- А що тут? – середнього віку чоловік тримає за руку доньку років семи і прямує кудись уздовж колій у бур’янах.
- Вистава зараз буде, - відповідає йому молодик у хіпстерських штанях.
- Вистава? Тут?
Він хмикнув і пішов. Потім обернувся, щоб ще раз зафіксувати жменю людей, які стояли перед дверима, які хтось вифарбував у жовте. Неділя. Вечоріло. Вони заходили просто в металевий ангар, який стоїть тут з часів Царя Гороха. А за стінами діти ставили Бредбері і постійно згадували про якесь кульбабове вино. З дірявих вікон розбитого колишнього луцького вокзалу за всім тихо і здаля підглядали підступні коти відомого луцького стрітартера Присяжнюка.
Уявити собі, що в цьому місці Луцька відбуваються якісь вистави, - справді складно. Але віднедавна – саме так. Це історія про те, як «Гармидер» змінює місто, в якому живе, а разом із тим історія одного старого ангара на Яровиці, точніше – на Залізничній, 9.
Про них писати неймовірно складно. Кожне слово змушує думати. Про зміст. Про те, як падає світло. Про те, що вони говорили, а про що – мовчали.
Поки вони говорили, ангар біля старих колій теж мовчав. Колись тут були яровицькі поля. І не ходили потяги. Якщо глянути на стару карту, то бачиш, що стоїть він «в головах» нової колонії для підофіцерів Корпусу охорони пограниччя, збудованої у міжвоєння. По один бік - і досі вулиця Офіцерська (ще з тих часів так названа), по інший – колії, вокзал, товарняки… Поруч – заводи, цехи. За суттю – це типова луцька промзона. Тепер усередині ангару говорять про охорону пограниччя іншого - культурного. У його стінах добра акустика. Тут – ЧУТИ.
Говоримо просто там: під «ребрами» старого ангару, в сутінках вже зіграних і ще не зіграних вистав – про те, як і навіщо вони раптом прийшли на цей шматок луцької промзони. «Перший» запросив розповісти про ГАS трьох людей: арт-менеджерку проєкту і режисерку театру «Гармидер» Руслану Порицьку, технічного менеджера ГАS Павла Порицького і керівницю «ГаРмИдЕр ангар-stage» Ольгу Валянік.
Історія ГАS бездоганно читається у контексті того місця, в якому він знаходиться. ГАS – то «ГаРмИдЕр ангар-stage». Проєкт луцького театру «Гармидер» став однією із найяскравіших мистецьких новин 2019-го. Новий луцький мистецький простір у дивному місці. «Гармидер» звик відкривати людям очі на, здавалося, буденні речі. Так точно відбувається і з цим місцем, яке з їхньої подачі раптом починає якось інакше звучати і говорити.
Вони розказують про театр, а ти, наприклад, чуєш про те, скільки репресованих волинян вивезли на сибіри із сусідньої товарної станції. Скільки людей сюди не вернулося. Скільки людей бачили тут небо, крізь дірки у вагонів для худоби. І для скількох це було останнє рідне, що вони бачили. І можливо, це останнє – то і стіни одного ангару, в якому тоді ще не було жовтих дверей...
Ми досліджували наше місто на предмет відкритості до театру».
РЕАЛІЇ
Ми сиділи на тимчасовій сцені у напівтемряві. Монотонно, кадр за кадром затвор фотоапарату відбивав час. У кутку сцени стояв величезний бутель з грішми на дні.
Все, що я могла на ньому роздивитися за спинами людей, яких слухала, – то написане недбало «Жадан». Самим Жаданом. Збоку трохи дрібнішими Олег Каданов нашкрябав епічне: «Гоніть бабок». А поруч лежала жовта каска. А ноги стояли на… бруківці.
Десь гавкав Джек. Старий пес, який стереже сусідні склади з цехами, досі не звик, що на його території ходять ці дивні люди. Він не звик до спалахів фотоапаратів. Усе його мистецтво – це гола кістка на подертому асфальті, це сміття, яке котить вітер уздовж поржавілих колій. Іноді – це шматок хліба під його дірявою будою. А на стіні сусіднього складу оптимістично написано «радянською»: «курить воспрещается» і щось про «хліб – сила країни».
«Випливло шляхом неймовірних зустрічей». Так вони розповідають про те, як знайшли це приміщення.
160 метрів квадратних металу і простору. Кажуть, для театру тут найперша перевага – акустика: в одному кінці шепчеш – в іншому чути. Простір нічим не розділений. Ні тобі колон, ні стін. Металева конструкція дозволяє тут монтувати освітлення у будь-яких інтерпретаціях.
