До Луцька в пошуках безпечного прихистку їдуть тисячі людей з тих регіонів України, яких війна торкнулася більше.
Дванадцятьох медиків-переселенців, що пережили окупацію та бомбардування, вже працевлаштували у Луцькій міській клінічній лікарні.
Ось їхні історії.
«Думали, в селі буде безпечніше, але потрапили в окупацію»
Анестезіолог Віталій Онищук з Чернігова у перший день війни поставив собі за мету вивезти сім’ю в безпечне місце, бо розумів: на півночі буде гаряче. Вже у перші години на середині траси Чернігів – Київ у селі Кіпті стояли ворожі танки.
«Я сам з Колок (селище у Луцькому районі, – ред.), у мене тут, на Волині, є родичі. Проте вранці 24 лютого бомбили в тому числі луцький аеродром і люди були розгублені, не знали, що робити. Тому ми поїхали до наших знайомих в село на Чернігівщині. З собою взяли аптечку, гроші і документи», – пригадує чоловік.
«У нас була зібрана сумка з мінімальними речами до 24-го, проте ніхто з нас до кінця не вірив, що це справді станеться. Я навіть дзвонив знайомим військовим і вони говорили: «Як ти собі це уявляєш? Такого бути не може», – каже він.
Чоловік планував лишити сім’ю і повернутися на роботу. Їхати вночі побоявся, а на ранок село вже опинилося в окупації.
«Я працюю у профільному онкологічному закладі, але з початком війни лікарів розподіляли в обласну лікарню на підмогу – в мене був вже графік чергувань там.
Проте прийшли колони танків. Ми тоді їх перерахували, подзвонили, куди треба. Але ніхто вже нікуди не міг виїхати. Так ми там і лишилися», – пригадує Віталій Онищук.
Сільський магазин розбомбили відразу – люди лишилися без хліба. Їли те, що в кого лишилося на господарстві, хліб пекли з пшениці, яку зберігали для курей. Без дріжджів – їх просто не було де взяти.
Коли їхали танки, люди бігли ховатися в кукурудзу або сиділи в підвалі. Спочатку росіяни місцевих не чіпали, але потім, «коли їх трохи побили», почали розстрілювати цивільних.
Інтернет зник, мобільний зв’язок ледь-ледь тягнув. Хоча електроенергія ще була, тож можна було дивитися телевізор і дізнаватися, що відбувається по всій Україні.
«Це зовсім не те, що зараз у Чернігові, де всі мости зірвані і люди в повній ізоляції переживають гуманітарну катастрофу. Додзвонитися туди просто нереально – інформаційний вакуум повний. Набагато гірше, ніж було в нас», – каже чоловік.
«Нам пощастило, що я встиг вивести сім’ю. Але у Чернігові лишилась теща. Дуже шкодую, що не зміг її забрати. Там постійні обстріли – по місту неможливо пересуватися.
Моя дружина працювала кардіологом в одній лікарні 25 років із перервами на декретну відпустку. Коли ми вже виїхали з села, побачили відео, що частину корпусу цього кардіодиспансеру розбомбили. Це за 5 хвилин від нашого дому. Що з будинком – немає жодної інформації. В той день загалом загинуло приблизно 50 людей», – розповідає Віталій Онищук.
На момент від’їзду з Чернігова в онкологічному центрі, за його словами, лишалися паліативні хворі, яких не можна було евакуйовувати. Що з ними зараз, невідомо.
«Люди живуть в лікарнях буквально тижнями. Щоб хоч помитися, переодягнутися, лікарі мусять пересуватися містом разом із військовими. Частина моїх колег перейшли допомагати в обласну лікарню і військовий шпиталь».
Коли відкрили дорогу на Прилуки, сім’я наважилась виїхати з села.
«Там вони і танки, і гради покидали. Узбіччя були заміновані. Ми першими проїхали, лише після нас – інші люди.
Діти і дружина плакали всю дорогу. Страшно було, але мусили їхати, бо розуміли: якщо заблокують шляхи до Ніжина і Прилук знову, ми зовсім не виберемося», – каже Віталій Онищук.
Згодом сім’я опинилась у Луцьку. Лікар каже, спершу взагалі не думав про нову роботу. Головне завдання було – врятувати сім’ю. Проте радий, що і ця сфера життя поступово налагоджується.
Люди їдуть звідти, де працювати вже практично неможливо
Директорка Луцької міської клінічної лікарні Лариса Духневич каже, що в закладі вже працевлаштували 12 медиків-переселенців. З них сім лікарів: три анестезіологи, терапевт, педіатр, сімейний лікар. Решта – провізори, медичні сестри. Вони з Маріуполя, Сум, Запоріжжя, Києва, Броварів – гарячих точок, де так чи інакше тривають бойові дії.
«Немає таких, хто приїхав з мирних територій. Люди тікають, коли вже їхні заклади перестають працювати.
Медиків різних спеціальностей приймаємо на роботу і намагаємося дати їм можливість щось заробити, допомагати людям.
Загалом браку персоналу в лікарні немає. Небагато наших працівників поїхало за кордон. Хоча є вакансії через те, що частину призвали до лав Збройних сил України.
