціальністю «фізична культура». Проте, довгий час займалася зі мною та своїм братом капоейрою. Навчалася фітнесу через інтернет-ресурси, була слухачем спеціалізованих семінарів і вийшла в топ кращих українських фітнес-тренерів. Зараз Софія працює в одному з топових фітнес-клубів. У неї переповнені групи. Також вона займається пауерліфтингом, стала майстром спорту. Така в нас спортивна родина вийшла.
– Чи не мрієш ти поїхати жити за кордон?
– Не для того я був на війні, щоб виїхати з України. Так, я мрію про відпочинок на березі моря, гамак між деревами, але жити і працювати я хочу тут, в Україні. Потрібно створювати країну мрії там, де ти живеш.
– Бути на війні – це твоя свідома позиція?
– Так! Перед тим я був на Майдані. Не міг сидіти осторонь. Відразу після Майдану прийшла повістка. Вагань не було. Був призваний в першу хвилю мобілізації, служив у розвідці, бував часто на передовій в гарячих точках. За всю спортивну кар’єру я не мав травм, а при одному з обстрілів отримав травму коліна, переніс дві операції. Зараз не можу на повну тренуватися. Хоча попри заборони лікарів я ще стрибаю сальто(сміється). Головне, щоб вони просто це не бачили, не нервували зайвий раз.
– Кажуть, спорт допомагає на війні, це правда?
– Так, справді. Кажуть, бува: «Прийшов з АТО і п’є». Ті люди, які до АТО зловживали алкоголем, після АТО не змінюють своїх звичок. Це просто відмовки для слабких духом. Ми – спортсмени, які займалися спортом до участі в АТО, і там на передовій не полишали його, тренуємось і зараз. У нас був взвод солдат, всі спортсмени-однодумці. То ми боролися не лише з ворогом-сепаратистом,а й з солдатом-сусідом, який мав слабку силу волі та порушував дисципліну через алкоголь. Ми виконували одночасно два завдання.
– Що ти порадиш молодим людям, які отримують повістку в армію?
– Однозначно – йти! Не вважаю, що армія – це погано чи страшно, чи ще якось. Армія – це правильно. Армія дуже сильно дисциплінує та загартовує людину. Це дуже необхідно нашій молоді. Ми їздимо по школах з відкритими уроками і бачимо різницю виховання та дисципліну між звичайними школами і військовими ліцеями. Це – військова виправка,гарний зовнішній вигляд та дисципліна. Армія допомагає вийти з зони комфорту. Раджу спортсменам, які ідуть до армії, проситися у спортивні підрозділи, елітні війська.
– Чи є в тебе фраза, яку ти найчастіше повторюєш в житті?
– «Не словом, а ділом» Я навіть татуювання хочу набити таке: «Не словом, а ділом».
– Які три головні поради скажеш молоді?
Не покладайтеся на когось.
Розраховуйте тільки на себе та на свої сили.
Живіть зараз і сьогодні, не відкладайте мрії на завтра, ми не знаємо, що буде завтра, і чи воно настане.
– Дякуємо тобі, що знайшов час та поділився думками про свій життєвий шлях, здобутки та випробування. Впевнені, молоді буде корисно прочитати нашу розмову. А ще: у вас чудова атмосфера, гарні люди та дуже смачні кава та какао!
– Дякую і вам, що завітали у нашу «Академію Капа». Ми завжди відкриті для усіх, раді бачити вас ще. Приходьте!
Текст: Юрій СЕМЧУК
Фото Аліна МИХАЛЮК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.