Коли луцький підприємець Ігор Ковальчук якось випадково почув, що театр «Гармидер» шукає локацію, в якій можна було б розташувати мистецький простір, одразу сказав: «Слухай, а в мене є офігенний ангар. Це не просто метал. Він не заслуговує, щоб тут був просто склад, він та-а-ак класно звучить». Сказав це акторові «Гармидеру» Дмитру Безвербному на одній вечірці.
Ігор Ковальчук – підприємець з Луцька. Це він роздивився у своєму ангарі простір для театру. Запитуємо: як? «Та просто мова зайшла на вечірці. Я спершу сказав і навіть сам серйозно не сприйняв це. Як можна говорити про серйозні речі на вечірках?» - сміється.
Він у Луцьку не так давно. «Сам я з Донбасу, зі Сніжного. Потім жив і навчався у Донецьку. Батьки досі живуть там. А в Луцьк приїхав, коли став тут директором кондитерської фабрики. Далі ситуація змінилася, я повернувся в Київ, але згодом таки обрав Луцьк. Мені подобається це місто, для мене це така золота середина: і маленьке й комфортне, і всі переваги обласного центру». Ігор з тих, кого можна зустріти в театрі, в луцькій «Книгарні Є» чи десь на «Фронтері»… З тих, хто вміє шукати зміст у, здавалося б, зовсім простих речах і простих місцях. Сьогодні Ігор один із тих, хто несе ідею ГАS в люди.
Більше за інших знає історію цих стін. Каже, очевидно, колись ангар слугував приміщенням, де зберігали велику техніку. На металевих листах, якими обшитий ангар, показує старі фінські штампи. Будували його не «вчора». Що тут робили ДО? Наприклад, кілька років тому тут був швейний цех і шили дитячу білизну… Потім приміщення банк забрав за борги і зрештою – продав його Ігореві Ковальчуку.
«Ну що: берете?» - згодом сказав він.
«Ми то беремо, але в нас немає ніяких грошей», - відповідали вони.
Тепер він дивиться, як театр в ангарі змінює сувору залізничну промзону. Як тут час від часу з’являються люди з іншого життя, хтось інший, ніж водії, дрібні підприємці, працівники складів. І хоча його бізнесове серце стисткається, коли думає про гроші і цей проєкт (не звик розраховувати на громадську ініціативу), радіє успіхам і вірить у цю ідею.
що я ще нічого з цього не бачила. Просто я завше стою за дверима...»
«А далі? Далі Оля вступила у бій. Бо… розумієте: битва за чиєсь серце – це теж битва», - пояснює Руслана.
Знову невипадкова випадковість: під руку трапився конкурс проєктів від Благодійного фонду глобального миру та розвитку GPD TRUST. Під час пітчингу акторка театру «Гармидер» Оля Валянік захистила його більш, ніж достойно. Битву вони виграли. Згодом саме вона стала керувати проєктом. Бізнесмен Ігор Ковальчук став партнером проєкту реновації ангару в луцькій промзоні, який стартував за фінансової підтримки цього фонду. Ще один партнер проєкту, який долучився до справи фінансово, - Богдан Шиба, колишній мер Луцька.
«Аа-а… Це той ангар, на який «Гармидеру» дали 10 тисяч доларів?!» - кажуть тепер лучани-скептики, яким усе вічно не так.
Зсередини ангар вражає деталями. Під ногами бруківка. Вона дуже пасує брутальним металевим ребрам ангару. Ми сидимо на тимчасовій сцені, що лишилася тут з недавньої вистави. За спинами – біле тло, на якому містично грають тіні. Інша половина приміщення відгородження і насправді там він живе своїм буденним виробничо-складським життям.
Гармидерівці добудували вхід. Встановили вентиляцію. Закупили більше сотні стільців. У планах придбати таку платформу для сидіння, з якої глядачам було б видно все, що відбувається на сцені.
Якщо ти сидиш на сцені, очі мимоволі впираються у чималий плакат, на якому – проект реновації цього приміщення і невелика фотоісторія нового і багато кому дивного життя цих стін, геть не схожих на академічний театр.
МИНУЛЕ
Вони знають історію цього місця. Знають настільки, щоб це надихало творити. Але глибоко і достеменно її знають далеко не всі лучани. Точніше – одиниці (ну, добре – десятки) лучан.
