«Символ єдності родини»: як волиняни традиційно готуються до Великодня

Великдень — давнє обрядове свято, традиції якого українці плекали століттями та зберегли до сьогодні. Жителі кожного регіону додавали до нього автентичні елементи, збагачуючи спільні звичаї святкування. 

 Ukrainer показав і розповів, як готуються та зустрічають Великдень волиняни.

Як і всі українці, вони ходять до церкви, печуть паски, виготовляють писанки, але роблять це по-своєму. Саме на Волині у 2013 році знайшли писанку, яку деякі науковці вважають першою: її виготовили близько 950 років тому.

Із особливою шаною на Волині ставляться до випікання обрядового хліба — паски. Коли її ставили в піч, то перехрещували й обов’язково клали поверх посвячені напередодні гілочки верби. Якщо котики на них жовті — паска буде такого ж кольору, вдасться й «виросте» (тобто тісто добре зійде). Процес підготовки до свята був тривалим і з низкою звичаїв, як і дні після великодньої ночі. Наприклад, особливою волинською традицією під час святкувань є гра з крашанками.

Вогні Великодня

Великоднє свято збирає сім’ї за спільними приготування, а громади в селі чи в містечках — за походом до освячення в церкві великоднього кошика з символічною їжею (паскою, крашанками, ковбасами тощо). Етнологиня Алла Дмитренко називає Великдень символом єдності родини. Вона каже: «Сумую, бо останні роки діти далеко, не можуть приїхати, а ми хочемо побачитись».

Жінка пригадує, яким був Великдень у її дитинстві. Бабуся Василина посилала її на рів, де цвіло латаття. Алла з однолітками збирала жовті квіти. У той час саме починала сходити весняна водичка червоно-рудуватого кольору. Вона була така ж на колір, як і латаття, яке маленька Алла приносила, щоб фарбувати яйця.

— Коли свято наставало, а ти ж менший був і йдеш на вулицю, де збирались дітки, — у того платтячко, у того кофточка, у того ще інші обновки. Мені запам’яталося, як у нас казали «завушниці» (суцвіття дерев. — ред.). Ходиш на березі, китички розпускаються, і перші весняні листочки були липучі. Я пам’ятаю, як поначіплюю [на себе] і в кишені понакладаю на запаси, як ті відлетять. Йшла по вулиці і так вже ту голову піднімала, щоб всі побачили, яка ж я гарна.

У студентські роки Алла відкрила для себе розмаїття святкових традицій Великодня. Наприклад, пригадує, як у гуртожиток приїхала дівчинка з півдня Волині (Горохівського району) та привезла металеву миску, а в ній — запечений сир. Це була страва, приготовлена за тамтешньою традицією: у сир вибивають багато жовтків, перемішують, додають цукор, родзинки, і прямо так у мисках запікають у печі.

— Це була така родзинка (запечений у мисці сир. — ред.), своєрідне явище. Ну і, звісно, Великдень — це вогні.

Жінка розповідає, що традицію великодніх вогнів у роки свого дівування вона не застала через репресивну політику Радянського Союзу, але чимало дізналася про це вже під час експедицій у дорослому віці. Ця традиція, за її словами, була подібною до свята Івана Купала.

У багаття, яке розводили поблизу церкви, зносили всі старі речі з кожного господарства, як-от старі плетені кошики чи порвані солом’яники (плетені ємності для зерна). Але ці речі обов’язково мали бути дерев’яними, солом’яними чи виготовлені з лози або коріння. У деяких населених пунктах Волині навіть було заведено кидати в багаття шифер або інший матеріал, який пострілював під час горіння. Також у багатьох волинських селах для розведення такого багаття брали старі дерев’яні хрести, які щороку прибирали із кладовища напередодні свята, а пізніше почали кидати ще й ска́ти (гумове покриття колеса).

Водночас етнологиня пригадує, що зі старших класів стало все важче дотримуватись традицій через тодішню політику Радянського Союзу, що забороняла будь-які релігійні свята, і весняні, і зимові.

