Малим він часто заходив на той цвинтар. Жив недалеко. Читав написи на плитах. Розглядав пам’ятники. А збоку з каплички звучала музика.
Час від часу до каплички приїжджав ксьондз із Володимира. В окремі дні приходив органіст. Саме тоді з мурованих стін чулися сумні і гарні мелодії, що так пасували цьому місцю. І цьому місту.
Це вже потім, коли він став дорослим, зрозумів, що музика, яку він там чув, – то орган.
- І щось дуже схоже на Баха, - скаже він тепер, у свої 84.
...Ще за трохи у кутку цього цвинтаря поховають його друга Радіка. Він дотепер знає достеменно, де та могила. І каже, що з Радіком стався той унікальний випадок, коли одна людина після смерті має два місця спочинку... То було у 1958-му. А могила Радіка була останнім цивільним похованням на луцькому міському кладовищі, яке містяни традиційно називали «польським» або «католицьким».
А потім могили зрівняли. Плити і все інше згребли екскаваторами. Бо «країні рад» терміново треба був помпезний меморіал. Бо над Луцьком треба було поставити «штик Суворова», символ росармії, скаже він...
У травні 2022-го ми зібрали спогади про те, як, хто і за яких обставин відкривав меморіал у Луцьку. І – яким його запам’ятали лучани.
- кореспондент українського радіо (який готував репортаж з відкриття)
- робітник автозаводу (який пам’ятає старі могили ще ДО «баби з віником»)
- школяр (якого вчили, як почесно дітям нести варту біля вогню на колишньому цвинтарі)...
* * *
Це місце у різних людей викликає різні асоціації. У жовтні 2022-го буде 45 років, відколи його вистелили плитами, заставили орденами та радянськими наративами. 45 років, відколи навколо височезного обеліска висадять 15 молоденьких саджанців дуба. Знаєте навіщо? Бо то 15 республік СРСР.
Я намагалася рахувати, скільки дубів вижило. Терпіння забракло.
У квітні 2022-го меморіал трохи «прибрали». За іронією долі, у багатьох селах на таких же меморіалах дату початку Другої світової війни із 1941 на 1939-й змінили раніше, задовго до 2022-го, навіть без особливого розголосу. В обласному центрі Волині для цього треба була війна.
Повернемося у 1977-й. Брежнєв. Совєтчина годує людей дешевою ковбасою, хоча насправді хто там їсть ту ковбасу... Епоха колгоспів і радянського застою. Луцьк, кажуть старожили, влада по війні відбудовувала останнім. Але вже й тут приступила до роботи... Лишилося організувати щось помпезне, ну й ліквідувати «ганьбу» під стінами колись НКВД: так зринула ідея, щоби навпроти стадіону був не старий і назавше в народі «польський» цвинтар, а – совєтський меморіал. Благо: окрім могил поляків, вже встили поховати тут трохи радянських жертв Другої світової, трохи енкаведистів, що загинули на українській землі у боротьбі з місцевими патріотами.
Кажуть, на старих польських надгробках було написано, що тут спочивають польські воїни, що загинули «від рук більшовиків». А таке – геть не годилося... Зрівняли бульдозером, стерли на порох, а на відкриття запросили делегацію ПНР. Як методичка пише.
Зацепа – Коржу
У травні 2022-го в бібліотеці імені Олени Пчілки у Луцьку плетуть маскувальні сітки. Щоб знайти старі газети за 1977-й у сховищі книгозбірні, його працівниця зголошується прийти попри вихідний у той день. Ми разом швидко знаходимо чималий репортаж у «Радянській Волині» за 30 жовтня – на цілу шпальту. У «Молодому ленінцеві» про відкриття меморіалу в Луцьку – тільки одне фото з генералами.
І - жодної, навіть скупої, інформації про те, як же будують комплекс чи як зносять цвинтар.
Автор репортажу в «Радянській Волині» - Анатолій Якубюк. Найперше в тому тексті - короткий екскурс у війну. Про те, як «волинським краєм йшли у бій проти окупанта Микола Кузнецов і Паша Савельєва», як горіла земля від дій «партизанів О. Ф. Федорова, А. П. Бринського» та інших. Нагадує, що на Волині постало 335 пам’ятників та обелісків, цитує Брежнєва.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Мою тітку спалили замість Паші Савельєвої». Розплутуємо історію через 75 років
«Цей величний комплекс споруджений за рішенням Центрального Комітету Компартії України, увічнює подвиг воїнів Радянської армії, партизанів і підпільників, пам’ять про спалені і сплюндровані міста та села» (рішення Луцького міськвиконкому про будівництво комплексу прийняте 15 січня 1976 року, - авт.).