Чорне. Сіре. Коричневе і руде. Старі заржавілі колії, якими іноді доставляють вагони з якимись вантажами. Поруч – колишнє село Яровиця. Трохи далі – Стир. Ще по один бік – військові казарми. Цьому місцю дуже пасує пізня осінь.
Цивілізація закінчується одразу за поворотом на Залізничну. Ти минаєш кілька будівель і перед очима постає діряве асфальтоване полотно, яке підпирають бур’яни. Останні насправді ховають колію. Уздовж колії інколи зринають руїни, поміж якими гасають дітлахи. Це те, що вони називають «заброшками». Трохи далі по курсу – одна з найвідоміших луцьких «заброшок» - залізнична станція. У такому нині стані, що її вже можна назвати арт-об’єктом…
Був час, коли в Луцьку вже були театри, але ще не було… потягів. Залізницю у цьому місці почали будувати ще в 1890-му, коли імператорові Олександру ІІІ спало на думку навідатися на військові маневри на Волині. По інший бік колій розташували залізничні склади та службові приміщення. Одним із таких, очевидно, і став згодом ангар на нинішній Залізничній. Кілька років поспіль журналіст Богдан Ворон намагався створити у стінах станції Музей залізниці. Ідею підтримали в Луцьку (вона вже навіть мала свою онлайн-платформу), але зрештою не почули в «Укралізниці». Стоїть тепер. Дірками і котами «дивиться» на сіру промзону.
Запитую, чим цікава ця територія, у краєзнавця Олександра Котиса, той навзаєм ділиться копією карти 30-х років минулого століття: ангар, виявляється, стоїть фактично у центрі колишньої житлової колонії для підофіцерів. Як тільки Волинь перейшла під владу Польщі, в низці міст (Луцьку, Ковелі, Дубні) розпорядилися не просто розкартирувати військовослужбовців польської армії, а збудувати житло для військових так званого Корпусу охорони пограниччя. Офіцерська колонія постала у районі нинішньої вулиці 8 Березня. Квартал для підофіцерів вибудували між залізницею та Стиром, на так званому Яровицькому фільварку. Офіційно в Луцьку проєкт затвердили у 1935 році. До цього це була околиці села Яровиця, точніше – яровицькі поля. Відтоді за ангаром досі збереглася вулиця зі старою назвою – Офіцерська.
«До початку війни тут збудували кілька десятків будинків, деякі з них стали дуже гарними зразками функціоналізму, хоча більшість будинків звичайного садибного стилю», - каже Олександр Котис.
З цікавого: проекти будинків для офіцерських колоній розробляли відомі польські архітектори-урбаністи. Оселі мали бути комфортними, сучасними. Підофіцерське житло було значно скромнішим. Але якщо побродити по Офіцерській, яка майже впирається одним краєм у старий ангар, можна роздивитися, як змінювався Луцьк у міжвоєння і як у Луцьк «заходив» модернізм…
«Говорить» це місце і про інші події.
«Рожева» споруда з дошкою – це колишня товарна станція луцької залізниці. Звідси раніше рушали товарняки. Під час Другої світової і одразу по ній вони часто їхали «на гулаги». Лучанин Микола Вержбицький, якому 81 і який у 40-х роках минулого століття жив у сусідньому зі станцією будинку, називає їх досі «телятниками».
Отакі «телятники» могли стояти у цьому місці, на станції, просто тижнями. Людей в заслання не відправляли з пасажирських вокзалів. Тижнями (!) вони мучилися у вагонах, у них закінчувалися харчі, які поспіхом брали з собою у вузлики, тоді жінки із Яровиці йшли до вагонів і, як могли, рятували цих людей харчами.
«Біля вагонів завжди була охорона, але ми, діти, все ж там бігали. Бачив цих людей у вагонах. Знаю історію одного чоловіка з Луцька, в якого отак у вагоні померла мати і донька. Німці ж не панькалися. От, наприклад, якось вбили у Луцьку якогось офіцера німецького (чи з гестапівця, чи з СС), а в заручники завше браликогось із міської інтелігенції, тоді взяли лікаря Так у таборах опинився відомий луцький лікар Абрам Омельчук, він теж звідси виїжджав, але йому пощастило повернутися в місто. …Я бачив, як цим людям жінки несли картоплю, сухарі, що мали, бо й самі жили тут бідово», - згадує Микола Глібович.
Після його спогадів місце біля ангару починає звучати по-іншому.
Поруч з товарною станцією, каже Микола Глібович, був склад металобрухту: сюди звозили розбиту військову техніку. Поблизу, на Яровиці 4а, досі стоїть 140-річний будинок його прадіда - командира 43-го охотського полку, який до війни базувався у Луцьку, полковника Савицького. Ангару Микола Вержбицький зі свого дитинства не пригадує. Каже, на місці складів тоді були городи, а поруч був звичайний житловий сектор, будинки тієї самої підофіцерської колонії. Десь там були і городи офіцера польської армії на прізвище Галушка. Очевидно, той жив на Офіцерській. А в районі нинішньої вул. Франка тримав навіть теплиці.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Люди тижнями конали у «телятниках». Про що розкаже Яровицький фільварок у Луцьку?
ЗМІНИ
В історії театру-студії «Гармидер» були різні моменти. Виріс він зі студентської ініціативи 16 років тому. Руслана та Павло познайомилися у студентській театральній студії. Спершу творили за академічними канонами, потім «ми вирішили, що якось по-іншому хочемо досліджувати театр». Три роки шукали потрібну назву. А далі раптом зібрали пристойні варіанти і витягнули саме цю із капелюха.
Коли у Луцьку набухала, бубнявіла Революція гідності, місто раптом вибухнуло новиною про те, що чиновники Луцького району, у підпорядкуванні якого тоді театр існував на папері, вирішили його виселити зі стін районного Будинку культури. Зекономити. Без надобности ж бо. Насправді десь у кабінетах не сподобалося, як театр заговорив про суспільно-політичні події. І хоча «виселити» подібний театр нереально, бо навряд чи він вписується у межі якогось простору, на захист «Гармидеру» тоді різко стала частина містян.
Сьогодні «Гармидер» досі прописаний у тих стінах. Нині це – уже не районний Будинок культури, а культурно-мистецький центр «Красне», і підпорядковується він місту. Але чи певні гармидерівці, що вже у жодному кабінеті нікому не прийде раптом стати наперекір тільки тому, що зі сцени вони не готові лукавити за жодних умов?
якщо мистецтво заходить у нетиповий простір»
А тим часом вони просто змінюють місто, в якому творять. Кажуть, ці плани не обмежуються ангаром. Утім, «ми були б щасливі, якби знаходилися люди не тільки з нашого міста, які хотіли б потрапити саме сюди».
Так, тут прагнуть зберегти «брутальну металеву оболонку». Але гармидерівці переймаються, щоби у стінах ангару простір був гарно оснащений і на 100% комфортний. Тут думають про платформу для глядачів, про світло, про вбиральні, гримерки і, можливо, й душові... Відомий графічний дизайнер з Луцька Кирило Ткачов уже працює над айдентикою для цього проєкту і згодом презентує свою роботу.
Люди, які роблять ГАS, бачать його не просто місцем для вистав, а лабораторією, де народжуватимуться ідеї, як змінити Луцьк. Тут уже працюють над створенням ГАS-клубу, платформи, яка б згуртувала активних впливових лучан, «які готові долучатися до цього клубу, вкладати на постійній основі кошти, але разом із тим бути причетними, по-перше, до прозорої звітності, а по-друге, до продукування соціально-культурних ідей», що могли б прикрасити наше місто.
...Рівно століття тому виставою «Газ» Лесь Курбас і його «Березіль» вдихнули «модернізм» у реалістичні радянсько-більшовицькі будні УРСР. Саме тому назва луцького проєкту співзвучна назві вистави Курбаса.
У стінах ГАS уже звучали «Сни» Івана Вирипаєва. Стіни ангару бачили виставу гармидерівців «Мати» (польської режисерки Йоланти Юшкевич). Тут проводили будівельно-театральний перформанс «Білим». Тут були події літфесту «Фронтера». Був виступ «Лінії Маннергейма». Було «Кульбабове вино» від вихованців «Догори дригом». Був форум молодіжних працівників і працівниць…
Відкрив двері ГАS фестиваль «Мандрівний вішак», ще один гучний проєкт «Гармидеру», який багатьом показав, що Луцьк може бути іншим. Привідкрив. Вони жартують: «Тоді ми просто прорубали двоє дверей».
А лучанам ще належить це місце освоїти, обжити і зрозуміти. І ангар, і все, що змінюється поза ним.
* * *
З ангару нас проводжає Джек. Надводить майже до смітників і хвацько оминає калюжі, в які перфектно падає в кадр його відображення.
Не гавкає))
Цей простір швидко стає своїм, зрозумілим. Якщо його - чути.
Але це історія не про Джека. І навіть не про ангар. Вона – про людей.
Приходьте якось – послухати.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.