У Луцьку стартував 400-кілометровий велопробіг «Бачу! Можу! Допоможу!» для незрячих людей. Учасники – з Львівської, Івано-Франківської, Харківської, Одеської та інших областей.
Велосипедисти їдуть на Світязь на двоколісних тандемах: попереду – зряча людина, позаду – з вадами зору. «Перший» розпитав в учасників, як це – їхати, коли не бачиш дороги, і чому вони наважуються на це.
Мирослав Ткачук і Віталій Клименко
Мирослав Ткачук – з Івано-Франківська. Чоловік втрачав зір через хворобу поступово. Зізнається – їздив до останнього, аж поки це не стало небезпечно. З 25 до 45 років не їздив зовсім. А потім від друзів дізнався про можливість тандемного катання і повернувся до активного життя. Тепер – їздить на велосипеді сотні кілометрів, здолав шлях Харків-Херсон на 1200 кілометрів, ходить у гірські походи.
«Я любитель таких активностей. Подобається трохи попрацювати, пожити разом з такою класною командою, випробувати свої сили, загартуватися. Життя незрячої людини і так схоже на екстремальний вид спорту. Ходити нашими містами інколи небезпечніше, ніж їздити на велосипеді з напарником», - каже чоловік.
З Віталієм з Харкова Мирослав їхатиме вперше. Чоловіки кажуть, спочатку треба підлаштуватися під стиль катання один одного, налагодити співпрацю, але вірять, що все вийде. Віталія покликали друзі, які вже брали участь у подібних заїздах.
«Я звик їздити сам, а тепер треба навчитися працювати в команді. Хоч педалі крутити легше, але необхідна злагодженість: в унісон стартувати, зупинятися», - розповідає Віталій.
Світлана Кучернюк та Інна Жидкова
Світлана – з Одеси, Інна – з Харкова. Познайомились жінки кілька років тому на велопробігу. Світлана була як незряча учасниця, а Інна сміється, що її «набрали за оголошенням».
«Ми вже третій рік разом подорожуємо. Не тільки катаємось, а й скандинавською ходьбою займаємось, ходимо на Говерлу», - каже Світлана.
Жінка втратила зір у дорослому віці, остаточно – у 23 роки. Навіть тоді, каже, намагалась їздити. А після того, як дізналась про можливість тандемної їзди, вже 9 разів брала участь у подібних велопробігах.
«Я переконана, що такі проєкти потрібно підтримувати і розвивати. Хотілося б, щоб долучалися спонсори, і більше людей могли взяти участь: вийти з зони комфорту, розвиватись, бачити красу України», - каже жінка.
Компаньйонки зізнаються, що їзда на парних велосипедах дещо складніша, адже педалі з’єднані одним ланцюгом і доводиться підлаштовуватись під партнера.
«Першого разу з іншим напарником ми взагалі впали», - каже Інна Жидкова.
«Важлива психологічна підтримка. Потрібно чути один одного – де і як стартуємо, як зупиняємось. А от фізична схожість, як на мене, не так важлива. Головне – готовність працювати. У нас з Інною, тьху-тьху-тьху, все склалось», - додає Світлана.
У 2015-ому році, коли такий велорух лише стартував, інші власники двоколісних та автомобілісти дивувались, підбадьорювали. Багато людей приєдналися до організації, просто побачивши тандеми на дорозі.
Євген Чаговський і Тетяна
Євген – з Одеси. У велопробігах для незрячих бере участь з 2015 року і не пропускає жодного.
«Велопробіг без мене не може бути. Я їжджу досить багатенько», - каже чоловік.
Євген, як сам розповідає, виріс на велосипеді, мав 100-відсотковий зір, але поступово через хворобу втратив його.
Попри це, без велосипеда себе не уявляв. Коли у 2011 році в Одесі з’явився перший велотандем, чоловік вирішив приєднатися до цього руху.
«Разом з моїм товаришем з товариства сліпих влаштували змагання на злітній смузі, бо там немає перешкод. Їздили на звичайних велосипедах на 500 метрів на швидкість. В Німеччині навіть за ним їздив по місту. Проїжджали між такими стовпчиками, що потім, коли їх помацав, був дуже здивований, як ніде не зачепив», - розповідає Євген.
Вперше чоловік проїхав велоралі на 100 кілометрів в Одесі. Відтоді їздить на великі дистанції регулярно.
З його слів, у тандемі повинні співпадати смаки і стилі їзди. Тетяна дізналась про такі велопробіги від Євгена і бере участь вже втретє. Вони катаються разом і поза офіційними пробігами.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Ірина Кабанова