Він схожий щонайменше на Олексу Довбуша. Колоритний художник, якому пасують розкішні вуса, яблуні, вулики, сушені гарбузи під стелею, банка меду на призьбі старої поліської хати. Трохи не схожої на ту, що колись йому дала життя десь у глибинці Львівщини.
Останні кілька літ живе у Колодяжному на Волині і возить на зйомки у кіно свою улюблену автівку.
Тримає бджоли і раритетне BMW - модель 39-го року.
* * *
У грибних місцях))
Вона чорна і розкішна. Юрій Миронович знає кожен її міліметр, бо то він повернув їй життя. Художник закоханий у дерево та метал. З дружиною Ніною кілька років тому переїхав жити до Колодяжного на Волинь зі Львова. Залишивши суєту атмосферного міста дітям, внукам та спогадам, тут плекає бджоли, вирощує яблука і помідори, іноді їздить своєю антикварною автівкою за грибами.
А іноді – возить її на зйомки в кіно.
Його BMW моделі 39 року можна буде побачити у другій частині фільму про легендарного Червоного, героя Андрія Кокотюхи. За плечима у неї – серйозний кіношний досвід. Бо саме такими їздили у час Другої світової.
У мирні дні вона стоїть у дворі під калиною. Збоку - бузок, поруч - стара і не менш раритетна сільська хата, за парканом – вулики і бджоли, а чуть далі за хлівом - стежка до яблунь. Кіно можна знімати просто тут. Але тут направду смиренно триває просте сільське життя.
Отак посеред двору ми антикварне BMW Мироновича і застали…
«Коли їду за волинськими машинами, мене то дуже нервує»
«Колись поїхали на зйомки фільму про Кузнєцова у Дубно, а там їм бракувало водія, але ж він з тими своїми вусами не вельми на водія-німця підходив. То вуса йому зголили, лишили такі два шнурочки... Можна було вмерти», – заходиться зо сміху поруч дружина Ніна.
У Колодяжному вони живуть удвох. Дружина Ніна – ще студентське кохання Юрія. Це вона його зробила волинським зятем.
дерево і метал!
Сам Юрій Миронович родом із Рава-Руського району, з села «під границею». Свій львівський темперамент успішно «загнуздав» у волинські спокійні будні. Запитую – як?
Той ховає у вуса посмішку.
«Ай, то дуже важко, - сміється. - Коли їду за волинськими машинами, то мене це дуже нервує. Раніше - особливо. Коли я їхав до Львова, то вже завчасно на дорозі бачив, що то, певне, хтось з Волині попереду. Бо волиняни рі-і-івно просто їдуть собі, не нервові зовсім, нікуди не спішать... Але зараз привиклося тут. Може, якби й десь там поза Львовом опинилися б, то і там привиклося б».
Уся родина у Мироновичів – творча. У хаті – картини дружини, доньки, внуків. Донька малює. Зять різьбить. Невістка – відома львівська модельєрка, майстриня етноодягу Роксолана Миронович. Онуки – теж творчі...
Юрій від справ мистецьких відійшов нині зовсім. Зітхає. Мружить очі. Усміхається, сидячи на призьбі колодяжненської хати.
«На пенсії всіх у село треба виганяти, та й хай грядки шпортають, то, може, щось зароблять на себе. Бо на цю пенсію…» - далі не доказує.
Хоча все своє доросле життя він заробляв на себе і свою родину своїм хистом. Нині позаду, каже, виставки, презентація та інша творча суєта. Удома в Колодяжному він не має навіть каталога своїх робіт.
Але досі його пристрасть – дерево і метал. Колись був активним учасником льівського ретро-клубу «Автоантік» - і прикипів серцем до раритетної антикварної техніки. У Юрія Мироновича й досі є кілька унікальних мотоциклів. А гордість та «улюблениця» - автівка BMW моделі 1939 року, що побачила світ у 1947-му.
BMW 335 під калиною. «Іде легко, як ластівочка»
«Якось мені один художник каже: «Є дуже гарна машина, вона аж у Кіровоградській області, але я не зроблю, а ти – поїдь і подивися. І поїхали ми з колегою дивитися. Вона така була, як морська хвиля... Пожмакана, побита.. Але як він виніс із гаража нове крило. Таке новісіньке, блискуче, то я кажу: «Все, відкладаємо всякі розмови і беремо». І ми ще нею своїм ходом приїхали до Львова», - так Юрій згадує про те, як у нього з’явилося раритетне BMW.
У клубі «Автоантік» гуртувалися львівські любителі ретро-автівок. Як власник старих авт та мотоциклів Юрій колись побував на численних виставках у Києві, Прибалтиці, Польщі. Каже, його захопленню вже літ 40.
А от його BMW – трошки більше. Вона досі – на ходу. Геть, не дивно, каже Юрій, коли десь у фільмах можна побачити подібне BMW у лісах чи на глухому бездоріжжі. Воно – надзвичайно прохідне.
Художник з дружиною не раз і не два перевірили це у волинських лісах. Бо куди-куди, а на гриби вони своїм унікальним BMW їздять часто. Запевняють, ліс цій автівці «дуже пасує», особливо – осінній. Часто бачать, як народ, помітивши в лісі їхнє авто, - завмирає від несподіванки.
«Іде легко, як ластівочка. І по всіх стежках», - сміється у вуса Юрій Миронович.
Свою ластівочку приводив до належного вигляду цілих два роки.
«Вона в мене - як гарна молодиця: спереду гарна, ззаду – ще гарніша. Але трохи підтоптана. Переробляв тут усе. Чистив до металу. Сидіння мусив знайти, бо було якесь одне, «монтіровкою» підперте. То треба було все розібрати, почистити і зібрати. Раніше то було простіше: на будь-який завод собі пішов, треба доробити якусь деталь – доробив... Не те, що нині», - зітхає.
Плавності «ластівочці» забезпечують 6 циліндрів. У салоні – розкішна та автентична.
«Там файно пити каву», - жартує Юрій.
Коли таку кралю на дорозі бачать водії, часто махають рукою на знак привітання. Навіть поліціянти на дорозі просяться зазринути під капот. Традиційно зі Львова до Колодяжного Мироновичі їздять на BMW з причепом, бо використовують її у геть рядових цілях.
У «Червоному» то німці їздили, то польські поліцаї
Але часто «ластівочка» має і більш мистецьку місію. Вона встигла знятися вже у десятку різних фільмів. Більшості з них її власник навіть назв не пригадує. От хіба – останні зйомки...
А останніми були зйомки у художньому фільмі «Червоний». Точніше, очевидно, його продовженні. Помітив авто Мироновича і попросив про зйомки депутат Волиньради бізнесмен Роман Микитюк. Власне, він – один із тих, хто матеріально долучився до зйомок цього фільму. Продовження «Червоного», до речі, знімали на Турійщині (Волинь) та на Тернопільщині, біля Збаража.
«Це Роман мене якось у Ковелі з машиною випадково побачив. Ми якраз за продуктами з Ніною виїхали. Під’їхав – і каже: «Продавайте!». Я – ні. Тоді він і розповів про зйомки «Червоного», які саме тривали. На деякий час брав до себе в музей раритетної техніки наш мотоцикл, який теж був залучений до того фільму», - розповідає Миронович.
ДИВИТИСЯ ТАКОЖ: На Волині знімають продовження фільму «Червоний». ФОТО
У «Червоному» десь під Збаражем на цьому BMW їздили польські поліцаї. А під лісом на Турійщині і машиною, і мотоциклом їздили німці. Навіть самому художнику під час зйомок фільму судилося навіть стати на якийсь час польським поліцаєм.
Хоча сам Юрій Миронович першої частини фільму «Червоний» не бачив. А от книжку, каже, почитав би...
У нього склалося своє враження про воєнні фільми та їхню місію. Юрій Миронович їх дивитися не любить. Колись – через те, що в них було дуже багато пропаганди. Тепер – бо відвик.
«Раніше ж як: одні моцні і сильні, другі в таких фільмах – дурні, їх стріляють. Хоч насправді ті дурні більше постріляли «розумних». Але головне ж не правда, головне – кінцевий результат», – зітхає.
Йому як шанувальнику «металу» важливо у таких картинах трохи інше.
«Не раз показують фільм військовий, натомість автівки там – 50-х років. І то ще й пізніх 50-х. То - модель 39 року. А випущена одразу після війни. Тому точно можу сказати, що саме такі автівки їздили у той час», – наголошує чоловік.
* * *
Коли Юрій Миронович розказує, як вони з дружиною Ніною опинился у Колодяжному, то каже «втІкли», а не «переїхали» чи «оселилися».
ВтІкли до бджіл, під бузок з яблунями.
У цій хаті жила ще мама його тещі. Саме теща за хатою «поселила» якось і пійманий нею бджолиний рій. Нині вулики у Колодяжному – його віддушина і його клопіт.
«Колись рій залетів на яблуню. Моя теща той рій зловила, взяла коні в сусідки, поїхала в Ковель, привезла від когось вулика, насипала туди тих пчолів... Та й з того часу тут були. Бо я раніше мав їх у Львові, але сюди не привозив», - розповідає Юрій.
Я ж питаю, як йому – Лесине село, Колодяжне?
«Таке село...– задумався. – Дві церкви маємо. Одна навпроти одної. Бо як не було жодної, то жодної. Потім зробили одну, то скоренько «заднім числом» стали й другу думати, російську. Село знов на дві половини поділили, знов Схід і Захід, знов «рускі» і «наші», як то споконвіку».
Це якщо дуже коротко про Колодяжне.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.
P.S. Іконостас до церкви і різьбили, і золотили, і малювали митці з родини Мироновичів. Щоб не просто бути в історії цієї місцини, а лишити тут щось по собі і для інших. І щоб недаремно сюди «втІкли».
то німця-водія, то поляка-поліцая.
до останньої бджоли українське.
отцем Іваном Оринчаком