— До церкви хотілось, бо зі споконвіку до церкви ходили, вогонь палили й ті розповіді були живі. Але вже за два тижні до Великодня кожний вчитель на уроці попереджав: «Тільки побачимо біля церкви, знайте, що відрахуємо з Комсомолу». Відрахування з Комсомолу — автоматично перекреслений вступ до університету. Тому для мене Великдень ще й був страхом за дотримання звичаїв.

У Аллиної подруги Великдень часто випадав на її день народження. А одного року вже Аллині уродини були перед самим святом, а її батьки сказали: «Алла, ти зрозумій, ми не можемо тобі дозволити пекти тортик через запахи від свіжоспеченої випічки. Буде шкода втрачати роботу».

Тому роками для жінки Великдень мав різне втілення. Лише у 90-ті вона змогла святкувати сповна й почала активно їздити в експедиції, пізнаючи все його різноманіття. Так це свято стало для неї особливим.

Білий тиждень, або Як готуються до Великодня?

Підготовка до Великодня починається ще за сім тижнів — із Великого посту, який триває весь цей час. Зі слів етнологині, у другій половині XX століття найбільш строго постували під час першого й останнього тижнів. А раніше, навіть якщо людина захворіла, треба було йти до священника, щоб спитати дозволу з’їсти яєчко.

У різних волинських селах останній тиждень перед святом називають Чистим, Білим або Страсним. Усі ці назви означають підготовку до Великодня. Саме в цей час заведено найбільш строго дотримуватися посту, зокрема у середу та п’ятницю. Етнологиня Алла пригадує, що під час експедицій респонденти наголошували на значущості постування.

— Люди старшого віку кажуть: «Треба поститися, дітки, обов’язково. Чи ти старий, чи малий, чи ти навіть больний, треба поститися. Хіба шо вже геть больний, то тоді вже можна не поститись». Деякі дівчата понеділкували, тобто постували, щоб отримати собі доброго чоловіка. Зазвичай матері, в яких є дівчата на виданні, намагаються поститися впродовж всього посту, щоб гарного зятя собі отримати.

У перші три дні тижня, що передував Великодню, білили хати, прибирали подвір’я й робили важчу роботу. Жінки — по хаті, чоловіки — по господарству, щоб ніде нічого зайвого не лежало, а хліви були почищені. Алла пояснює, яким був процес прибирання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Заспокоєння таке»: волинська господиня порівняла випікання паски з медитацією. ВІДЕО

— Так само, як жінка в хаті чистить, це мало бути й у хлівах, а дрова і корми — заготовлені. Усе мало бути повністю підготовлено. Можливо, хтось завершував господарські, землеробські роботи чи гній вивозили, то це обов’язково треба було зробити до середи.

А ще на цьому тижні кололи свиню. Зазвичай для справи запрошували колія́. У невеличкому селі він був один, здебільшого спадковий.

Для святкового столу в печі пекли ковбаси зі «свіжини» (щойно заколотої худоби, в цьому випадку — свині): товсті кишки начиняли, а тонкі — сушили, вішаючи над припічком на палицю, під якою ставили дерев’яні ночви — «нецьки» — для скапування жиру. Тонкі ковбаси висіли, поки не зав’ялювалися, а після їх виносили в бóдню (дерев’яну діжку), у сіни чи комору. Така їжа була смаколиком і розкішшю. Іще одним великоднім делікатесом, поширеним на Волині, був ке́ндюх (або сальтисо́н). Цю м’ясну страву спочатку пекли, а потім клали під прес, щоб він дійшов до готовності й отримав потрібну форму.