Тому будемо намагатися допомогти усім медичним працівникам, які мають відповідні документи. Ви розумієте, специфіка закладу вимагає мати не лише паспорт, а й документи, що підтверджують категорію. Якщо не категорію, то щонайменше спеціальність», – каже Лариса Духневич.
Пацієнти-переселенці теж звертаються. У більшості випадків їм намагаються допомогти без декларації. Однак якщо мова йде про виписку пільгових рецептів, її потрібно підписати. Це займає лише кілька хвилин.
Читати також: Робили по 30 операцій в день. Сім'я лікарів з Маріуполя тепер працює на Волині
«Мені 64, але я вже був у військкоматі і в Києві, і в Луцьку»
Олег Максимчук – провізор на пенсії. Разом з сім’єю поїхав з Києва 28 лютого, коли бомбили сусідні Бровари.
«Син-військовий подзвонив і сказав: «Тато, забирай всіх і їдьте з Києва. Краще перестрахуватися». Я ще намагався заперечити: «Як? Ми тебе не кинемо». Але син переконав, що йому буде легше воювати, коли ми у безпеці. Тоді вже я погодився.
Зібралися за 15 хвилин, коли просто над нами збили ракету. Як вибирали, куди рушати? Фактично навмання», – каже чоловік.
Свого часу він закінчив військово-медичний факультет, працював провізором, в тому числі – й на території Росії.
«Коли почалась Перша чеченська війна, я казав: «Хлопці, це не наша війна. Ми не маємо туди їхати». Так я в 90-х повернувся в Україну, з 1994 до 1999 роки служив у Криму.
Зараз вже на пенсії, мені 64 роки, але не можу сидіти на місці. Пішов в військкомат і в Києві, і вже тут, в тероборону записався. Але мені сказали: «Чекайте, ми вам подзвонимо, якщо треба буде».
У міській лікарні він працює провізором на пів ставки – допомагає сортувати і перебирати ліки, що надходять як гуманітарна допомога. Також волонтерить на складах «Волиньфармпостач».
З минулого військового життя лишилося багато знайомих.
«Дзвонить кум на початку війни і каже: «За три дні у вас будемо – в Києві». Як мене це розізлило! Послав його і заблокував, бо ще дзвонив, енергію висмоктував. Кажу: «Вчи китайську. Пригодиться».
У дружини Олега Максимчука – литовське громадянство. Та й друзі звідти кликали до себе.
«Але ми сіли за столом, поговорили і вирішили: нікуди не поїдемо, в Україні лишимося. Батьківщина – одна. Будемо тут допомагати, чим можемо», – наголошує чоловік.
Читати також: «Цю вагітність я чекала 12 років». Як приймають переселенок при надії у Луцьку
Люди втрачали руки і ноги, коли просто шукали їжу і воду
Анестезіолог Олександр Бєлаш провів у блокадному Маріуполі перші три тижні війни. Останні миті життя пораненої дівчинки, розбомблений пологовий, відчайдушний порятунок вагітних жінок та їхніх ненароджених дітей. Лікар був свідком та безпосереднім учасником історій, які облетіли увесь світ.
«Вранці 24 лютого подзвонили колеги і сказали: «Олександр Миколайович, почалася війна». Я зібрався і пішов на роботу. Те ж зробили інші співробітники. Ми навчені, що у будь-якій ситуації потрібно йти і допомагати.
Тим паче, вже проходили це у 2014 році. Тоді обстріляли східний мікрорайон міста, було багато постраждалих, яких у тому числі привозили в нашу лікарню.
Проте ми не могли й припустити, що цього разу все буде настільки погано. Відразу – просто незліченна кількість поранених: як військових, так і мирних жителів», – пригадує він.
Лікарі запитували у цивільних, нащо вони виходили на вулицю. Хоча й самі розуміли: потрібно десь шукати їжу, воду, зігріватися. На вулиці -8, а опалення зникло. Люди розводили вогнища просто біля під’їздів, куди й прилітали снаряди. Багато вбитих, поранених із відірваними руками і ногами було на вулицях.
У перші дні на свій страх і ризик їздила «швидка», волонтери підбирали поранених. Потім і це стало неможливим.
«Ми втратили відлік часу. Знали тільки, який день війни триває.
У ті ж перші дні у двір біля нашого відділення інтенсивної терапії прилетіла чи то ракета, чи то «град». Повибивало всі вікна, осколки порозліталися. На щастя, ніхто не постраждав. Проте реанімацію довелося організувати в одній з операційних і передопераційній», – каже Олександр Бєлаш.
Орієнтовно 12 березня лікарню захопили росіяни або «днрівці».
«На той момент усі будинки навколо були вже розбиті і спалені. Люди, коли виходили з підвалів і бачили, що їхнього житла більше немає, закономірно йшли в лікарню. Ті, на вході, всіх впускали, запрошували селитися в палатах. А от якщо спробуєш вийти, тебе з великою вірогідністю розстріляють.
Ми бачили, як три машини з білими рушниками і стрічками на дверях, які привезли поранених, були розстріляні біля лікарні. Тому вийти і пошукати на руїнах якісь речі, які могли зберегтися, було нереально», – розповідає чоловік.
Повністю історію лікаря, який провів три тижні у пеклі Маріуполя, можна прочитати тут.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк