Лучанину Олександру Садовнику – 50. Більшу частину життя він працював оператором на місцевих телеканалах. Зовсім невійськова кар’єра.
Проте після мобілізації у 2015-му і року на фронті з’явилося бажання колись повернутися до лав Збройних сил України. Втілити його вдалося наприкінці 2021-го, всього за кілька місяців до повномасштабного вторгнення росії.
Далі – його розповідь про те, чим відрізняється війна у 2015-му і 2022-му, важке поранення і складність адаптації до цивільного життя.
«Ми розуміли, що це ніяка не АТО, а війна»
На початку 2015-го була четверта хвиля мобілізації. Прийшла повістка – нікуди не ховався, одразу пішов до військкомату і на комісію.
Сказати, що було дуже страшно, не можу. Хоча, звісно, знав, куди йду. Ми розуміли, що це ніяка не антитерористична операція, а справжня війна. Люди гинули: багато полеглих привозили і в наше місто.
Мама обурювалась, навіть ходила до воєнкома просити, щоб мене не взяли. Той сказав, що подумає. Я про це вже потім дізнався.
Спочатку місяць на навчанні. У принципі, корисно було. Вчили користуватися тим же озброєнням, яке було ще за моєї строкової служби – більш ніж 20 років назад. Пізніше ми з ним мали справу на фронті.
Форму, зброю, боєприпаси дали. Бронежилет тоді купили колеги з роботи, хоча згодом їх теж видавали. Тобто я його у будь-якому випадку отримав би.
Тепловізорів, пристроїв нічного бачення не вистачало, як і зараз, про коптери ніхто й не чув. Але загалом до четвертої хвилі мобілізації забезпечення армії сильно покращилося.
***
Служив на Луганщині. Лисичанськ, Вовчоярівка, Кримське… Чергували на блок-посту: перевіряли авто.
Чомусь тоді склалося враження, що люди там ще живуть, як у «совку». Було відчуття, ніби повернувся в свою юність. Кажу про менталітет, інфраструктуру.
З місцевими перетиналися небагато. Наприклад, у Кримському через брак часу єдині, з ким спілкувалися, – це продавці в магазині. Вони добре до нас ставилися, можна було поговорити.
А коли почалося повномасштабне вторгнення, знайомий військовий у госпіталі розповів, що продавчиню росіяни розстріляли. Зайшли в магазин і без розмов вбили. Мабуть, хтось сказав, що вона підтримувала українську армію…
***
Уже під час другої ротації познайомився з хлопчиною з Золотого. Він посварився з батьком, сам пішов у ЗСУ, а батько – в «ополчення ЛНР». Питали: «Як ти з батьком спілкуєшся?». Казав: «Через приціл автомата».
***
Перші два місяці були на другій лінії оборони. До нас особливо не прилітало, вибухи чули хіба здалеку. Потім перевели на «нуль». Але нашу четверту хвилю мобілізації можна вважати чи не найспокійнішою.
Перед тим Кримське і Новотошківське з новин не сходили. А коли вже ми заїхали, стало спокійніше. Обстріли навіть не кожен день – плюс-мінус два рази на тиждень.
Якось політав безпілотник над нами, а за ним – три ракети. Одна впала за метрів 30 від мене. Як живий лишився – навіть не знаю. В вухах пищало ще кілька днів. Добре, що без осколків обійшлося.
(Тривалий шум у вухах після вибуху може бути ознакою контузії. Проте багато випадків не діагностують і не лікують. Про реабілітацію військових після контузії у Луцьку ми писали тут)
Коли їхали в потязі після навчання, я думав: «А як це – стріляти в людину, чи зможу я?». Це питання довго мучило. А потім до нас на позиції заїхав капелан. Ми не дуже рвалися на такі зустрічі, але запам’яталися слова: «Ви захищаєте свою землю. Це не гріх. Бо, якщо не ви, то вас, а тоді вони підуть далі».
Так в мене це питання знялося.
***
Найбільше турбували навіть не самі обстріли, а їхнє очікування. Постійна тривога, що прилетить. Тим паче, ротацій практично не було. Рік на передовій.
***
Попри «спокійний» період, смерті були. Знайомий підірвався на чомусь. Ніхто навіть не знає, як. Вчора по тій стежці ходили, а сьогодні вже вибухнуло.
Половину тіла розірвало. Ми були на сусідніх позиціях. Інформація про його загибель по рації – як по голові щось вдарило.
Тіла я не бачив, але бронік, каска – все у крові, важко на таке дивитись. Інший хлопець, який йшов за ним, не був поранений, але з передової його перевели, бо сильну паніку схопив.
Вже під час цієї ротації зі мною в наряди поставили молодого хлопчину 19-річного. Здружилися, цікавий хлопець – американським футболом займався.
Через тиждень після мого поранення він загинув. Я був в шоці, коли дізнався. Сам ще невідомо, на якому світі, а тут ця новина… Важко далося, з голови довго не лізло.
Про повернення на фронт почав думати, ще коли був там
Після року на фронті адаптація до цивільного життя давалась важко. Очікування обстрілів лишається з тобою, де б не був. Кожен літак лякає. Ніяк не міг перелаштуватися.
***
Два місяці пив безперестанку. Практично не був тверезим.
А потім подумав: «Що я з собою роблю? З війни прийшов без подряпини – і що тепер?».
Передзвонив до дружини, пообіцяв кинути. Вона не відразу повірила, але сказала: «Побачимо».
У мене вийшло.
Думки про повернення на фронт з’явилися, ще коли був там. Хотів на контракт.
Але тоді ще була жива мама. Вона хворіла, не хотілося ще більше затьмарювати їй старість. Вона б це не пережила.
***
Війна затягує. Навіть не знаю, чим. Але тих, хто там побував, в основному тягне назад. Не можу цього пояснити.
Десь відволікався на роботу, сім’ю, але час від часу повертався до цієї ідеї. Хлопців же молодих, яким жити і жити, везли сюди загиблими.
***
З’явилося відчуття, що має початися щось більше, велика війна. Коли твердо вирішив, що йду на контракт, а це було влітку 21-го, ще з’їздив з рідними в Сергіївку. Відпочивали якраз на тій базі, яка зараз у руїнах.
(1 липня росія завдала ракетного удару по селищу Сергіївка в Одеській області. Загинуло 22 людини, – ред.).
Приїхали додому, я ще тиждень налаштовувався на розмову з рідними. А потім зібрав всіх і сказав: «Я йду на контракт у Збройні сили України». Дружина тільки спитала: «Ти придурок чи що?». Дочка – в сльози, син – в шоці.
Потім були два тижні тяжких розмов, але врешті вони побачили, що не переконають, і частково змирилися.
***
30 листопада 2021 року я підписав контракт і на початку грудня опинився на фронті. Знову на Луганщині.
Тоді вже було повно новин про скупчення російських військ на кордоні. Рідні казали: «Почнеться – тоді й підеш». Але я хотів потрапити в ту ж 24-ту бригаду, яку знаю з 2015-го, де точно є порядок. А якби мобілізували, то не міг би обирати. Це мені не підходило.
«По рації передали: Війна!»
З перших днів грудня я побачив величезну різницю з попередньою ротацією. Щодня прильоти мін, стрілянина в посадках. Все значно інтенсивніше, ніж тоді.
***
24 лютого в третій ночі нас підняли по бойовій тривозі. Ми добігли до спостережних пунктів, віддихалися, сіли покурити. Бо загалом це не було чимось винятковим, такі підйоми – часте явище.
А тоді з їхнього боку пішли міномети, САУ – дуже масові обстріли. Все це літало в нас над головами.
В четвертій чи п’ятій ранку по рації передали: «Почалося. Війна».
У всіх ступор. «Ви що, приколюєтесь?» В нас же тут війна 8 років не припиняється.
Якийсь час я стояв і не розумів, що відбувається: не знаю, хвилину це було чи 10. А потім сказали, що ракетні удари по всій Україні.
Всі, звичайно, кинулися телефонувати рідним. Точніше – пробувати. Через перевантаження ліній ніхто не міг додзвонитися.
Я зміг лише через пару годин. Заспокоїв доньку і першим ділом почав розказувати, що робити під час обстрілів, куди ховатися.
Це було незбагненно – пояснювати, що робити в Луцьку (!) при обстрілах.
На той момент багато хто був вже дев’ятий місяць на передовій. Чекали ротації от-от, але після 24-го ніхто вже й не заїкнувся про це.
***
На початку березня росіяни почали підступати все ближче.
Коли один із наших влучив у танк і той загорівся, яка це була радість! Всі пищали, мов діти малі.
А потім були бої. Одним з перших загинув командир роти. 6 березня – четверо загиблих. Не знаю, чи бригада стільки за рік втратила. Це дуже багато.
Зі зв’язком були великі проблеми. Я не міг ні до кого додзвонитися. А товариш, як десь ловив мережу, телефонував і моїм, щоб сказати, що живий-здоровий.
Останні ж три дні перед пораненням взагалі ніякого зв’язку не було. Знав, що в думках мене вже й поховати могли. Ходив, як прибитий, через це.
Читати також: «Місцеві здали позицію. Мама загинула, рятуючи поранених». Історія Оксани Горпініч з 14-ї бригади
«Виглянув з окопа, а там – дуло танка»
7 березня на наші позиції зайшли ворожі танк і БМП, почали розстрілювати опорні пункти.
Перший постріл – мимо, другий – теж. Може, пристрілювалися.
А тоді я виглянув з окопу, побачив наведене дуло танка, присів назад і за секунду відбувся постріл. Снаряд влупив у землю просто перед окопом. А мені у не захищений бронежилетом бік прилетів осколок.
Болю спочатку не відчував, але зловив себе на думці, що кричу. Хоча на той момент ще й не зрозумів, що поранило. Думав, може, контузія – писк, шум у вухах. Повітря ніби густе.
Потім аж чую:
– Живий?
– Та.
– Все нормально?
– Не знаю.
Пробую повернутися на спину, але не можу. Якось підсунувся і мене витягнули за бронік.
Дивлюсь на наш спостережний пункт – розбитий вщент. А хлопці там мало що не «євроремонт» зробили.
Ще один тоді з нашого підрозділу контузію отримав, іншому осколок бороду зачепив. Я найтяжчий. Мене ще з кілометр несли, щоб евакуювати.
Свідомість не втрачав довго. У лікарні в Лисичанську ще попросив у лікаря телефон, щоб подзвонити рідним. Добре, що номери знаю.
Пам’ятаю, як одяг розрізали, а тоді – провал.
У Лисичанську – перша операція. Потім – Часів Яр і Дніпро – там ще дві чи три, вже смутно пам’ятаю. Госпіталі у Львові, Луцьку.
Осколок пошкодив тазову кістку і кишківник. Нагноєння пішло. Частину кишківника видалили, вивели стому назовні (штучний отвір, через який виводять кишку на передню черевну стінку, – ред.).
У Львові лежав довго – аж пролежні почали з’являтися. Загалом же по госпіталях – майже 3 місяці.
***
Зараз вже ходжу, але сил відчутно менше, ніж до поранення.
Чи приберуть стому, ще невідомо. Залежатиме від стану кишківника. З цим можна жити, але хотілося б забрати.
У госпіталі думав: «Тиждень-два полежу – і треба до хлопців вертатися». Це вже потім мені пояснили ситуацію.
Мабуть, попереду «комісування», розслідування обставин поранення. Поки ж я вважаюсь у відпустці за станом здоров’я.
У бригаді багато загиблих і зниклих безвісти. Спочатку по них робиться розслідування, а вже потім по поранених. Людей у частині не вистачає.
Доля одного знайомого невідома. Надіємося, що в полоні, але 90%, що загинув і його не змогли забрати.
***
Те, що наші відступили від Сєвєродонецька і Лисичанська, навіть добре, бо там був великий ризик оточення. Краще віддати шматок, щоб потім легше відвоювати. Не повторювати історію Маріуполя з облогою.
Росіяни можуть захопити багато території, але не утримувати їх. А завдяки himars (американська ракетна артилерійська система, – ред.) що не день, то склади з їхніми боєприпасами горять.
Читати також: росіяни стирають слід України. Розповідь херсонки про життя в окупації
Що далі? Я б знову пішов на фронт. Але дружина коли чує це, крутить пальцем біля скроні.
А якщо серйозно, то треба долікуватися і шукати роботу.
«Сподіваюсь, в 23 лютого ми вже не повернемося»
Я не думаю, що українці зараз роблять замало. Волонтерити 24/7 всі не можуть. Комусь треба гроші заробляти, податки платити, щоб було з чого кидати волонтерам. Як зібрати гроші, якщо ніхто не зароблятиме?
Також я не маю нічого проти того, щоб люди ходили в кафе. В мене не було через це шоку, коли приїхав з фронту.
Ресторани – це теж заробіток, податки. Хоча є межі. Гучні п’янки навряд чи доречні.
Але я проти тверджень, що нібито не можна відпочивати.
Люди втомлюються, це очевидно. Якщо постійно думати лише про війну, можна з розуму зійти.
***
Те, що ми проженемо окупантів до кордонів, це однозначно. Коли – це вже питання до швидкості передачі західної зброї. Якби дали багато важкого озброєння, війну можна було б за місяць закінчити.
Але знаючи цей «братній» народ, розумію, що провокації будуть і далі. Наприклад, такі теракти, як у Вінниці.
Ізраїль воює з часу свого створення. Підозрюю, це очікує і нас. Розслабитись, на жаль, не вийде.
***
Те, що нам точно треба зробити вже зараз – це вирішити мовне питання. В цьому я категоричний.
Мова – наш ідентифікатор. Коли хтось на полі бою отримує поранення, приходить до тями, а навколо – російська, військовий може подумати, що потрапив в полон. Це простий приклад важливості мови.
Всім пора перестати говорити мовою загарбників. Це не може бути не на часі.
А ще слід затямити, що «хороших рускіх» немає. Якщо й давати українське громадянство, то тим росіянам, які воюють на нашому боці. Буквально на фронті, а не просто проти війни виступають.
***
Сподіваюсь, ми вже не пробачимо і не забудемо. Більше не будемо толерувати російське і ставитись до росіян так, як 23 лютого. Більшість вважатиме їх вбивцями. І це на кілька поколінь вперед. Поки сама росія не зміниться.
«Повістка може не прийти, але тренуйся, дивись ютюб»
Всі воювати не можуть. Я це прекрасно розумію і претензій нікому не висуваю.
Як не крути, війна – це колективна штука, де люди один на одного розраховують. А, якщо прорив потрапить на людину, яка боїться вистрілити, як з цим бути?
Але війна – це надовго. Постачання зброї з заходу такими темпами, як зараз, не дає нам швидко перемогти. А тому треба бути готовим до того, що побувати на фронті встигне ще багато людей.
Самоосвіта дуже потрібна. Є багато роликів на ютюб про різне озброєння. Дивіться їх. Особливо про ту зброю, яка є в росії. Навіть, якщо їх росіяни знімали. Тут можна.
Тренуйтесь. Як мінімум бігайте. Витривалість і фізична підготовка точно згодяться навіть в мирному житті.
Повістка може не прийти. Але, якщо прийде, краще бути готовим до цього.
Війна – це загалом неприпустима річ. Але, якщо вже вона сталася з нами, то потрібно відстоювати своє.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.