Держприкордонниця Людмила Кравчук потрапила в полон на понад сім місяців із заводу Ілліча в Маріуполі. Її утримували в колонії Оленівки на території «ДНР», у Таганрогу, Білгородській та Курській областях росії. У полоні погано годували, змушували вчити вірші про «братні народи» та постійно влаштовували допити.
17 жовтня Людмилу повернули за обміном разом зі 107 жінками — військовослужбовцями та цивільними. Зараз вона на реабілітації в одному з військових шпиталів.
Про прикордонницю пише журналістка Каріна Бугайченко в матеріалі «Щодня змушували вчити вірші про «родіну Росію». Прикордонниця Людмила Кравчук — про полон та повернення додому» на Суспільному.
Людмила Кравчук 24 лютого перебувала у Сартані (селище у Донецькій області, — ред.). Звідти їх привезли у Маріуполь, тому що обстріл пішов із того боку. Вона вирішила там і залишитися, бо «так мусив вчинити кожен».
Людмила була при госпіталі з середини березня. У бункерах робили складні операції, було багато поранених.
«У таких умовах працювали, що це треба було фільмувати для історії. Шкода, про це ніхто не подумав. Це кардинальна зміна у свідомості після тих речей, які ти побачив. Дуже шкода було хлопців, яких поранили, які залишилися без рук, без ніг», – каже Людмила.
На заводі знайшли якийсь одяг, медикаменти, складали аптечки. На жінці був тільки бронік і автомат. «І ось, виявляється, людина може виживати в таких умовах», – констатує прикордонниця.
Спочатку полонених тримали в Оленівці. Після перевезли автозаками в Таганрог. Людмила Кравчук розповідає, що умови були як у СІЗО, а ставлення, і харчування – жахливі. Усі полонені страшенно схудли, бо харчування було на межі виживання.
«Ти елементарних речей не можеш, постійно мусиш ходити із зігнутою головою, руки за спиною. Почуваєш себе в’язнем, коли в тебе за спиною хтось стоїть. Сидиш у цій камері — і все, і нікуди, нічого, одні й ті самі думки по колу. Бо немає інформації і ти не маєш навіть про що думати. Це дуже важко», – описує дні в полоні Людмила.
Коли Людмилу утримували в Курській області, то кожен день змушували вчити нову пісню та вірш, і всі вони про війну. Про те, як «я "люблю свою родіну Росію"».
«Один був віршик у Таганрозі, з ним вони носилися: "Простите нас, родные россияне". Ввечері приходить спецназівець і каже: "Розказуй вірш!". А я вирішила, що не буду вчити того вірша, кажу: "Я його не вивчила". Він так на мене: "Як, типу, не вивчила?". Кажу: "Вам як представникам закону, тим паче російської федерації. Ви не повинні змушувати проти моєї волі вчити віршики". Вони сказали, що я багато розмовляю і яка там Конвенція — забудь, бери вчити вірша, о 12 ночі прийдемо й перевіримо. Я стала вчити. Мене все СІЗО запам’ятало, і, якими б коридорами не ходила, питали: "Ну что, выучила стих? Давай, рассказывай!"» – розповідає Людмила.
Згодом Людмилу разом з іншими відправили у Білгородську область. Тоді стали посилено відгодовувати. Мабуть, думали, що обмін буде раніше.
Людмила розповідає, що трималася, попри все, мужньо. Однак заплакала, коли писала листа.
«З рідними я останній раз спілкувалася тільки в березні. Хвилювалася, що вони не знають, де я взагалі поділася. І коли писала листа донькам, то справді розплакалася. Написала, що перебуваю в росії в полоні», – ділиться прикордонниця. Вона попросила в листі, щоб рідні за неї не переживали, жили спокійно.
«Я гризлася тим, що отруюю їм життя, що думають: "Де там мама?"», – пригадує Людмила.
У жінок у полоні було багато багато часу на розмови. Вони планували, що будуть готувати вдома, які страви, ділилися секретами, у кого що добре вдається.
Коли Людмилу утримували в Білгородській області, то щодня полоненим по 20 хвилин показувати їхні новини. Наприклад, сюжет про Оленівку, ніби це зробили українці. «Але ми не вірили», – каже Людмила.
«Те, що має бути обмін, ми здогадувалися. Такі передчуття вже були. Але до останнього не були впевнені й боялися обманутися у сподіваннях. Куди б нас не завозили, у нас постійно були зав’язані очі і руки: або наручники вдягали, або стяжками просто руки зав’язували», - пригадує прикордонниця.
Згодом із Курської області полонених доправили до Таганрога, а потім вже військовими літаками, припускає Людмила, до Севастополя, кудись у Крим. Тентованими «Кразами» довезли у «сіру зону», там, де відбувся обмін. Це було у Запорізькій області.
Зараз Людмила розповідає, що почувається добре, кожен день проходить обстеження, здає аналізи. Також зауважує, що тепер все переоцінила: «Йду вулицею і звертаю увагу на речі, які не помічала — який Київ красивий. Ось це відчуття, що у мене є, що ти вільна людина — важко його передати словами. Я насолоджуюся просто, кайфую від цього. Телефоную рідним, обговорюю, що все ж таки дуже щемні відчуття, гарна моя країна. Мені навіть самій за собою цікаво спостерігати. Переоцінка цінностей відбулася кардинальна», – ділиться Людмила.
Також Людмила приємно вражена, що так багато людей переймалися тим, де вона, вболівали за неї, намагалися допомогти.
«Я не знаю, чи ми завжди такими були, чи нас війна згуртувала. Але те, що бачу — мені це дуже приємно», – зауважує прикордонниця.
Далі Людмила планує служити. Тож буде шукати вакансії.
Читайте також: Город встелений трупами: історія переселенця з Херсонщини
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.