- Боявся?
- Звичайно.
- А чого найбільше?
- Ризики бувають різні. Але знаєте, є така фраза: «Я мріяв і я боявся. Але моя мрія була сильніша за мій страх».
...Життя в Устилузі дуже схоже на життя у фільмі «Межа». Українсько-словацька стрічка зі Станіславом Бокланом у головній ролі. Сюжет з українсько-словацького прикордоння. Про людей, весь світ яких крутиться біля кордону і затягує їх, як у безпросвітню воронку. Цигарки. Митниця. Легкі гроші. І всі драми довкола цього.
«Найгірше в цьому всьому те, що люди звикають обманювати. Брехня стає їхніми буднями. Вони возять контрабанду самі. Вчать цьому своїх дітей замість того, щоб вчити їх знайти своє покликання. Замість того, щоб бути просто щасливими», - каже Павло з Устилуга.
* * *
У кружці з написом «Morning coffee» він колотить зелений чай. Павло Зінін кілька днів тому відкрив в Устилузі кіоск із кавою. Там кава у паперових еко-стаканчиках. З колонок чути гарний рок чи джаз. Біля нього – два сміттєвих баки: на одному – «пластик», на іншому – «папір». Йому – 33. Удома він досі годинами проводить за фортепіано, бо – музикант.
«Покажи всім силу козака! Донеси сміття до смітника» - на фасаді кіоску з назвою «МузаКава», «ZARA прийду» - на дверях, «Зігрій душу, тіло, розум. А ще їж булки:)» – крейдою на дошці під прилавком.
Павло - звичайний устилузький парубок. Йому 33. Ріс у родині музикантів. Певний час грав у рок-гурті «Інші». Викладав у школі. Перекладав з англійської. 9 сезонів відбув на заробітках у Польщі. Увесь цей час думав про свій проект, збирав гроші, читав книжки і таки його втілив. Ця історія про те, як Павлова кава робить революцію у сірому провінційному містечку на кордоні з ЄС.
ПОЧАТОК
«Я хотів тут щось змінити. Устилуг – звичайно, провінція. На жаль, у нас великий застій у розвитку. Процвітає тільки торгівля, виробництва майже нема, а люди в основному живуть з того, що возять контрабанду у Польщі, і це ніякий не секрет.
Власну справу відкриває мало хто. Дуже мало. Ніхто не хоче платити податки. Всі бояться, що це важко.
Багато людей просто п’ють горілку. До того ж: у нас цілодобовий доступ до магазинів. Можна сказати, що люди в нас вживають алкоголь цілодобово.
Почну з того, що буду по трохи переключати людей на каву. Окультурювати. Прокручую тут гарну музику. Тут у мене і класика, і блюз, і джаз, і рок, і поп – все, окрім шансону. Я сам музикант, композитор і автор пісень.
9 сезонів від’їздив в Польщу на заробітки. Усі ці 9 сезонів я працював і думав, як більше не їздити на заробітки. Почав з того, що став читати різні книги з економіки та бізнесу. Я прицільно почав шукати, чим би то зайнятися в Україні, розвивати її, просто платити податки і бути тут щасливим.
Виключно для Устилуга я написав 12 бізнес-планів. Найменший із них, тобто той, що потребує найменших капіталовкладень, - це оцей кіоск з кавою. Найбільший передбачав 2-3 мільйони: якби я був мільйонером, відкрив би спортзал в Устилузі й створив би дуже багато різних сучасних гуртків для дітей та дорослих. І спортивних, і культурних. Щоб і діти, і дорослі займалися чимось корисним і шукали себе.
Я сам педагог, міг би знайти таких же педагогів і тренерів для різних занять: від шахів до хіп-хопу чи театру. На жаль, цього всього в Устилузі нема. Але цього тут дуже не вистачає».
СТРАХ
«Для початку треба було зібрати стартовий капітал. Я збирав його три роки. Заощаджував гроші, паралельно обдумував концепцію, як і що я хочу зробити. Потім зібрав суму і наважився побороти свій страх.
Знаєте, є така фраза: «Я мріяв і я боявся. Але моя мрія була сильніша за мій страх»? Я поборов свій страх й іншим раджу.
Найкращий спосіб побороти страх, зробити те, що ти боїшся. Я це зробив. Пішов у міську раду, в господарсько-земельний відділ. Там підказали, які документи треба. Підготовка усього вже після придбання кіоска зайняла у мене два місяці. Робив довідки, дозволи, паралельно купував обладнання. Не так і довго, просто я чітко знав, що мені треба робити.
