Того ранку мороз не те, щоб пік, але за голу шию і щоки «щипав» відчутно. Снігу вранці не було, тож особливих надій на «зимову казку» у ДП «Лісомисливське господартство «Звірівське», куди мене відправили у відрядження, я не покладала. Ніколи не вигравала в лотерею, тож побачити цього дня оленів навіть не мріяла. Та дещо особливе таки трапилося.
Звірівське лісомисливське господарство - одне з найстаріших в Україні, засноване у 1955-му, займає аж 24 тисячі гектарів! Сюди входить 18 тисяч гектарів лісів, 5 тисяч гектарів полів, усе інше - водно-болотяні угіддя.
«В нас тут і кабан дикий, і зубр, і заєць є. Оленів – два види: плямистий і благородний. Всього їх – 700 голів. Чистокровний плямистий є лише в нас, більше ніде в Україні немає!» - не приховуючи гордості, розповідає Мирослав Захарусь - чоловік 46-ти років, який працює тут старшим єгерем. Одне з головних завдань єгерів – охороняти та підгодовувати тварин.
Одягнений у на вигляд теплющу форму, пан Мирслав запрошує на підводу – їхати з ним, дивитися на ліс, тварин і єгерські будні.
Поки вмощуємося, єгер коментує: «Це і є мій основний робочий транспорт!. Хоча дещо доводиться розвозити автомобілями - легковиками, а то й вантажівками».
Найперша ранішня турбота єгеря – доставити корм до спеціальних годівниць. Особливо багато роботи припадає саме на осінньо-зимовий період - у цей час тварини потребують найбільше допомоги.
А з весни до осені харчів у кормушках значно менше. Їх туди кладуть лише, аби «тварини надто не розходилися і трималися території господарства».
Раціон диких звірів різноманітний. Тут і сіно, і морква і буряки, і силос, і кукурудза...
«Заготовляємо сіно, отакі віники робимо для оленів - з липи, берези і кропиви. Замочуємо їх в соляному розчині, а тоді висушуємо. Обов’язково має бути сіль. Це мінеральна добавка. Коли починається линька, а олені скидають роги, сіль необхідна для покращення обміну речовин», - пояснює єгер, прив’язуючи віники у годівниці.
Сіль є й окремим пунктом «меню» – у солонцях. Це такі спеціальні колоди з видовбаними у них дірками, в які й складають шматки солі.
«Це для того, щоб оленята не потруїлися через передозування. Малі ще не контролюють кількість спожитої солі, яка їм дуже смачна. А так сіль в солонцях тане, тварини облизують колоду і отримують необхідну дозу. Воно ж їм знаєте, яке смачне!» - пояснює Мирослав.
* * *
Він про оленів розказує буденно, як селянин про випасання корів. А для мене, дитини асфальту, всі ці історії - фантастика.
«А гладили колись оленя?» - запитую.
«Атож. І оленів гладив, і кабанів гладив. У мене є фото цікаве… Це було влітку, я приїхав на підкорм, привіз зерно, а вже маленькі оленята були… Старші відбігли, а малий залишився стояти. Я помаленьку підійшов до нього і сфотографував такого – з мокрим носом», - хвалиться Мирослав.
Єгер каже, що дорослі олені до себе підпускають не ближче, ніж на 20 метрів.
«Ви трохи пізно приїхали. Я вже весь корм розвіз… Бачив сьогодні 70 голів оленів», - каже єгер і остаточно вбиває в мені надію побачити цих благородних тварин.
«Але ви не розчаровуйтесь поки, ще може й вам пощастить» – додає, ніби почув мої думки.
* * *
«А інших тварин бачили близько?» – не вгаваю.
Дикі тварини – завжди обережні – пояснює лісовий спеціаліст. Особливо – кабани, до людей майже не виходять. Хоча й тут винятки є.
«Колись в нас була свинка, бігала тут з поросятами. Машка звали, вона до рук приходила. Люди ж нас приїжджають відпочивати, тут рекреаційний пункт. Приїдуть, відпочивають в альтанках, Машка приходить, як їй не дають їсти, вона передні лапи - раз - на стіл і забрала, що хоче!» - розповідає єгер.
Поки ми продовжуємо мандрувати лісовими дорогами, Мирослав раз за разом поганяє коней, і водночас не припиняє розповідати. Ділиться: зараз у них – єгерів – нелегкий період. Триває сезон полювання, тож їм доводиться ще й контролювати, щоб на території господарства не було порушень.
«А де олені сплять?!» - неочікувано сама для себе задаю питання й уявляю… Ну не будиночки, звісно, але щось на кшталт гнізд.
«А ось де, бачите, листя немає? Це олень розгрібає і спить на голій землі. Коли він на такому розчищеному місці лежить - то чує вібрацію від кроків, якщо хтось наближається. А якщо сніг – то в снігу спить. Не мерзне – у нього дуже густа шерсть», - пояснює єгер.
* * *
Тим часом ми приїхали до цілого майданчика для підгодовування: там кормушка з сіном, поросятник, аж три солонці, годівниця з морквою. Ще купа харчів - кукурудзи, відходів сої і буряків - лежить просто на землі.
За трохи на лісових стежках побачили позашляховик керівника Звірівського лісомисливсього господарства Сергія Тишковця.
«То що, бачили кого? - запитує і на наших розчарованих обличчях читає відповідь. - Ану сідайте в машину, зараз поїдемо шукати. Хлопці казали, що щойно неподалік бачили кілька».
Сергій - вправний водій. Відчутно, що їздити лісовими дорогами добре звик - без найменших вагань долає перешкоди.
«Ось вам олені», - раптом каже.
Якби не показали – я б і не помітила. Віддалік рухалися якісь бурі плями – олені тікали, зачувши звук автомобіля. Фотографувати? Та куди там!.
* * *
Повернулися до старшого єгеря Мирослава. Розказали про «оленів-примар». Розчаровані.
«А ви ще приїздіть! От вдарять морози сильні, снігу насипле гарненько. Запряжемо коней в сани – і поїдемо шукати оленів. Тоді вони точно будуть. Коли сильний мороз - можуть цілий день біля кормушок торуватися», - заохочує Мирослав.
...А потім єгер поїв нас запашним липовим чаєм. Йшов сніг. Не надто лапатий, але достатньо густий, він за чверть години вкрив землю легким шаром білосніжної ковдри. А поки ми вибралися до траси – весь ліс був добре припорошений. Казка таки була. І олені, хоч і примарні…