«Тисячі лучан і їх гостей прибули вчора сюди, на меморіал Вічної слави».
«Над колонами портрети В. І. Леніна, членів Політбюро ЦК КПРС, прапори, транспаранти».
Віпи - завідуючий відділом ЦК Компартії України і навіть совєтський письменник Микола Іщенко, голова Держбуду УРСР Геннадій Злобін, автори проекту - народний художник УРСР, скульптор Макар Вронський, архітектор Василь Грєзділов. Тут же - делегації з ПНР на чолі з першим секретарем Замосцьського воєводського комісаріату ПОРП Людвіком Мазніцьким і першим секретарем Хелмського воєводського комітету ПОРП Генріком Свідерським.
«Одинадцята година. На підвищення, встановлене біля обеліска, піднімаються члени бюро обкому і міськкому Компартії України, виконкому обласної і міської Рад народних депутатів, представники делегацій із Замосцьського і Хелмського воєводств ПНР, воїнів Луцького гарнізону, ветерани війни, представники виробництв, колективи з усієї області, гості».
Мітинг відкрив голова виконкому облради Борис Свенцицький. Вогонь привезли з Брестської фортеці, зробив це воєнний пілот і Герой Радянського Союзу Лев Зацепа. І от Зацепа разом з іншими героями Суботіним і Світличним йдуть до 40-метрового обеліска, Зацепа тримає факел і передає його першому секретареві обкому КПУ Миколі Коржу. Той запалює. У березні 1979-го, до речі, Корж стане міністром радгоспів СРСР.
Відкриття припасували «до 60-річчя Великого Жовтня»…
Далі виступає генерал-майор Логвин Червоній з Рівненщини, командир дивізії, яка визволяла Луцьк, працівник автомобільного заводу Луговський, перший секретар Замоського воєводства, матір воїнів Марія Твердохліб. Корж зачитує вітальну телеграму енкаведиста і командира партизанського загону, який стояв у Лобні на Волині, Олексія Федорова та замміністра оборони СРСР Олександра Алтуніна. Ще трохи виступів - і звучить гімн СРСР.
Обеліск має 40 метрів висоти. Чотиригранний. Увінчує його, “покритий золотом, двометровий в діаметрі орден Перемоги. а в підніжжі «скульптура Слави» з бронзи, 9 метрів висотою. На правому барельєфі, пишуть, - визволителі Луцька, на лівому - «народні месники». На братській могилі трохи далі - теж скульптура, вона символізує пораненого воїна. Там поховали совєтських солдат Другої світової, які гинули в Луцьку та біля нього.
Скульптуру Слави та барельєфи відливали у Києві, робітники Київських республіканських науково-дослідних виробничих майстерень. Букви і плити з барельєфами героїв робили на Луцькому приладобудівному заводі. З місцевих скульпторів над цим проектом трудилися Гапонюк і Карабулін. Укладала граніт бригада М. Черняка.
«І приходив органіст... То був Бах»
Миколі Вержбицькому – 84. Він народився якраз перед першими совєтами. Лучанин, жив недалеко від старого польського кладовища...
- Польське кладовище було велике. Воно було другим за величиною після єврейського. Ви знаєте, що у Луцьку було тоді два цвинтаря: єврейський і польський, великих? Ну, бо до певного часу велику долю місцевого населення становили євреї, а згодом тут проживало чимало поляків же. Так-от єврейське є пам'ятаю – від розвилки – і до Тещиного язика. А польське – тут де меморіал зараз. Воно почало працювати як цвинтар десь в середині 18 століття. Бо тут були могили такого часу. Я знаю, що стояли пам’ятники з написами чи польською чи латинською, датовані такими роками, - жваво пригадує чоловік.
Тепер меморіал займає більше 7-ми гектарів території. Усе це - на кістках. Чиїх?
- Справа в тому, що хоч там ховали переважно поляків за Польщі, католиків, але в радянські часи зі сторони музею зброї зробили декілька рядів поховань працівників НКВД, які гинули під час різних подій та акцій. Бувало, що ховали й звичайних людей.
Один приклад… Мій товариш Радій Доброрєз, син завідуючої Луцьким педучилищем, був там похований у 1958-му, здається, році. То молодий чоловік. У нього з серцем був непорядок. Треба була операція. Але тоді медицина ще не була така... Батьки не дали згоди, і він помер молодим. То є рідкий випадок, коли одна людина має дві могили. Останки Радіка перенесли на цвинтар до автоколони, але плита його осталася на цьому кладовищі. І так у Радіка – дві могили. На той час у нього лишалися в Луцьку і мама, і сестра. Надгробок його досі там лежить, - розповідає Микола Вержбицький.
За його орієнтирами я згодом легко знайду могилу Радіка. Чи то вже не могилу. Поруч - плита, очевидно, з іменем його батька Юрія Доброрєза.
- Усі земляні роботи на меморіалі проводили, як в таких випадках заведено, в темну пору та з певною мірою секретності. Щоб ніхто не бачив, що і як. Завжди ж є люди, які причетні до поховань, бо там їхні родичі. А з іншого боку – поруч камери НКВД.
Куди дівали плити, куди їх везли, я не знаю. Тоді не говорили. Деякі пам’ятники потім я бачив на цвинтарі у Гаразджі. Вони просто стояли на краях проходів як історичні пам'ятки. Вони ж мали певну мистецьку цінність, розумієте? - каже він.
Я можу про це тільки здогадуватися. У цьому місці було багато поховань знаних мешканців Луцька з католицьких родин. І пам’ятники тоді робили багатьом - розкішні.
Зовсім малу частину людей перепоховали. На момент будівництва меморіалу в Луцьку лишився мізер польських родин. Хто мав переносити останки?
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Марія, я же чєчєнєц», - казав мені Джохар Дудаєв». Розмова з бандерівкою з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
- За моєї пам'яті то вже було досить занедбане кладовище. Звичайно, що я бігав туди малим. У капличці стояв орган і туди приходив органіст. Не завжди. Грала музика, коли приїжджав ксьондз з Володимира. Приємна така музика. Це тепер я розумію, що то, напевне, був Бах, - згадує…
За словами луцького старожила, то був другий за величиною меморіал у Західній Україні після львівського. А обеліск насе ключове значення, про яке зараз чомусь не говорять. А от Микола Вержбицький чітко його ретранслює. Після його слів стає зрозуміло, що несе за собою височезний стовп фактично попід стінами НКВД і на кістках польських солдатів.
- Ця стела, цей обеліск має вигляд штика. І не просто так. Радянські ідеологи надавали тому свого сенсу. Ви чули легендарні слова Суворова: «Пуля дура, а штик маладєц»? Так отож. Він вважав штик головною зброєю російського солдата. Потім штик став символом російської армії. Його зробили чотиригранним. У Луцьку він теж такий...
Тому той штик обов'язково треба понизити. Я вважаю, що тільки так, щоб він втратив свій смисл.
Знаєте, що то було за знесення? То була боротьба з попередньою владою. Я хоч поляків не надто люблю, бо мого батька розстріляли поляки у 1944-му. Але й тоді знайшовся серед них той, хто бігав і просив не вбивати. Та нехай… Так-от, я вважаю: те, що тут були могили поляків, треба вшанувати, - резюмує той, хто своїми ногами ходив повз могили польських солдатів на цьому кладовищі, можливо – читав надписи на плитах, можливо – слухав, як збоку тихо грає орган…
Полководця Катерини ІІ Олександра Суворова вважають засновником російської військової справи. Він придушував народні повстання в Україні в часи Російської імперії. Він організовував акції геноциду щодо кримчан і мешканців Кубані. Фразу Суворова «пуля дура, штик маладєц» цитують в підручниках з бойової підготовки в Росії. У Другій світовій Червона армія брала участь з чотирьохгранним штиком, який прийняли на озброєння ще у 1870-му році. Його так і називають «російський штик».
Спогади Миколи Вержбицького про те, що луцьку стелу асоціювали з «російським штиком», підтверджує той факт, що 100-метровий обеліск, який так і називають «штик», стоїть на території Брестської фортеці. Обеліск у формі чотиригранного штика російської гвинтівки системи Мосіна. І не тільки в Бресті… Є штик-парус у Севастополі, і цілий меморіальний комплекс «Штики» у Москві, є в...
Російським штиком «проткнули» волинську землю якраз у тому місці, де були поховані польські солдати.
Саме у тій частині цвинтаря, де нині центральна стела, поховали 19 солдатів Війська Польського, які загинули у польсько-більшовицькій війні під час взяття Луцька групою військ генерала Ридза-Сміглого. Згодом тут же ховали й інших поляків, солдатів та офіцерів Першої світової.
Люди говорили про «1939». Цензор викреслював
На відкритті меморіалу Микола Вержбицький не був. На той час його не було в Луцьку. Вчився в 1-й школі, потім в 17-й школі залізничників, потім працював усе життя на автозаводі. Робітник, який впізнає на слух Баха.
Та був на відкритті серед сотень присутніх інший лучанин, не корінний - той самий, кого в радянські часи і після них довго називали голосом Волині на українському радіо. Михайло Юхта робив свій радійний репортаж із меморіалу.
Я прошу Михайла Юхту пригадати той день: 29 жовтня, 1979-й, Луцьк.
- Від того місця, де зараз «Промінь» і аж до стадіону - не було нічого: стояла пивнушка, де пиво з луцького пивзаводу продавали, то людей прийшло стільки, що її не видно було. А йти на відкриття можна було тільки за перепустками, аякже… Ти знаєш, вже тоді мені люди в інтерв'ю говорили, що дата початку війни неправильна, що треба було таки 1939-й. Не на мітингу говорили, а в кулуарах. Але боялися говорити. Боялися, проте між людьми говорили. І я це навіть у матеріалах піднімав це питання. Але цензор (а тоді все абсолютно вичитувалося цензором) Петро Кашевський почитав і каже: «Дмитрович, ти шо?..». І викреслив це. Навіть згадувати не можна було, - розповідає Михайло Юхта.
З того, про що у той час говорили навколо меморіалу: великою проблемою виявилося поставили сам обеліск, 40-метрову стелу. Свого часу екс-голова Луцького міськвиконкому Юрій Сулівін розповідав, що стелу запланували 43-метровою, а проблема постала в тому, що обеліск вищий за київський. Тому - його трохи скоротили.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ
А над Луцьком досі Кремль з ордену Перемоги
- То в Кортеліси згодом на відкриття меморіалу приїжджав сам Щербицький, а сюди - багато визволителів Луцька. Я робив репортаж на Київ і на волинське радіо. Вулиця була перекрита. Я з мікрофоном, то був там в перших...
Там такі були могили, на яких польською мовою було написано, що загинув від рук, здається, більшовиків. А були й плити, на яких писало, що загинув від рук бандерівців. Плити будівельники забрали і десь фундаменти робили. Хоча їм казали, що не можна, але ж хто тоді слухав: партія сказала.
Ті могили були запущені досить. Я запам'ятав, як останки переховували. Отам вкінці біля гуртожитку, знайшли могилу, викопали. І розумієш: отако як відкрили… А тіло було чи в цинковій труні, чи в якій - однакове! От як вчора поховали. А тоді вітер подув - і самі кості… Оце все я бачив.
Ми прибігали туди. Борис Ревенко (луцький кіноаматор, режисер, фотограф, – авт.) бігав з фотоапаратом. Багато нас було, - згадує колись відомий на всю Волинь і не тільки радійник.
У дощ, на сонці та без туалету
У 1977-му лучанин Володимир Данилюк ходив десь до 3-го класу.
Журналіст, редактор, дослідник місцевої історії, нині - офіцер управління одного з батальйонів Територіальної оборони Збройних Сил України. А виріс - на Балці. Як тільки в Луцьку відкрили меморіал - і в його школі оголосили, що вчитися треба так, щоб точно заслужити стояти в почесній варті біля вічного вогню.
- Чомусь це я дуже добре запам’ятав. Просто це було так масово - всі мали хотіти постояти в почесній варті. Це було так - ну ніби в космос полетіти. Причому стояли і хлопці, і дівчата.
І це вже потім ми, у своїй 7-й школі, зрозуміли, що туди поспішати не треба: нічого доброго в тому, щоб стояти і в дощ, і в сонце, ще без туалету, там нема.
Я пам'ятаю, що раптом на паради стало немодним носити рядові ордени… Раніше просто чіпляли колодки і все. А потім чим далі в часі - тим більше на парадах стало мундирів і медалей. Ветеранів меншає, а орденів і всього іншого більшає. Чогось.