Я мав обмежений бюджет. Все обійшлося у 5 тисяч доларів. Щоби вкластися, купив на ОЛХ вагончик, кавовий апарат, кавомолку, холодильник. Усе «б/у», але в нормальному робочому стані. Кіоск знайшов в Ковелі. Кавову машину і кавомолку- в Луцьку. Холодильник – у Нововолинську.
З нуля вивчив кавову справу. Інформацію шукав в інтернеті. Маю друзів, які займаються кавовим бізнесом у Володимирі (наприклад, місцева мережа «Кава Авеню» чи кав’ярня «Люке»), вони мені теж у дечому помагали. Але в основному все робив сам, як мені підказувало серце та моя інтуїція.
На місцевому рівні перешкод не було. Найбільша перешкода – це підключення до електроенергії. Виявляється, щоб до двох дротів підключити лічильник, треба принаймні місяць чекати і заплатити дуже багато грошей. Але вирішилося і це».
КАВА І МУЗИКА
«У мене вся сім’я музична. Мама – викладач фортепіано. Тато – музикант за покликанням, але медичний працівник за фахом. Брат Віталій також пише музику. Правда, електронну. А я – більше рокер, джазовик та блюзист.
Я каву п’ю зранку, а в основному - джерельну воду і зелений чай. Пригадуєте, у Вакарчука з Бабкіним був проект «Брюссель», там є пісня про зелений чай. Так і зветься, по-моєму. Там - чітко про мене: «…він варить каву, але сам п’є зелений чай». Час від часу цю пісню вмикаю тут.
Свого часу я мріяв стати крутим музикантом і присвятити музиці усе своє життя. На жаль, не вийшло. Зійшли з дистанції, коли наш вокаліст одружився і жінка перестала його відпускати на репетиції та концерти. А музикою ми багато тоді не заробляти. Могли тоді зробити це чимось більшим, ніж хобі, та не вистачило зусиль.
Але я з музикою не зав’язую. Я вже змінив шість синтезаторів. Удома стоїть фортепіано. І чесно: можу годинами сидіти за фортепіано, писати музику і щось собі вигадувати.
...Цю гармошку купив у Гданську (зі свого кіоска Павло виносить губну гармошку). Мені було сумно. Я сідав на березі моря і грав. Тепер тримаю її тут, вона для мене як талісман (грає)».
СМІТТЯ
«Сортувати сміття? Я так придумав. З самого початку. Діти набагато швидше піймали цю ідею. Вони молодці. Якщо бачать, що хтось із їхніх товаришів не туди кидає пластик, то одразу кажуть: «Ей!.. Ти не туди». Дорослі цього ще не «вкурили», після них я ще часом перебираю сміття.
В Устилузі ніхто і ніде не сортує сміття. Я пропонував це робити нашому комунальному підприємству. Навіть знайшов, куди зібране сміття здавати: у Володимирі є пункт прийому. І хоча керівник комунального господарства – хороша людина, але він боїться робити щось нове.
А заробляти на смітті можна, і це, до речі, один із моїх бізнес-планів. За умови наявності пресувальної машини, автомобіля для транспортування, заробітки – реальні.
Я за «грінпіс». Якби моя воля, я відмовився б і від кришечок, і від трубочок, бо вони з пластику. Я люблю свою планету, я люблю свою країну, я люблю своє місто.
Останнім часом я став дуже сентиментальний до таких моментів. Прочитав, що площа всіх сміттєзвалищ в Україні дорівнює площі Данії. Це 12% території України. В той час, як у Європі вже давно сортують сміття і переробляють його. У більшості країн Європи нема такого поняття, як сміттєзвалище. А такі, як Швейцарія, Швеція взагалі купують сміття в інших країнах.
Я навіть приклеїв отаку картинку на вуличний контейнер для сміття (показує на аркуш із написом: «Покажи силу козака! Донеси сміття до смітника!»). І знаєте, добре слово діє! Бо раніше тут було бруду довкола значно більше.
Тут – тільки екологічно-чисті стаканчики. Кожен такий стаканчик – дорожчий за звичайну пластикову на 25 копійок. Але на екології я вирішив не економити. Паперові стаканчики навіть із додаванням 5% пластику не піддаються переробці, а якщо й піддаються, то процес цей дуже складний. Тому я вирішив, що вони будуть екологічно-чисті.
Що далі? Пластик, на жаль, іде в сміттєвий контейнер і їде на сміттєзвалище, бо пункту прийому поруч нема. А папір я здаватиму на пункт прийому макулатури у Володимирі».
УСТИЛУГ
«Все життя я в Устилузі. Тут жив. Тут вчився. Тут ходив у музичну школу.
Приїжджі часто кажуть, що в Устилузі дві розваги: митниця і музей Стравінського. Вони праві.
Розміщення митниці в Устилузі негативно позначилося на людях. Народ відчув легкі гроші і займається контрабандою. З одного боку, це легкі гроші (якщо все вийде). З іншого – величезні нерви, стрес. А найбільший негатив у тому, що люди тут навчилися обманювати і брехати. І ця брехня, цей стан став їхнім повсякденням. Вони перестали чесною працею заробляти гроші.
Тут кожен пробував перевозити товар по той бік кордону. Я теж пробував. Нікому цього не бажаю. А багато хто, на жаль, отак їздить, як на роботу. Потім дітей своїх вчать возити контрабанду і обманювати. Замість того, щоб вчити їх знайти своє покликання і заробляти цим на життя. Заробляти свої чесні гроші.
Більшість людей тут проживають нещасливе життя. Вони не займаються улюбленою справою, часто одружуються з людьми, яких не кохають. Отак все життя і проводять скучно і сіро. Мало хто наважується прийняти виклик долі і піти за своїм покликанням. Люди тут часто залякані і затуркані. Але є активні та свідомі.
Моя воля – я б поставив до керма тільки молодих. У нас створена ОТГ: якийсь таки толк в тому я бачу. Але невеликий, бо в нас при владі люди із застарілим мисленням. Нашому голові громади пора йти на пенсію, бо тут треба свіжу кров. Він - непогана людина, але він не робить нічого нового. А час вимагає».
ХРИЗАНТЕМА
«Насправді у мене було важке дитинство. Коли мені було 9, нашій мамі зробили дуже складну операцію, після якої вона стала інвалідом. А батько покинув сім’ю. На жаль.
Я був дуже злий на батька. Пізніше йому пробачив. Зараз ми в нормальних стосунках, хоча разом давно не живемо.
Після операції ми заново навчили маму ходити. Самі. З братом. Мені було 9, а йому – 10. Нас виховувала бабуся Зіна. Годувала. Вдягала. Була вчителькою. А на пенсії, щоб прогодувати сім’ю, займалася квітами. Щодня робила букети, возила їх у Володимир на базар і продавала.
Потім, щоб хтось міг постійно бути з мамою вдома, ми з братом їздили на заробітки по черзі. Іноді залишали з дядьком Миколою, він мамин брат і він нам фактично батька заміняв. Уже 22 роки пройшло, і слава Богові мама жива.
Коли я сказав про ідею з кавою, у мами був, як завжди, шок. Я люблю людей дивувати. Каже: «Той Павло знов щось придумав». Переживала, звичайно. А потім тим загорілася, почала мені підказувати, допомагати. Я прислуховувався до її порад, але більше до свого серця.
Мама була на відкритті. Благословила. Принесла і посадила тут оцю хризантему.
Ось. Вона – мамина. Бачите?».
НОРБЕКОВ
«Читаю Мірзакаріма Норбекова. Є такий класний тренер з особистого розвитку, який зробив не одного мільйонера. У нього є серія книг під назвою «Опит дурака» (російською). В одній із них я вичитав, що чоловікові перед тим, як одружитися і змогти прогодувати сім’ю, треба освоїти 40 професій.
Потім сів, порахував – і 40 у мене набереться. Тому мені вже можна одружуватися (сміється).
Заробляли перші гроші на тому, що збирали металобрухт. Потім придумали «бізнес»: рвали кукурудзу на колгоспному полі, варили і продавали її на митниці. На морозиво вистачало. Потім купили з братом машинку для стрижки волосся. Спершу стригли один одного. У мене так добре виходило, що почали проситися хлопці. Брав за те якісь мінімальні гроші, але то вже теж було щось своє. Ще працювали з братом на току. Перевіяти, розвантажити, завантажити зерно. Знаю, що таке – хліб.
Я універсальний солдат: у трьох школах, викладаючи три предмети, я пропрацював три роки. Після педучилища на роботу в сільську школу, заочно вчився в університеті. Викладав англійську в Залужжі. В той же час в устилузькій школі – фізкультуру. Потім запропонували ще й Хотячів: там я викладав музику і фізкультуру. А ще заміняв географію, біологію, історію і основи безпеки життєдіяльності.
Плата за ту роботу була низька. Вирішив поїхати в Польщу на заробітки. Думав, туди й назад, а вийшло – 9 сезонів. Працював на молочній фермі і доглядав за 30 коровами та 5 биками. Потім у Вроцлаві вкладав бруківку. Далі збирав малину. Далі ми поїхали на яблука. Потім у складі бригади робив внутрішні ремонти. Підтягнув у цю бригаду ще свого брата, який працював соціальним педагогом, а став ремонтником і досі постійно у Варшаві. Згодом знайшов роботу помічника фермера, який вирощував овочі. За 4 сезони добре навчився їздити трактором. Далі була робота на складі побутової хімії у Кракові.
Захотів пожити біля моря. Згадав, що я перекладач із англійської, подав резюме в 10 готелів Гданська. З одного мені передзвонили. «То пан Павел?» - кажуть. Польську я знаю з дитинства. Англійську вчив. В готелі на ресепшині за 300 метрів від моря я працював іу готелі-кемпінгу, приймав гостей з усього світу. То була дуже класна робота.
Отам я врешті заробив грошей – і наважився у рідному містечку зробити щось. Хай невелике, але яскраве. Бо містечко наше сіре і буденне».
ЛЮДИ
«Люди реагують на цей кіоск з посмішкою. Глянуть – усміхнуться. Он як ця жіночка (повз проїхала жінка на велосипеді, зиркнула на нас, засміялася, подалася далі, – авт.).
Я тут і завгосп, і бухгалтер, і продавець… Все починається з 6 ранку. Часом і раніше. Я – жайворонок. Прокидаюся і планую свій день: маю органайзер і все ретельно розписую.
Тоді сідаю на свій велосипед і їду на роботу. Ага, як «слуга народу» (сміється). І в 7-й чи о 7.30 відкриваю кіоск. Хочу чим раніше. Щоб люди, які їдуть на роботу, починали день з кави, щоб вони прийшли – і зарядилися енергією та бадьорістю. І їхали розвивати свою країну.
Багато хто реагує несміливо. У нас, на жаль, багато затурканих, заляканих, закритих. Але молодь, а особливо діти, - прогресивніші. Не бояться і все підряд пробують.
Мої основні клієнти – діти, і вони мені найбільше подобаються. І на все у них завжди є гроші. Просто діти вміють добиватися своїх цілей. Цього в них нам, дорослим, треба повчитися. Ми стаємо дорослими – і перестаємо мріяти і усміхатися».
ЗУПИНКА
«Спершу я хотів відкрити кав’ярню тут. Ця зупинка уже давно в такому стані і насправді перетворилася на туалет.
Тут зазвичай спиняються автобуси, які прямують на митницю. З нього вибігають люди і бігом у вбиральню, яку облаштували за зупинкою. Але всі до неї не встигають. Тому ніхто не церемониться і робить свої справи просто тут, над дорогою.
Насправді дуже хотілося поставити крапку в цій історії. Але на те немає волі. У міськраді сказали, що то не їхній об’єкт, а облавтодору. Звернувся туди. Там відповіли, що в оренду не здають. Прошу їх: «Не здаєте в оренду, то принаймні зробіть ремонт». Територія ж просто загиджена, її ніхто не прибирає ніхто.
Ні. Нема в них ні коштів на це, ні бажання. Міська влада пробувала зробити платну вбиральню біля митниці. Але так як вона була платна, а поруч були кущі, то всі ходили в безкоштовні кущі… Чомусь. Ті самі люди переїжджають кордон – і не викинуть окурка, бо там за все є відповідальність.
У нас для цього нема відповідальності, нема штрафів, нема поліції і найперше – нема виховання».
P.S...
Він вчить Устилуг бути іншим. Павло пройшов дорогу від мрії до конкретного бізнесу. І його бізнес несе в собі певні цінності. Хай це просто вулична кава, яку поки не звикли пити в місті під кордоном. В місті, з якого починається Україна.
Як там у Вакарчука?
«Немає сенсу в тому, що я Так безнадійно тобі писав... Горить ліхтар, не спить кав’яр, Він варить каву, але сам П’є зелений чай... Може, ми марно гаємо час?.. Він п’є зелений чай, Сідаючи між нас...».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.