Спорт залишається справою усього життя не для кожного спортсмена. Перемоги, здобутки, збори та змагання здебільшого відходять у минуле як тільки завершується спортивна кар’єра. Але не у всіх.
Кілька років тому в Луцьку команда професійних спортсменів об’єдналася та створила спортивний клуб «Воїн», а згодом почала відроджувати спортивні федерації, зокрема, бойового самбо та ММА.
Олександр Редько, який нині очолює обласну федерацію бойового самбо, належить саме до тих спортсменів, які не бувають «колишніми». Він – один із перших, хто взявся популяризувати самбо серед волинської молоді.
«Перший» розпитав в Олександра Редька про його кар’єру спочатку дзюдоїста, а потім самбіста, про філософію бойового самбо, фінансування спорту та зацікавленість дітей у ньому.
«Спортом займаються з п’ятого класу. Починав із секції дзюдо у фізкультурно-спортивному товаристві «Динамо». Моїм першим тренером був Богдан Богач, згодом перейшов до Володимира Каразії. Аж до другого курсу університету я тренувався в «Динамо», - почав розмову Олександр Редько. - Згодом я перейшов в «Гарт» до Анатолія Бондарєва в спеціалізовану дитячо-юнацьку школу олімпійського резерву, де почав займатися самбо.
А бойове самбо з’явилося у моєму житті завдяки товаришу - Андрієві Зінчуку, який зараз є старшим тренером спортивного клубу «Воїн». Він – інтригант ще той (сміється, - Авт.). Якось у 2006 році він запропонував мені поїхати з ним на Чемпіонат України з бойового самбо серед дорослих і з того часу все почалося».
- Яка різниця між дзюдо, самбо і бойовим самбо? На перший погляд, це тотожні види єдиноборств.
- Дзюдо – це японський вид спорту, самбо – радянський, а бойове самбо є різновидом традиційного самбо. Єдина відмінність у тому, що самбо – це «чиста» боротьба, а бойове самбо – боротьба з елементами бою.
Але бойове самбо і ММА я вважаю філософськими видами спорту. Ті, хто займаються в таких секція, отримують своєрідну путівку в майбутнє, діти розуміють, що будь-яка невдача в житті – не привід опускати руки, бо усе тимчасово.
- А чому ви обрали саме дзюдо, а згодом самбо? Чому не інший вид спорту, яких є достатньо?
- У житті в мене склалася трохи кумедна ситуація, але саме завдяки їй я став таким, яким є зараз. Коли я навчався у 5 класі, до нас у школу завітав тренер «Динамо» Богдан Богач. Він якраз формував групи для занять дзюдо. Тренер пообіцяв: якщо ми будемо гарно тренуватися, то невдовзі поїдемо на змагання у Францію. Я дуже хотів потрапити у цю країну, тому пішов на дзюдо. Але до Франція я так і не потрапив.
Потім, почувши, що є можливість поїхати в Італію, я покинув дзюдо і пішов на бальні танці (сміється, - Авт.). До Італії мене теж не повезли… І після шести місяців занять танцями, я таки зрозумів, що пора повертатися до дзюдо.
Добре пам’ятаю той день, коли я зайшов на тренування після піврічної перерви.
Хлопець у 8-му класі з бальних танців повернувся на боротьбу! Психологічно було важко.
Але ще з дитинства я був впертим, тому взяв себе в руки, зціпив зуби і пішов тренуватися із ще більшим натхненням.
Так, я шукав себе у легкій атлетиці, плаванні, футболі, але у 9 класі я зупинився на боротьбі, бо чітко розумів вже, що подальше навчання у вузі хочу пов’язати зі спортом.
- За кордон Вам таки вдалося потрапити на змагання?
- Двічі їздив в Білорусь (посміхається, - Авт.).
- Пам’ятаєте свій «перший старт»?
- Так, він відбувся у Луцьку в спортивному клубі «Будівельник». Вийшло так, що хлопці, які вигравали у мене на тренуваннях, програли на змаганнях першості Луцька з дзюдо. Я тоді став переможцем, чим дуже порадував батьків.
- Ви досягли чималих висот у спорті, є майстром спорту з бойового самбо та з дзюдо, чемпіоном України з бойового самбо. Коли зрозуміли, що пора зав’язувати з усім цим?
- З спорту йдуть з різних причин: одні - через травми, інші – через те, що реалізовують себе в інших сферах, хтось йде через вік. У кожному виді спорту є той вік, коли можеш показати максимальні результати. Для дзюдо – це від 18 до 25 років, в ММА – від 20 до 35.
Я завершив займатися самбо в 25 років. Одружився, зайнявся бізнесом – виробництвом какао, фізичну форму підтримував – час від часу приходив тренуватися в «Гарт».
Але в 32 роки повернувся назад у «великий» спорт. Переконаний, що справжні спортсмени – фанати своєї справи по життю, колишніх спортсменів не буває, тому, прийшовши якось на тренування, я зрозумів, що можу ще конкурувати з іншими.
У результаті, я поїхав на Кубок України з самбо, що відбувався в Ужгороді, де потрапив до фіналу.
- Спорт фінансується державою по залишковому принципу. Ви, як професійний спортсмен, можете пояснити, чому так відбувається?
- Держава ніколи не робила ставку на спорт, ні зараз, ні 15 років тому. Спорт не може бути в інтересах політиків з однієї причини – на цьому не можна заробити.
На міжнародній арені ми можемо похвалитися лише спортсменами, бо політики у нас слабкі, бізнес тільки розвивається і ми, на жаль, в цьому плані виглядаємо країною «третього світу».
Є невеликий відсоток людей, які досягли успіхів у спорті і хочуть ці знання передати іншим, зробивши нашу націю сильнішою та здоровішою. У Луцьку відроджувати єдиноборства розпочали чотири роки тому. Зібралася команда однодумців: Андрій Зінчук, Михайло Смолка, Ігор Дудінський, Олег Тарасюк, Сергій Поліщук, а згодом приєднався і Дмитро Василенко. Вони дали початок клубу «Воїн», де вже зараз безкоштовно тренується більше 100 хлопців.
Читайте також: Луцький «Воїн» - спортивний клуб, де виховують чемпіонів. ФОТО
- Знаємо, що окрім всього, ви очолюєте Федерацію України з бойового самбо на Волині.
- Більше року тому ми були на змаганнях у Києві, де зустрілися з президентом Федерації Європи з бойового самбо Ельханом Вілієвим. Він – дуже порядна людина, яку я поважаю. Якби в Україні було побільше таких як він, то спорт вже був би набагато розвинутішим, аніж є зараз.
Так от, на той момент федерація бойового самбо в області існувала, але була покинута і недієздатна. Ельхан запропонував нашій команді очолити волинський осередок. Ми зібралися з хлопцями і вирішили, що оскільки я займався самбо, то мені і очолювати федерацію.
- За рік часу федерація бойового самбо має чим похвалитися на Волині?
- Я – дуже вимогливий навіть сам до себе, тому розумію, що у розвитку самбо на Волині роботи не початий край.
Але за цей рік ми підготували семеро членів збірної команди України з бойового самбо віком до 16 років.
Так склалося, що усі вони є вихованцями клубу «Воїн», але на чемпіонати ми готуємо збірну Волині, до якої входять представники різних клубів – нам не важливо, звідки хлопці з «Гарди», «Прайду», «Воїна» чи «Легіона».
Національна збірна зараз готується до Чемпіонату Європи з бойового самбо, який відбудеться у вересні цього року.
А в найближчих планах волинської федерації – провести змагання з бойового самбо у Луцьку та відкрити філії СК «Воїн» у кожному районному центрі області.
- З якого віку можна починати займатися самбо чи ММА?
- Я б радив починати з 10-річного віку, бо до цього діти ще малі і не зовсім розуміють, що від них вимагає тренер. Для них спорт – це гра, тому і тренування потрібно будувати в ігровій формі.
Той, хто серйозно займається бойовим самбо, в дорослому віці спокійно може переходити в ММА і брати участь у поєдинках в октагоні, заробляючи на цьому гроші. Самбо теж готує універсальних бійців.
Є багато спортсменів, які починали з самбо і перейшли на світові промоушени ММА (Balator, М-1, UFC) - це Хабіб Нурмагомедов, українці Ярослав Амосов та брати Парубченки…
Ці хлопці за один бій отримують від 20 до 50 тисячі доларів.
- Бойове самбо, ММА - доволі травматичні види спорту, хіба ні?
- Повірте, спортсмени травмуються не більше тих, що займаються легкою атлетикою чи футболом. У кожному виді спорту є свої переваги та недоліки…
- Діти зацікавлені у спорті сьогодні?
- Всю зацікавленість, яка була, «поламав» інтернет. Діти важко піддаються вмовлянням елементарно вийти з дому і пограти в м’яча, адже простіше сидіти з гаджетами у руках і займатися пасивними речами.
Батьки повинні спонукати дітей ходити в зал на тренування, а далі вже – справа за тренерами.
До речі, не всі колишні спортсмени можуть бути тренерами. Це покликання, а щоб його реалізувати, передусім потрібно бути хорошим психологом.
Текст: Ірина КОСТЮК (Перший)
Фото: Павло БЕРЕЗЮК (Перший)
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНИЙ