5-го березня у боях з російськими окупантами під містом Ірпінь Київської області загинув лучанин Михайло Приступа. 25-го березня з військовим попрощались у Луцьку. Його поховали на Алеї почесних поховань у селі Гаразджа.
Боєць народився у селі Сирники поблизу Луцька, жив у сусідньому селі Милуші. Виріс у багатодітній родині. У нього ще є старша сестра і менший брат. Його товариш Тарас Приходько розповів, що хлопець планував одружитися.
У четвер, 31-го березня, наречена Михайла Приступи Єлена Ланівська написала зворушлий допис про їхнє кохання та спільні плани на майбутнє, які, на жаль, так різко зруйнувала війна…
Публікуємо її допис без змін:
***
«Мій Кіт був справжнім воїном. Складаючись цілком з мужності, з холодним поглядом, та просто всім своїм виглядом воїном. Війна була його стихією. Таким він був для всіх. І впевнена, таким його всі й запам'ятають.
Але зі мною. Зі мною від завжди був найніжнішим, добрим, турботливим, уважним, обережним. Ніжним в кожному дотику. Лагідним Котом. Зі мною у нього й інтонація голосу була іншою. (Про його доброту. З розмови декілька місяців тому, я сказала, що він найдобріший з тих людей, кого Я знаю.
Тоді його дещо зачепили мої слова, адже він сприймав це так, ніби бути добрим означає бути слабким. Та, насправді, це не так. Адже, щоб бути добрим в сучасному світі, та ще й бути воїном, але мати стільки добра в серці, потрібно мати багато сили.)
Поряд з ним я могла забути про те, що потрібно завжди бути сильною, все за всіх вирішувати, бо він голова сім'ї. Поряд з ним я була маленькою принцесою, яку носили на руках.
Я багато говорила йому про те, що між нами – щось дивовижне. (Без перебільшень все було ідеально.) Такий тандем мені важко описати словами. Разом ми могли перевернути цей світ. Ми пояснювали це тим, що просто колись, давно ми загубилися, і ось через дуже довгий проміжок часу знову разом.
Той рівень взаєморозуміння, поваги один до одного, ніжності. Поряд зі мною він був таким, яким не був ні з ким. Як і Я поряд з ним. З ним хотілося бути милою дівчинкою, жінкою з якою можна спокійно пережити будь-яку життєву незгоду, яка підтримає будь-яку його авантюру. І просто Коханою яка пригорнеться, підтримає і зрозуміє просто мовчання.
***
Говорячи про дітей. (Я ніколи не горіла бажанням власних дітей, а до чужих так взагалі дуже холодно) та з ним, ми вирішили що двох точно. Міша хотів спочатку хлопчика, а потім дівчинку, щоб хлопчик захищав сестру. Ми говорили про те, якими ми будемо батьками, і якими будуть наші діти. Дійшли до того, що разом ми будемо чудовими батьками, а діти точно патріотами. Важко навіть передати яку гору досвіду, навичок та й просто історій мав передати Кіт.
Що до весілля. Розписатись ми хотіли ще влітку, але потім вирішили, що вже після його контракту, ми виберемо обручки які будуть нам подобатися і зробимо невелике свято, після якого одразу в подорож, кудись до Азії. До речі, не було якоїсь дати відколи ми почали говорити про одруження, все просто відбулося само собою, органічно. А ще ми не називали один одного нареченими, а чоловік та дружина.
У нас не те що було багато задумів. У нас все уже було сплановано. Ось: на 2-ге червня він намагається вирватися до Чернівців, бо 3-го в мене день народження (знаю що Міша готував мені в подарунок), а 4-го у його побратима весілля.
Ще 21 жовтня Я їду до Маріуполя, допомагаю йому пакувати речі, розібратися з документами й 28 у нього останній день контракту, він звільняється і ми їдемо до нього додому. Дома він закриває ще декілька питань по перезапуску бізнесу і вже новий рік – у його батьків, бо це його улюблене свято.
Зараз же. Мозок відмовляється від реальності. З серцем зв'язку немає. Просто відчуття розтину, що вскрили грудну клітку: видерли все, й органи й душу. А замість майбутнього... а Я не знаю, що далі, бо замість дороги по якій рухалася все життя - прірва. Зараз майбутнє - це розбитий вщент Маріуполь і ти будуєш його…»
Читати також: На Волині попрощались з Героєм Миколою Корнійчуком