Дуже врізався момент, десь у 2009 році, як раптом на параді почали роздавати георгіївські стрічки, оці колорадські. Просто прийшов: стоять якісь люди і всім дають ці стрічки. А всі беруть і чіпляють їх і навіть не задумуються, навіщо і що це. У цих людей ці стрічки були вже вчеплені, вони роздавали такі ж іншим, тримали в руках багато їх і роздавали. І ніхто не питав, що це. Десь мають бути фотографії, коли всі з тими стрічками. …Я таки сподіваюся, що нарешті цей меморіал буде просто місцем пам'яті. Давно про це кажу. Бо те, що робиться там, - це хаос. І це породжує хаос в головах, - каже він.
З історії.
Лев Зацепа, пілот, який ніс факел до вогню на меморіалі, - українець. В 1939-му він у складі ЧА брав участь у поході на Західну Україну і «приєднував» наші землі до Союзу. Потім визволяв Луцьк у Другу світову. З 53-го служив в Луцьку. Коли Хрущов скорочував армію, Зацепа влаштувався на Луцький автомобільний завод. І працював там довго.
Що цікаво: правнук Зацепи 5-річний Денис загинув у ДТП. Тоді в автомобіль, в якому перебував хлопчик врізався джип …Володимира Путіна. 1997-й. 17-й кілометр Мінського шосе, родина поверталася в Москву з Одінцово. За кермом був одій Путіна, але останнього впізнав батько правнука Зацепи. Той виходив з автівки під час оформлення ДТП.
Путін тоді був замом керівника адміністрації президента Єльцина. І про це писали навіть волинські газети. Автором статті про героїзм Зацепи у 2016-му був …Ілля Сметанін. Скрипаль і любитель літаків, який допоміг росіянам спрямувати ракети на луцький аеродром у лютому 2022-го.
У народі скульптуру Слави перед «штиком» охрестили простіше: «бабою з віником».
Якось той народ був не дуже чуйний до місця, що мало уособлювати собою міць СРСР і страшити українців «російським штиком».
Найцікавіше про це згадував публіцист і волинянин Петро Кралюк.
«У середині 70-их років його знищили й почали будувати меморіал. Понапихували сюди табличок, що тут поховані асвабадітєлі й борці проти бандерівців. А в центрі меморіалу споруджувалася статуя такої собі матєрі-родіни. Її деякі молоді лучани насмішливо іменували «баба з віником». Робітникам, що споруджували сей меморіал, навіть давали деякі дефіцитні продукти. Приміром, ковбасу-варьонку. Тоді в магазинах такої благості не було. Потім творився культ цього фальшивого меморіалу. У т. ч. й за часів незалежності. Владонька проводила тут різноманітні дійства. Приміром, празднованіє 9 мая, асвабаждєнія Луцка от фашісткіх захватчіков і прочая», – такими словами на зміни на луцькому меморіалі відреагував Кралюк.
Досі на 7-ми гектарах немає ЖОДНОЇ таблички про те, що тут був колись луцький цвинтар.
А в цій землі лежали люди.
А не всі надгробки знесли.
Деякі втрамбували і вони тепер «проростають».
* * *
Я бродитиму меморіалом за кілька днів до 8 травня. Від орденів на граніті лишаться тільки сліди. Подекуди зруйновані плити вже замінять новими. На місці, яке увічнювало славу енкаведистів, від літер – тінь. Ну, і їхні прізвища... Центральна зірка з написом СРСР все ще сидітиме над «бабою з віником».
«А її мали б зняти принципово першою...» - думала я, прямуючи на сходи у напрямку студентського гуртожитку.
- Ви журналістка? – спитають мене хлопці, які поруч косили траву.
- Так.
- Ходіть щось покажемо. Ми щойно її знайшли і почистили.
У траві видніється могильна плита з чорного граніту. На ній – напис німецькою... Хтось колись її тут поклав. Не хтось (вчитуюся) – «ваші діти».
«HANS DHONAU. 12.02.1912 – 03. 07. 1942. Deine Kinder»
P. S.
– А ще напишіть, що тут на кожному кроці собаче гівно. Хоч і є заборона, а людям не доходить, вони тут собак і далі вигулюють. Отак у нас вміють заборонити, а потім на це навіть уваги не звертати... – чоловіка, який щойно показував мені плиту, а перед им косив траву, дістало.
Віник. Гівно. СРСР. Бах. Пивнушка. І «Deine Kinder»...
Поверталася, а в голові крутилися дивні слова. Це місце мало б мати свою місію: нести в наші голови якісь сенси і смисли. Зрештою, там є могили героїв уже навіть двох воєн. І тільки сліди могил героїв третьої… Однак поки воно несе тільки якусь каламуть.
Сенси. Сенси нам належить сформувати.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА