Війна – неабиякий стрес для усіх українців. Особливо для тих, хто має дітей чи виношує довгоочікувану вагітність. За місяць у Волинському обласному перинатальному центрі стало на облік 80 вагітних жінок з міст і сіл безпосередньо на лінії фронту або поруч із нею.
Вагітність, війна, ковід
Марія приїхала до Луцька з мамою, тіткою і сестрою з Ізюма Харківської області. З початку війни місто потерпає від ворожих обстрілів.
«Цілого там вже практично нічого не лишилося. Тиждень ночували в підвалі. Від вибухів тряслися стіни. Ні води, ні газу, ні світла не було.
Коли електрика ще не зникла, можна було на дві хвилини вибігти з підвалу, чай зробити (в ванну ми набрали води і так зберігали її). Але потім і це стало недоступним. Було дуже холодно.
Зв’язок можна зловити тільки в одному місці. Дядько недавно додзвонився і сказав, що по сусідніх будинках прилітає. В нашому вікон вже немає, один кут розбомбили. Це хоч і в іншому під’їзді, але хіба це ще придатне житло?
Трупи на вулицях лежать. В селі ще хтось яму викопав і поховав, а в місті якщо лежить тіло на площі, то ніхто його не може забрати. Живих нема куди дівати – їсти нема чого. Діти голодні, плачуть і хворіють. Ліків теж немає. Ніхто нічого не може привезти», – розповідає жінка.
З початку війни вона змінила кілька помешкань: їхала то до своїх батьків, то до чоловікових. Проте щоразу бойові дії підходили все ближче. Тому довелося тікати далі, на захід. Вдома лишилися чоловік, його батьки, сестра з однорічним племінником, для якого в місті не можна вже знайти навіть підгузки.
Марія з рідними їхала евакуаційним потягом Краматорськ – Львів 30 годин. У вагоні, розрахованому на пів сотні людей, було приблизно 250 пасажирів.
«Як сіла, так і не рухалась весь час. У вагоні темно, ніхто не знає, де ми. Люди голодні. Одна жінка ходила і питала: «У вас нема чогось поїсти?». Добре, хоч якась вода була. Мабуть, десь там я і підхопила коронавірус», – розповідає жінка.
Марія каже, завжди боялась захворіти на ковід. Особливо, коли настала перша, така бажана вагітність. Проте зараз це виявилося найменшою з проблем.
«Все переживала: «Хоч би не захворіти, хоч би не захворіти». А тепер одна думка: «Аби всі рідні живі були».
Жінка вже одужала і загалом почувається краще, почала спати вночі. Дякує перинатальному центру за теплий прийом і допомогу. Проте її лякає невизначеність. Де народжувати дитину через чотири місяці і куди повертатися з нею – питання, на які немає відповіді.
Страшно навіть не за себе – страшно за дитину
Олена приїхала до Луцька з села Макарівського району, що на Київщині. Каже, вибирала не так місто, як пологовий будинок.
«Почитала, що тут новий перинатальний центр. Цікавилась відгуками, придивлялась. І не помилилась: тут все на вищому рівні. У мене взагалі немає зауважень. Рада, що приїхала сюди.
Звичайно, після переїзду стало легше. Хоча страх досі переслідує», – розповідає вона.
Безпосередньо у її селі обстрілів на момент від’їзду ще не було. Проте зникли світло, газ, зв’язок. У село неподалік прилітали «гради».
«Я більше хвилювалась не за себе, а за дитину, адже 12 років йшла до цієї вагітності. Врешті вдалося – і тут війна», – каже Олена.
Читати також: Три тижні у пеклі Маріуполя. Розповідь лікаря, який вирвався звідти
Народження дітей не зупиниш. Медики готові жити на роботі, якщо доведеться
«Принцип нашої роботи не змінився. Усі, хто звертається, отримують її в повному обсязі. Єдине що – змінилися пацієнтки. Багато жінок-переселенок: зараз їх на обліку приблизно 80. Натомість багато місцевих виїхали за кордон.
Психологічно зараз всім важко, тому завдання кожного працівника – не лише виконати свої безпосередні обов’язки, а й підтримати, заспокоїти. Адже жінки більш насторожені, тривожні, потребують уваги. Мусимо триматися. Бо якщо вже ми будемо в розпачі, то що тоді робити пацієнткам?» – каже завідувачка відділення екстрагенітальної патології Волинського обласного дитячого територіального медичного об'єднання Лариса Лукасевич.
«Вчора я оперувала жінку, яка приїхала з Бучі просто з-під обстрілів. Мусили робити кесарів розтин. Зараз її психологічний стан вже кращий, але все одно важко», – додає лікарка.
Читати також: З Бучі - з черепашкою в кишені. Історія однієї сім'ї переселенців
У місцевому бомбосховищі розмістили ліжка та пологовий зал. Хоча останній мало чим відрізняється від звичайних, тих, що на інших поверхах. Тут пояснюють це тим, що приміщення загалом нове. Хоча деяких пацієнток все ж пригнічує брак сонячного світла.
У бомбосховище пацієнтки спускаються під час повітряних тривог вночі. Вдень же жінки перечікують їх у коридорі біля несучих стін.
За час війни тут народилося понад 200 дітей, безпосередньо в бомбосховищі – 3 станом на 24 березня.
Практично усі пологи – партнерські. Це і фізична, і психологічна підтримка, – пояснює лікарка.
Вона розповідає, що середній і молодший персонал частково поїхав за кордон, але на жодному з етапів немає браку людей. Керівники відділень лишаються на місці. Однак змінилася організація роботи. Тепер люди чергують по 24, а не 12 годин, щоб простіше було добиратися на роботу.
«Ми готові до того, що лишимося тут, якщо розпочнуться бойові дії. Пологи – це процес, який не можна зупинити. Знаю, що в Харкові персонал разом з сім’ями живе просто у пологових будинках і перинатальних центрах, працюючи цілодобово. Ми також готові до цього, якщо доведеться», – наголошує Лариса Лукасевич.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