Четвер останнього тижня перед Великоднем називається Чистий або ж Страсний четвер. Із розповідей Алли, по деяких селах кажуть на цей четвер іще й «Жилник» від слів «жаліти, жаль», тому що це був страсний четвер для Ісуса Христа. Цього дня казали: «Якщо ти в середу уже помазав (побілив. — ред.) хати, поприбирав, то в четвер треба все домити, попрати, посушити й більше до тої роботи не вертатися». У деяких селах Волині ще додавали: «Треба обов’язково зібрати все сміття і спалити його, щоб морози більше не вернулися».

Читайте також: Показали, як воїни Князівської бригади відзначають Великдень на фронті. ФОТО

У цей день було заведено освячувати свічку. Її називали страсною або четверговою. Свічку мали донести з церкви до хати так, щоб вона не погасла. А вже вдома її полум’ям випалювали хрести на одвірках і біля входу, щоб уберегти оселю від нечистої сили.

Потім цю освячену свічку використовували в різних побутових ситуаціях, наприклад, якщо гусінь нападе на капусту, то треба зі страсною свічкою три рази обійти грядки. Також разом із нею обходили худобу, ковтали її віск, вірячи, що це допоможе від лихоманки. Алла ділиться, якою була ця традиція раніше:

— Коли на Чистий четвер освячували свічку, у багатьох селах намагалися бігти додому якомога швидше; хто коней мав, то коні [бігли] один поперед одним. Вірили, що той, хто швидше прийде [додому] зі страсною свічкою, той швидше обсіється, а його донька раніше заміж вийде. Так само, коли посвятили паску, то намагалися якомога швидше прибігти з нею додому, бо з цим пов’язували швидке завершення польових робіт і хороший майбутній рік.

Є також згадки про звичай розпалювання багаття біля церкви на Чистий четвер. Чимало з цих традицій повністю або зі змінами збереглися донині, але протягом довгого часу, доки Україна стала незалежною, вони або ж були заборонені, або на людей, які їх дотримувались, тиснули. До того ж деякі традиції видозмінювалися під впливом національних спільнот. Ось як про це розповідає етнологиня:

— Ми хочемо того, що було в ХІХ столітті чи на початку XX століття, але так не може бути, бо з часом традиція мінялася, а в кожнім регіоні додавалося своє. У селах, де мешкали польські родини, українці дотримувалися католицького Великодня або Різдва, а поляки дотримувалися українських традицій і, наприклад, готували кутю, а потім частували одне одного. Мова про повагу до тих звичаїв.

Алла міркує, що традиції є циклічними й розвиваються разом із суспільством. 

— Добре, що воно відроджується на новому витку. Як наше суспільство йде по спіралі, так і будь-яка традиція, будь-який звичай має свій розвиток.

Традиції розпису писанок

У 2013 році на півдні Волині, поблизу селища Демидів, знайшли старовинну писанку, яку виготовили близько 950 років тому. Унікальність знахідки підтверджує етнологиня Алла:

— Ми можемо стверджувати (що зафіксовано писемними документами чи артефактами), що перша писанка була знайдена на Демидівщині, недалеко від Луцька, на етнографічній Волині. Вона датується приблизно IX–Х століттями.

***

Тяглість великодньої традиції прикрашання яєць плекають і розвивають і сучасники. Одна з таких берегинь — викладачка образотворчого мистецтва в педагогічному коледжі імені Агатангела Кримського — Леся Мартинюк, яка займалася писанкарством усе своє свідоме життя. Вона писала писанки з дитинства, адже так робили її бабусі та сестри. Поряд із ними Леся спостерігала та вчилася цій майстерності.

— Коли мої бабусі приходили, у кошиках вносили в хату багато яєць і починали розписувати — це було справжнє дійство. Я пробувала. У мене виходили такі невпевнені лінії, закарлючки. А мені казали: «Старайся, Леся, дуже гарно. В тебе найкраща писанка!».

У студентські роки Леся Мартинюк не займалася писанкарством і не зберегла орнаменти, які робила в дитинстві. Але коли вивчилася, почала знову цікавитися писанкарською традицією. Її мама зберегла колекцію старих розписаних яєць — чимало творчих робіт Лесі базуються саме на цих розписах.

