Прямий ефір «Луцького радіо»

«Мою тітку спалили замість Паші Савельєвої». Розплутуємо історію через 75 років

«Мою тітку спалили замість Паші Савельєвої». Розплутуємо історію через 75 років
Волинянка Діна Коновалюк зникла безвісти наприкінці 43-го

«Ой, у нас в сім’ї та війна стільки всього натворила. Дві тітки по мамі пішли в УПА і опинилися в таборах. А тітка по татові, наша Діна, була вбита замість Паші Савельєвої», -  цю історію якось, майже випадково, я почула від лучанки Євгенії Дружиніної.

Стоп. Замість легендарної радянської луцької підпільниці Паші Савельєвої? Звідки у цій сім’ї «народилася» така версія? Не могла ж вона виникнути з нічого. Як виявилося, є одне-єдине фото. Є могила на хуторі під Луцьком, де насправді немає тіла. І є майже родинні легенди, які передають одне одному нащадки тієї самої Діни.

Паша Савельєва не згоріла у Луцьку. Вона втекла з наглядачем з Луцької тюрми, німцем Гансом, жила за кордоном і народила сина Ганса… Розказую у редакції відому версію, яку з 90-х часто розповідають у Луцьку. Вірить у неї і Євгенія Дружиніна.  ...«А хто така Паша Савельєва?» - раптом питає хтось із молодих колежанок. І це розвіює сумніви про те, чи варто зачіпати радянський міф, який колись якщо і не на луцьких просторах народився, то втілювався – точно. Отож, історія Паші Савельєвої і вперше – історія її подруги Діни Коновалюк. Все що відомо натепер.

 *  *  *

Понад 70 років тому за цими вікнами жила працівниця луцького банку Прасков’я Савельєва.
Тут же була і конспіративна квартира радянських підпільників 

Уже кілька років на будинку на вул. Галшки Гулевичівни у Луцьку, де жила партизанська Паша Савельєва і де була конспіративна квартира, в якій збиралися її колеги-підпільники, нема жодної таблички, жодного слова про історію цих стін. Їх «декомунізували» у 2016-му.

Декомунізували – це зняли дошку. Тепер там – сіра прямокутна пляма. Але сама споруда дотепер фактично лишилася пам’яткою, бо все ще перебуває на відповідному обліку.

Кілька років тому в Луцьку безслідно зникло і бронзове погруддя радянській підпільниці. За легендою, у 1944-му цю жінку спалили у дворі Луцької тюрми. Цю історію підкріплював пам’ятник у сквері напроти. За іронією долі, стояв він фактично на тому ж місці, де колись був… храм.

Ніхто ніколи не бачив згорілого тіла луцької підпільниці. Немає її могили. Є тільки купа героїчних радянських книжок і статей, де чітко виписаний образ Паші Савельєвої. Напротивагу цим книжкам – скупі свідчення ідеологічних опонентів Паші Савельєвої про те, що насправді підпільниця зуміла виїхати за кордон із німцем, який працював охоронцем у Луцькій тюрмі. Хтось ніби бачив її на цвинтарі у Ржеві. Хтось бачив фото зі Штатів поруч із сином.

Напочатку 90-х на одному з публічних масових заходів лучанка Євгенія Дружиніна раптом почула історію про Америку, Пашу і фотографію з сином. Приїхала, розказала це все рідним…

З тієї хвилини у цій луцькій родині живе історія про те, що замість Паші Савельєвої у тюрмі спалили їхню Діну.

Далі – за порядком.

Галина Федорук та Євгенія Дружиніна. Лучанки впевнені, що таємниче зникнення їхньої родички
Діни Коновалюк пов’язане з історією про Пашу Савельєву

Кредитний інспектор Паша

Паша Савельєва приїхала до Луцька у 1940-му. Після закінчення інституту в Москві, її направили працювати у місцеве відділення Госбанку. Народилася у Тверській губернії, вчилася у м. Ржев, потім у Москві. З собою до Луцька привезла на Волинь маму, тітку і племінницю. Усі вони мешкали разом із Пашею спочатку в будинку на вул. Ковельській, потім на вул. Хлібній (нинішня Галшки Гулевичівни).

Коли Луцьк з початком Другої Світової війни опинився в окупації, Паша (а повне ім’я Прасков’я Іванівна) працювала кредитним інспектором у банку. Була звичайним банківським чиновником, добре зналася на документах, вміла грамотно писати.

Паша Савельєва (друга згори) з товаришами у Луцьку. 
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею

У спогадах та книгах цю жінку найчастіше описують пафосно, кажуть про її жертовність, любов до «Родіни»  і вміння дружити. Ось як один із партизанських літописців розвідник Борис Зюков пише про кімнату Паші Савельєвої у луцькому будинку (із нарису «Без надежди надеюсь» у газеті «Ржевская правда» за 1974 рік):

«В ее комнате стояла узенькая железная кровать с подушками в туго накрохмаленых наволочках, распространявших запах озона, нечто, покрытое до пола крохмальной скатеркой – возможно, попросту большой ящик, служивший туалетним столиком, на нем – небольшое зеркало и, что, особенно бросалось в глаза, высокая цилиндрическая коробка с духами «Красная Москва».

Далі - про те, що підпільниця нібито дуже любила читати, у неї вдома були книги чи не всіх класиків російської літератури, а на стіні у золоченій рамці ніби навіть висів …портрет Лесі Українки. Цю тезу часто повторювали у численних книгах та літературних творах про Савельєву. Очевидно, дуже вже треба було припасувати образ радянської підпільниці до образу української письменниці, щоб таким чином і останню «орадянщити».

З початком окупації Паша Савельєва була однією з активних луцьких радянських підпільниць. Німці стрімко захоплювали українські території, дуже швидко Луцьк перетворився на місце для утримання військовополонених. Як згадував один із тих радянських військовослужбовців, які зустріли війну на Волині, а потім швидко опинилися в полоні у ворога, Віктор Урнау, на території Старого міста в один час перебувало 12 тисяч таких полонених. Спершу їх розмістили у стінах Луцької тюрми, потім у дворі в’язниці, навпроти неї, поруч – у дворі католицького монастиря та у стінах замку Любарта.

Паша Савельєва (у нижньому ряду зліва) з колегами-працівниками луцького банку. 
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею

Савельєва та її товариші пройнялися долею полонених і, щоб їм допомогти, влаштувалися працювати у канцелярію табору для військовополонених. Входили до так званої групи Віктора Ізмайлова.

Однак згодом німці таки викрили підпільників. Після першого арешту Савельєву відпустили. У грудні 1943-го нібито за доносом зрадника Пашу знову арештувало гестапо. Утримували підпільницю, за спогадами, у стінах Луцької тюрми. Віктор Урнау стверджує, що камера Савельєвої знаходилася на 2-му поверсі в’язниці.

Камера Луцької тюрми, в якій нібито сиділа радянська підпільниця Паша Савельєва. 1944 рік.
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею 

У поширеній радянській біографії партизанки з Луцька далі – історія про те, як у  січні 1944 року, після катувань та допитів, її спалили заживо на багатті у дворі тюрми. Саме тому на монументі, який колись стояв у Луцьку, вона була у вогні та зв’язана дротом.

Росіянин Борис Зюков згадує детальніше: усередині січня 44-го, мовляв у двір тюрми стали звозити залізничні рейки. Їх складали у дворі перед канцелярією, зверху накривали металевими листами. Потім на ті листи лягали в’язні, їх прошивали автоматними чергами, на них згори – наступні… Згодом гору трупів підпалювали. 16 січня Савельєву вивели у двір, зв’язали дротом руки та ноги і кинули у костер.

Далі Зюков згадує, що буквально 22 лютого в Луцьк зайшли радянські війська.

«Сотни людей вскрывали могилы и в полуразложившихся трупах пытались опознать своих близких. Мать и тетка Паши не нашли ее останков. В куче пепла отыскался лишь черенок алюминиевой ложки, на котором можно было различить нацарапанное начало слова «Па..».

Луцький історик Петро Троневич теж згадує, як, ще в пору своєї студентської практики в одній із луцьких шкіл зустрічався з місцевими підпільниками, тоді вони теж згадували, що ніякого тіла Савельєвої, жодних останків у дворі тюрми не було. Був тільки попіл, бо німці перед відходом у великому багатті палили документацію. Так само говорили про якусь ложку.

В рядянські роки пам’ятник Паші Савельєвій збудували так, щоб «дивився» на стіни Луцької тюрми.
Тоді – музичне училище...

Три папки з музею Савельєвої

Щоб зібрати все найцікавіше і найважливіше про луцьку підпільницю Прасков’ю Савельєву, на образі якої радянські ідеологи вчили любити «Родіну», йдемо до Волинського краєзнавчого музею.

Колись у Луцьку діяв музей Савельєвої. Але всередині 80-х його розформували. Кімната-музей знаходилася у камері (а тоді кабінеті музучилища) Луцької тюрми, де ніби сиділа Паша. На будинках, де жила і де працювала, висіли меморіальні дошки. Все, що лишилося із експозиції, тепер зберігається у фондах краєзнавчого музею. Саме туди порадила звернутися колишня працівниця закладу Олександра Нагорна, жінка, яка свого часу долучилася до створення музею луцької партизанки.

Матеріалів про Савельєву – чимало. Але виокремити із них правду досить складно. Статті у старих газетах та спогади добре «вичитані» совєтськими цензорами. Найцікавіші – давні світлини.  Показує їх мені завідувачка відділу фондів Наталія Пушкар.

Усе, що є у музеї щодо долі Паші Савельєвої, вміщається у три папки. Фотографії Паші та її подруг. Два дрібно списані зошити спогадів про початок Другої Світової на Волині та життя військовополонених у Луцьку від Віктора Урнау. Шкільні, студентські фото Паші, світлини будинків, де вона мешкала, її документи. І газети радянського часу.

У цій ржевській газеті у 1974-му публікували нарис радянського розвідника Бориса Зюкова,
він назвав його цитатою з вірша Лесі Українки, яку, за легендою, дуже любила росіянка Паша

Там же, у музеї, знайомимося із науковим співробітником Богданом Зеком. Цей луцький історик, краєзнавець – автор першої і поки єдиної грунтовної спроби незаангажовано проаналізувати життя обласного центру Волині в період німецької окупації, зокрема – і життя місцевих радянських підпільників. Проаналізувати вже – з відстані часу. Результатом цієї роботи стала книга «Луцьк у роки нацистської окупації 1941-1944)». Сам же Богдан Зек каже, що йому найперше неабияк пощастило працювати зі справами луцьких підпільників, з матеріалами їх допитів. Бо одразу після так званого звільнення Луцька, радянська влада, яка прийшла натомість німецькій окупації, взялася розслідувати цю історію, шукати того самого зрадника.

Совєтам було зручно ліпити образ героїні саме з цієї підпільниці. Найперше, бо її вже нема. А мертві не говорять. Крім того, то - жінка, до якої можна виплекати значно більше співчуття. Роль же самої Паші Савельєвої у луцькому підпіллі – не така вже й велика. Богдан Зек припускає, що вона була не розвідницею, а зв’язковою. Її квартиру просто зробили конспіративною.

Реально підпільниками керував Олексій Абалмасов, колишній луцькій міліціонер, начальник паспортного столу, який був розвідником в одному з партизанських загонів. Він у період окупації отримав завдання влаштувати диверсію і підірвати приміщення, в якому нині розташований краєзнавчий музей (у роки війни там облаштували гебітскомісаріат) і навіть певні кошти на підпільну роботу. Однак, як свідчать матеріали допитів луцьких підпільників, він вів аморальний спосіб життя, нібито мав коханку, яка зналася з німцями, гроші потратив… Саме через нього і викрили конспіративні квартири луцьких підпільників.

Паша Савельєва (у верхньому ряду зліва) з радянськими підпільниками.
У нижньому ряду зліва – Віктор Урнау. Луцьк. 1943 рік.
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею

Як зазначає у спогадах Віктор Урнау, Пашу та її колег арештували якраз, щоб дізнатися якомога більше про Абалмасова. Той же зумів тоді втекти у партизанський загін. А в 1944-му загинув на території Львівщини. Зрозуміло, що коли радянська влада стала думати, з кого ж малювати героїв, то міліціонер Аболмасов для цього підходив якнайменше. Краще вже розумниця і кредитний інспектор Савельєва.

Богдан Зек розповідає, що Савельєва та її товариші і справді допомагали звільнитися із табору радянським військовополоненим. Однак не чинили ніяких особливих терактів. І за це їм навіть можна подякувати, бо якби в окупованому Луцьку відбулися теракти, це могло б обернутися масовими розстрілами.

На той час діяв наказ про звільнення полонених інших національностей, зокрема і українців. Тому підпільники діставали чисті бланки документів, що посвідчували особу, фактично присвоювали полоненим інші імена, таким чином вони могли підпадати під наказ про звільнення.

Довідка про те, що Паша Савельєва працювала у луцькому банку
Документи Савельєвої
Атестат майбутньої радянської партизанки
Школа. м. Ржев. 9-класники, серед яких і Паша
Савельєва студентка. Третя зліва
Савельєва з подругою
Савельєва зі студентами на першотравневій демонстрації у Москві. 1938 рік
Луцьк. Савельєва з друзями
Паша Савельєва
Луцькі підпільниці. 1943 рік
Нарис зі ржевської газети
Зошит зі спогадами Урнау
Матеріали з колишнього музею Паші Савельєвої у Луцьку

Його звали Ганс?

Історик Богдан Зек пробував знайти першоджерело, з якого стало відомо про існування напису на стіні камери №14 у Луцькій тюрмі. Як свідчить радянська історіографія, Паша Савельєва перед смертю ніби то нашкрябала полум’яний напис на стіні у камері.

 

«Приближается чёрная, страшная минута. Всё тело искалечено — ни рук, ни ног. Но умираю молча. Страшно умирать в 26 лет. Как хотелось жить! Во имя людей, которые придут после нас, во имя тебя, Родина, уходим мы... Расцветай, будь прекрасна, родная, и прощай. Твоя Паша», - на цих словах виросло багато представників радянського покоління.

 

Вперше, каже він, ця цитата опублікована у газеті… «Літературна газета». Один із авторів – письменник, який чимало праць присвятив роботі та історії НКВД і якого можна назвати літописцем НКВД. Серед спогадів тих, хто бував у стінах тюрми після окупації, нема жодних свідчень про те, що цей напис бачили, нема жодних фото. Він – художня вигадка чистої води.

Чи могла Паша Савельєва лишитися живою і втекти за кордон. Теоретично – так. Однак Богдан Зек каже, що жодних підтверджень цій історії не знайшов. А так ця інформація на рівні «хтось десь чув», «хтось бачив». 

Колишня працівниця музею Олександра Нагорна чутки про втечу за кордон називає домислами та «лжеісторією». Її такі припущення дуже обурюють. Як і версії про те, що Паша Савельєва, працюючи у канцелярії концтабору, мала якісь аморальні стосунки з німцями.

Натомість, ще у 1992-му про це першою в Луцьку вголос заявила лучанка Ніна Омельчук в інтерв’ю журналісту Володимирові Данилюку для газети «Молода Волинь». Копію цього інтерв’ю нам надала історик, представник Інституту національної пам’яті Леся Бондарук.

Жінка була розвідницею в лавах УПА, воювала під псевдо «Грізна», сиділа у Луцькій тюрмі, у концтаборі «Майданек», звідки згодом втекла. Розповідає про те, як зустрічалася із Пашею Савельєвою.

Ніна Омельчук першою розказала про те, що Паша Савельєва втекла за кордон
з наглядачем із Луцької тюрми, якого було звати Ганс

«Коли в жовтні мене заарештували німці і посадили в тюрму, я її там бачила. Та й до того часто зустрічалися. Паша мене тоді пізнала, але не видала. Потім, коли я була в Америці, я бачила її післявоєнне фото і розмовляла з її сином. Його звати Ганс. А чоловіком Паші став німець Ганс, який розстрілював в'язнів у Луцькій тюрмі. І мене в тому числі. Жила Паша з чоловіком одразу після війни в Бельгії, її ніхто не знищував», - згадувала вона.

До речі, у спогадах про Луцьку тюрму Віктор Урнау згадує чимало імен німців, які там працювали. У них – жодного Ганса.

Про фото Савельєвої в іншому житті згадує і Петро Троневич.

«Наші рухівці й активісти товариства «Меморіал» у 90-х роках показували мені фото, на якому якась група людей і серед них жінка з молодим чоловіком. Казали, що то Паша Савельєва зі своїм сином. Що ніби то виїхала вона до Америки», - згадує він.

Повідомлення про відкриття пам’ятника у Луцьку. Газета «Радянська Волинь» за 27.02. 1972 р. 
На той час Паша Савельєва могла уже жити за кордоном? 

Радянських полонених ховали на хуторі біля Шепля

Подібну історію свого часу почула і Євгенія Дружиніна.

«Так от вона жила-поживала собі, з неї героїню зробили, а про нашу Діну ніде ні слова», - зазначає жінка.

Йдемо з Євгенією Володимирівною до дочки її рідної тітки по батькові. Це 80-річна Галина Федорук. Живе на околиці Луцька. У неї вдома зберігається єдине фото Діни Коновалюк.

Родина Коновалюків спочатку жила у селі Білостік Луцького району. У них було багато дітей, був гарний будинок, але не було землі. Тому вони продали будинок в Білостоці, а за ті гроші купили хатину на хуторі Чехівщина поблизу Шепля. Тоді на кожну дитину давали гектар землі. Загалом Коновалюки мали 11 гектарів поля.

Діна була восьмою дитиною, наймолодшою – 1925 року народження. На початок війни, в 1941-му, вона мала 16 років. У 43-му вона зникла безвісти.

Брати, в тому числі й батьки Євгенії Дружиніної, пішли на фронт. Діну з Пашею Савельєвою познайомила сусідська дівчина Ксеня, подружка з хутора Чехівщина. Вона було трохи старшою за Діну, але оскільки на хуторі молоді було небагато, то дівчата товаришували. На ту пору Ксеня вже була замужем за радянським офіцером.

Товаришка Паші Діна Коновалюк із хутора Чехівщина біля Луцька

Як стверджує пані Євгенія, Діна Коновалюк була зв’язковою «у групі Савельєвої». Коли підпільники рятували радянських військовополонених, кількох із них привели до них додому, на хутір Чехівщина. На ту пору там мешкали не тільки батьки Діни, а й невістка Федора з малою дитиною (мама Євгенії Дружиніної).

«Мама розказувала, що їх було троє. Один із них звався Леонід Ягупов чи Ягунов. Молоді теж. Їх відмили від вошей там. Відгодували. Вона часто повторювала, що ті військові були страшні, як скелети, і ще згадувала, як тікала з хати через вікно. Боса, з малою дитиною на руках. Бо чи хто дізнався про тих полонених, чи що, але щось таке трапилося, що їй сказали бігти бігом з хати куди очі бачать, щоб не затримали. Вже і в хату прийшли (німці чи хто то був, не знаю), вікно розкрите побачили, через яке мама втекла, але придумали, що то мама нерозумна чи ненормальна якась, молода, знаєте – і вони пішли», - розказує Євгенія Дружиніна.

Діна після того додому майже не навідувалася. Тримала зв'язок через подруг. Таку Зіну Бібікову, Лєну Бутусову (чи Бутузову), які входили до її організації. Аж тоді й геть перестала давати про себе знати.

«Але от тобі й розгадка про Діну»

Коли рідні кинулися шукати її, подруги розказали дивну історію: ніби Діна була вагітна від одного з військовополонених, її завели робити аборт до якогось лікаря у його конспіративний кабінет, під час операції померла – і лікар її поховав.

«Мовляв, то нещасний випадок. Бігом ховали сліди і її закопали. От вони в таке й повірили. Мати була одна, всі мужики на фронті майже. А мати їхня була доброю жінкою, всіх шкодувала, всього боялася, всю землю совєтам повіддавала, аби не чіпали. То де вона піде правду шукати? Так і змирилися з тим. Повірили, бо ніби й бачили, що в Діни з тим Леонідом був роман. А потім – хто його знає ж… Молодесенька ж дівчина. І знаєте: навіть ще довго після того дружили з тими дівчатами-підпільницями», - пояснює Євгенія.

Зізнається: ще коли була школяркою, отримала в подарунок книжку радянського розвідника Миколи Струтинського «Дорогою безсмертя». Саме там – розповіді про життя партизанів із загону Дмитра Медведєва, з яким співпрацювала і Паша Савельєва. Євгенія довго шукала хоч якусь згадку про Діну, але марно. У родині Коновалюків досі дивуються, чому про всіх подруг Савельєвої розповідають, а ім’я Діни ніде не згадують. Хоч, стверджують, що вона теж брала не останню роль у порятунку полонених. І дуже ризикувала, лікуючи і переховуючи їх у хаті своїх батьків.

На хуторі Чехівщина досі є старий цвинтар. Там похована родина Коновалюків. На одному з пам’ятників – одразу кілька фото, тут помістили і портрет Діни. Не тому, що вона в тій могилі спочиває. А щоб було куди прийти пом’янути.

«Але от тобі розгадка всієї історії: її спалили замість Паші. А чому так? Бо її треба було спасти, вони ж росіяни. А вона - хто? Вона бандерівка, волинянка, її можна було і вбити. І от Паша на чужому житті до раю відправилася, а та…» - зітхає.

Євгенія Дружиніна
Галина Федорук
Рідний брат Діни Коновалюк Федір з дружиною Федорою. 1939 рік
«Її спалили замість Паші»

***

У травні 2006-го 200-кілограмове бронзове погруддя Савельєвої в Луцьку вкрали. Точніше – зняли з постаменту і лишили в кущах.

Нам вдалося поспілкуватися з одним із учасників патріотичної «диверсії» зі зникнення погруддя Савельєвої.

За його словами, перша спроба «декомунізувати» сакральне місце біля Луцької тюрми була невдала, бо луцькі «комсомольці» на чолі з одіозним Олександром Кононовичем пам’ятник згодом відновили. І зумисне до річниці розстрілу совєтами в’язнів Луцької тюрми, коли традиційно до мурів колишньої в’язниці лучани йдуть жалобною ходою, поствили його оновленим назад.

Недовго простояла Паша. У серпні погруддя знову зникло. Не обійшлося тут без активної позиції (та допомоги) молодих націоналістів. Однак учасник тих подій відмовляється називати своє прізвище, як і прізвища своїх товаришів, які долучилися до цієї акції. Каже, головне: вони сказали своє «ні!» радянським міфам. Як і не розказує, де ж поділося погруддя. Прибрали так, щоби більше нікому не вдалося його відновити.

Згодом цей монумент викреслили з переліку об’єктів культурної спадщини. Тепер там просто сквер. Гранітна таблиця «розказує» про те, що тут був храм.

У 2007-му вулицю Паші Савельєвої перезвали на вулицю Галшки Гулевичівни. Ще за кілька років зняли і дошку з її будинку.

Від радянського міфу про підпільницю Савельєву лишилося не так і багато. Три папки фотографій, документів, газет. Трохи книжок з майже романтичними історіями. Неоднозначні спогади. До них додався ще один: спогад про Діну Коновалюк. Він теж має право на життя. І, можливо, колись матиме і продовження. Адже, як стверджує історик Богдан Зек, досі грунтовно за тю тему фахівці ще не бралися. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото автора та Ірини КАБАНОВОЇ.

У цьому будинку жила в Луцьку Паша Савельєва
Колись тут була дошка, яка розповідала про історію цих стін

 

Так вона виглядала

Колишня вулиця Хлібна тепер стала вулицею Галшки Гулевичівни

За словами краєзнавиці Наталії Пушкар, тут у роки Другої світової був банк, де працювала Паша Савельєва

А в цьому будинку на вул. Ковельській у Луцьку Савельєва жила, як тільки переїхала в Луцьку у 1940 році.
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею
Так виглядав будинок батьків Паші Савельєвої. Село Зарубіно Тверської губернії 
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею
Теж Зарубіно
Паша Савельєва (зліва) у студентські роки. Москва, 1938. 
Через два роки вона приїде працювати на Волинь
Фрагмент зі спогадів Віктора Урнау, які зберігаються в краєзнавчому музеї, – про смерть Савельєвої. 
Дуже коротко. Жодних подробиць
Пам’ятник Савельєвій. Луцьк. 1972 рік. 
Фото з фондів Волинського краєзнавчого музею
Поширене фото з альбому про Луцьк радянських років, яким ілюстрували інформацію
про погруддя партизанці. З 1972 погруддя проіснувало до 2006 року
Тепер сквер виглядає так

 

І нагадує він не про радянські міфи

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У «Протилежному погляді» Вітів, Яковлев, Алексеєв і Наход говоритимуть про Зеленського і Волинь
Наступна новина 15 кіл будівництва. Інструкція, як самому звести житло
Останні новини
Схожі новини