Жінка родом із Західного Поділля, але вже давно живе на Волині. Тут вийшла заміж, залишилася й відтоді відроджує волинське писанкарство. На 2000 рік, за її словами, цей вид декоративно-прикладного мистецтва в регіоні був забутий. Розповідає, що відновленню традиції сприяли конкурси з писанкарства Волинського краєзнавчого музею.

— Я писала саме волинську писанку, тому що вона відрізняється від інших українських писанок. Така писанка золота, тому що фарбується природними барвниками — відваром цибулиння — у жовті, оранжеві, червоні, теракотові кольори. А ще вона називається «рожова» (від слова «ружа»), тому що основний символ на волинських писанках — сонце. Ця ружа золота, тепла, восьмираменна. А восьмираменна зірка — символ України.

Писанкарка розповідає, що останнім часом до цієї традиційної справи береться молодь, особливо жінки з дітьми. На її думку, ремесло розвивається двома шляхами: як традиційне, ритуальне писанкарство та як розпис яєчної шкаралупи. Вони розвиваються паралельно, запозичуючи один від одного символи, знаки й колористику.

— Справжня великодня писанка — символ народження нового життя. Українці-язичники розцінювали яйце як вміст живого. Розписували таку писанку на сирому курячому яйці. Воно обов’язково мало бути запліднене. Спеціальними знаками й символами писали його і просили урожаю, здоров’я, всього тільки хорошого.

До становлення української незалежності традиційні техніки розпису великодніх яєць не були широко поширені через гніт більшовицької політики. Коли ж відпала заборона займатися цим традиційним мистецтвом, майстри в Україні стали відкрито розвиватись і передавати свої уміння молоді. Серед таких майстрів — Анатолій Бойко з волинського міста Володимир-Волинський. Він прикрашає яйця за унікальною технікою: обрамляє їх шкаралупу мереживом із бронзи й срібла, а також інкрустує дорогоцінним камінням. Своєму таланту і вправності роботи з великодніми яйцями він навчає охочих безплатно.

Після освячення писанки в церкві її приносили додому і зберігали як реліквію. З цього яєчка мало народитися нове життя і щастя для господаря оселі.

Як зараз багато українців сприймають Новий рік як новий цикл життя, так це яєчко століттями втілювало початок нового. Якщо воно зіпсувалося чи тріснуло, його потрібно було утилізувати. Вміст яєчка — у воду, шкаралупку — землі. Так і приказували: вода — воді, земля — землі.

Леся Мартинюк пояснює, що варена писанка, яку кладуть у кошик, і крашанка — це символ чуда. Коли до Понтія Пилата прийшли й сказали, що Христос воскрес, він не повірив, і, подивившись на варені яєчка, які йому дали на сніданок, сказав: «Це така ж правда, як ці яйця — червоні», — і вони почервоніли. Тому обов’язково у кошик кладуть крашанки. Крашанка — це зафарбоване яєчко, крапанка — покрапане різними кольорами.

Писанки з колекції Лесі Мартинюк і ті, з якими вона працює, — писані на видутих шкаралупах яєць, тобто таких, що всередині вже не мають вмісту. Це для того, щоб вони довго зберігалися і слугували творами мистецтва.

Раніше українці писали писанки від Нового року до Трійці (п’ятдесятий день після Великодня), адже на Новий рік була традиція прикрашати оселю фігуркою голуба, якого виготовляли з писанки й паперу. Нині писати починають 15 лютого, у день Стрітення, коли зима зустрічається з весною. У цей період пишуть писанку «Сонце», закликаючи весну. Пізніше, 22 лютого, на Сорок Святих — день весняного рівнодення, пишуть писанку «Пташечку». На свято Благовіщення не можна писати, бо кажуть, що навіть пташка гнізда собі в цей день гнізда не в’є. А от до цього свята й опісля посилено пишуть писанки, використовуючи всі символи та знаки.

Далі — Вербна неділя (останній тиждень напередодні Великодня). Тоді можна розписувати яйце вербовими гілочками, які символізують здоров’я й жіноче начало. Також зображають квіти, метеликів та інші деталі, які втілюють сонце, весну й надію. Та найкраще, за словами Лесі Мартинюк, писанки виходять у Чистий четвер.

— Це дуже особливий день. У Чистий четвер пишуть магічну писанку. Ми знаємо, що якщо в Чистий четвер з самого ранку піти до джерела і набрати води — ця вода цілюща. Вона дає здоров’я тобі на цілий рік.

Щоб навчитися писанкарству, на думку майстрині, треба спершу копіювати писанки. Вона наголошує на тому, що це не малюнок, не розпис, а саме письмо. Писанку пишуть короткими лініями. Для цього яйце треба постійно крутити за годинниковою стрілкою. Коли жінка показує дітям, як писати писанки, то спочатку простим олівцем проводить навхрест дві вертикальні і дві горизонтальні лінії, і тоді вони пишуть орнамент. Але додає, що справжню писанку треба написати без олівця.

— Магічну писанку може написати кожна українська жінка. Для цього треба сердечна віра у те, що робиш, гарні думки, чисте серце і душа. У цей Великий піст треба постити. Задумати, як і для кого будеш писати писанку. Дуже добре, коли мати пише для дочки чи для сина, коли дружина пише для чоловіка. Тоді ця писанка дійсно має силу.

Щоб написати таку писанку, за словами Лесі Мартинюк, треба встати в Чистий четвер до сходу сонця, одягнути чисту лляну сорочку та пов’язати на голову хустину. Тоді приготувати всі необхідні матеріали й інструменти: бджолиний віск, воскову свічку, писачок (інструмент для розпису), і головне — яєчко. Його треба взяти з курника, де багато курей і півень, щоб воно було запліднене. Тоді це буде символ народження нового, того найкращого, що людина, яка писатиме писанку, задумала.

Процес написання має проходити в тиші. Треба сісти, сконцентруватися, взяти в руки яєчко, зігріти його своїм теплом і помолитися. Після того, як Леся Мартинюк бере в руку яйце, більше не ставить його на стіл, доки не завершить писанкувати. Пояснює: у процесі розпису класти можна лише на сіно чи зерно. У деяких регіонах України є ще звичай ставити писанки на проросле зерно чи травичку. Далі писанкарка добре розігріває писачок у верхній частині полум’я, набирає віск і починає писати.

— Коли пишу магічну писанку, думаю про того, кому її маю подарувати, і міркую тільки про хороше. Таку писанку потрібно фарбувати тільки природними барвниками і тримати її вдома у полі зору. Колись в українців воно [місце для писанки] було біля ікон. Якщо ви будете з тою писаночкою постійно розмовляти — бажання збудеться.

Жінка розповідає, що для того, аби підготувати зварену писанку до великоднього кошика, потрібно найперше підготувати відвар цибулиння, який на Волині називають «цибулля». Для цього треба взяти лушпиння цибулі, покласти його в каструльку, залити водою, довести до кипіння й варити, аж доки вода стане червонуватою чи яскраво-теракотовою. Далі цей розчин має остигнути, після чого його потрібно відцідити — можна через друшляк або марлю. Так отримують натуральний барвник від цибулля.

Розписані сирі писанки кладуть у каструльку, на дні якої має бути марля. Поверх них заливають розчин цибулля так, щоб покрити писанки. Потім слід збавити вогонь і довести до кипіння. Щойно закипає вода — вийняти писанки, покласти їх у холодну воду й аж потім витерти віск. Писанка пофарбована, а на місці воску залишається малюнок.

— Звичайна жінка у селі може створити дуже гарну, шедевральну писанку. Не обов’язково вміти малювати. Потрібно просто мати відчуття композиції і бажання створити щось гарне. Тоді писанка виходить.

77-річна Женя Андрійчук із села Озеро, що трохи більш як за 25 кілометрів від центру Луцька, навчилася випікати святковий великодній хліб від своєї мами. У дитинстві вона спостерігала й запам’ятовувала. Та й то не завжди мала таку нагоду, бо зазвичай дитиною пасла корів.

Уже коли вийшла заміж, мама розказала більше й дивилася за тим, як вона місила тісто. Головну настанову дала таку: «Міси, щоб тобі руки відстали од тіста». Потім жінка стала пекти сама. Мама навчила її, що важливо не переборщити з жирністю тіста.

— Скільки живу, так і роблю без рецепта. Спочатку робила на два літра молока — мені два рази не вдалось, а на три літри стало виходити. Додаю багато іічок (яєць. — ред.), маргарин, нерафіновану олію, ванільку, цукор і кориці трішки. Коли місиш тісто, треба це робити з душею, не бути сердитою ніколи, більше звертатися до бога. Місиш — і в тебе натхнення. Як відчуваєш, що вже тісто від рук відстає, руки свобідно ходять — воно вже готове.

Тоді Женя відставляє тісто, щоб воно зійшло. А далі запалює піч і виробляє паски так, щоб поставити їх пектися, коли там саме розжариться вогонь. Одного разу жінка вирішила додати трохи вершкового масла, проте діти сказали, що смакує, наче тістечко до кави. Тоді вона повернулась до традиційного рецепта.

— Мої діти печуть несолодку і солодку паски окремо. А я — то лиш таку печу. Мазурки колись пекли разом з паскою. Коли на Пасху ходять до хрещеників, зараз беруть іічка і паски шматочок. Ми так брали такі мазурки, щоб до хрещеників йти.

Із розповідей Жені, колись її предки випікали хліб у печі на коцюбі чи лопаті, покритій листом капусти на черені печі, тобто на дні, з якого приймали жар, а вже паску її мама ставила в посудини. Тоді ще каструль не було, тож поміщали ці вироби в ємності, які називають банячки́. Нині вона саджає паски до пічки в мисках.

За традицією, жінка пече паски в четвер і суботу. У п’ятницю не можна пекти, бо у цей день із церкви виносять гроб Ісуса Христа. У суботу Женя встає якнайраніше, вмивається, молиться й випиває свяченої води. Тоді, як каже, порає (годує, доглядає. — ред.) худобу, а вже після — готує тісто до випічки.

— Чим раніше хочеться приготувати, бо ще у цей день ми йдемо в церкву, куди заносять плащаницю. Ввечері складаю паску для освячення. Мене внуки беруть під руки і сім’єю йдемо вночі освячувати кошик з паскою.

Поверх пасок жінка кладе освячені вербові гілочки — такий звичай. Коли робить це, то промовляє подумки, щоб паски росли так само й були прекрасні, як та верба. Святять гілочки верби в церкві, в неділю, за тиждень до Великодня. А ще кілька їх посвячених жінка кладе у хліві, де стоїть корова. Коли худоба йде на пашу перший раз, її злегка б’ють цими гілочками.

— Як паска зійде, то треба дивитися в піч, не раніше [ніж за] хвилин 15, як вона сидить в печі. Тоді відкриваєш, бачиш, що вона вже гарненька така робиться, коричневенька, дивишся, чи забрати трохи жару, чи хай так буде дальше. Вона повинна зійти так, щоб видно було в печі. Вночі, як посвятимо, то приходимо додому. Ми не лягаємо спати, а на стіл ставимо кошичок і одрізаємо по кусочку всього.

Сьому спечену паску жінка залишає, щоб принести у церкву на Провідну неділю — першу неділю після Великодня, коли приходять на кладовище, щоб згадати та вшанувати душі померлих (у цей день у храмі правлять службу за тих, хто вже відійшов у засвіти). Подекуди також іще збереглася традиція приносити шматочки пасок і великодні яйця на могили близьких.

Святкування і гра з крашанками

У селі Четвертня, що майже за 50 кілометрів від центру Луцька, збереглася унікальна пасхальна традиція — гра з крашанками. Один із тих, хто проніс її через роки і плекає досі, — Володимир Гапонюк, родом із цього села. Чоловік змалку цікавився історією своєї малої батьківщини і ще в шкільні часи підготував дослідження про історію свого населеного пункту від найдавніших часів. А після завершення університету, здобувши історичну освіту, написав історико-краєзнавчий нарис.

Чоловік розповідає, що, окрім Четвертні, така гра збереглася ще в деяких сусідніх селах, зокрема в селі Незвір.

Місцеві школярі Сашко та Богдан сидять поряд із катко́м — круглою заглибиною у землі, яка по краях має спіральну борозну. Хлопці по черзі котять по цій спіралі крашанки. Володимир просить дітей нагадати правила гри.

— Треба котити яйця: якщо одне покотиться і розіб’є друге, то тим яйцем вже не можна користуватися.

Володимир пояснює, що ідея пасхальної гри була в тому, щоб визначити послідовність, хто за ким пускає яйця. Першому завжди не щастить, тому що він його запускає просто у вільний обіг, а тому нічого не виграє. Наступний гравець може забрати вже два, якщо його яйце дотикається до першого (тобто матиме і своє, і попереднього учасника). Якщо ж дотик не відбувся, воно залишається, як і попереднє, в катку.

Гра відбувається в катку ідеально круглої форми з широким діаметром, і добре, коли до неї долучається багато учасників. Володимир помічає, що сучасні правила дещо відрізняються і пригадує, як це було в його дитинстві:

— Завжди було цікаво, якщо ти живеш в певній частині села і там ви збираєтесь зі знайомими, які поряд з тобою живуть. Більш азартно було піти з ними в інший кінець села, щоб, так би мовити, в чужий монастир зі своїм уставом влізти. Там пробували свої сили. Хто вмів гарно підбирати крашанки й запускати їх, зазвичай себе скрізь показували достойно.

Старожили Четвертні вважають, що ця гра з’явилася після Другої світової війни. Тоді, за словами Володимира, були складні часи, тому яєць фарбували дуже мало. У грі була необмежена кількість учасників, які приходили з власними крашанками.

— На жаль, традиція трохи вироджується. Діти роблять це, але це не так поширено, як раніше, — ці катки́ так звані. Це така особлива реліктова пасхальна традиція.

Грі з великодніми яйцями обов’язково передує їх освячення у церкві. Уся родина йде на святкове богослужіння. Сім’я Володимира Гапонюка, як і більшість сімей на Волині, готує великодній кошик, який освячує біля храму, і повертається з ним додому. У нього кладуть паски, великодні яйця, молочні і м’ясні вироби, а ще хрін (як нагадування старозавітної традиції — гірких трав, які колись освячували). Трапеза зі святковою освяченою їжею з великоднього кошика зветься розговінням.

— Після пасхальної служби, зазвичай, у передранковий час, близько четвертої-п’ятої години, ми приходимо додому. Усі сідаємо сім’єю, обов’язково б’ємося крашанками, читаємо молитву — пасхальний тропар «Христос Воскрес» тричі, «христоскаємось» — це особливий такий ритуал, таке хресне цілування, яке присутнє в християн. Б’ємося крашанками, кусаємо хрін — і розговляємось.

Святкування триває три дні. У цей час за традицією особливо важливо навідувати своїх похресників і приносити їм благу вість.

Іще одним святковим звичаєм на Волині, про який згадує Володимир, є бій по дзвонах церкви. У перший пасхальний день навіть малі діти та будь-яка охоча людина можуть прийти, задзвонити у дзвони й так сповістити радісну для християнського світу звістку: «Христос воскрес!».

 


#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Показали, як воїни Князівської бригади відзначають Великдень на фронті. ФОТО
Схожі новини