Після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну та окупації російськими військами Маріупольського району вчителька української мови Олена Ярошук переїхала з Донеччини на Волинь. З собою взяла родинні цінності — вишиванки.
Як розповіла жінка Суспільному, коли довелося виїжджати й обирати декілька речей, які помістяться у валізу, не вагаючись взяла вишиванки.
Майже щодня, говорить, ходила в них на роботу, тому не могла залишити дорогий серцю одяг на окупованій території.
"Оці вишиванки, які я вишивала своїми руками, і яка на мені — я вивезла з окупованої території. Для мене — це святе. Це не дань моді, для мене це оберіг. Це чоловіча, сину вишивала вишиванку - він у ній був на останньому дзвонику", — каже переселенка.
Доки сім'я не виїхала з-під окупації, розповіла Олена Ярошук, всі жили під страхом смерті — її син другий рік служить у ЗСУ.
"Від мене до Маріуполя 20 км. 6 березня вже захопили наше селище і вже було дуже складно, хотілось одразу виїхати. Я ще боялась, бо були в нас і обшуки, а в мене ж син в ЗСУ. Я знала, що робили з тими, в кого діти або близькі служили в ЗСУ", — каже переселенка.
Всього в Олени Ярошук є троє синів. Старший, з її слів, разом із дружиною й донькою під час повномасштабного вторгнення виїхали до Луцька. Молодший син вступив до Острозької академії, а середній Назарій — військовослужбовець.
"Війну він (Назарій — ред.) зустрів у Волновасі, і коли я пізніше запитала: "Назарчик, може тобі страшно, ти б хотів повернутися?" І він сказав: "Мама, я там, де я маю бути і я не піду звідси, поки не закінчиться війна", — сказала жінка.
Пів року Ярошук прожила в окупації, а зрозумівши, що стареньку хвору маму вивезти не зможе, залишила її з рідним братом і наважилася виїхати через Росію у Латвію, звідти — в Україну.
"В нас не було ні світла, ні води, ні газу, ні тепла. У квартирі була температура мінусова, а в мене старенька мама, яка майже не ходила. Я на вогнищі гріла воду, щоб якось її зігріти, не було в нас хліба. І треба було на холоді стояти 6 год, щоб отримати булку хліба і він був такий смачний", — розповіла переселенка.
Переїхавши до Луцька, Олена знайшла роботу: нині навчає в’язанню дітей у Центрі позашкільної освіти, а ще — робить іграшки.
"Усі іграшки намагаюсь одягати у наші жовто-блакитні кольори, вони найкращі", — зазначила майстриня.
Олена розповідає: в її родині були жінки-військові, тому й сама думала йти захищати країну.
В родині Ярошуків були жінки-військові, тому, каже Олена, й сама задумувалась над тим, аби стати на захист країни. "Це — моя бабуня. Вона на війні була льотчиком, а потім інструктором", – зазначила жінка.
Зі слів Олени Ярошук, щодня думає над тим, що може зробити задля перемоги України. Наразі жінка допомагає в’язати нашоломники для бійців.
"Хотіла йти добровольцем, діти кажуть — мам, ну здоров’я. Але все одно, в мене в думка є. І тут звернулась на фейсбук і знайшла дівчат з групи "Павутинка". Вони в’яжуть сітки маскувальні і зараз така нагальна потреба у в’язанні нашоломників", — розказала жінка.
Частину речей, які просять волонтери, майстриня в’яже вручну, частину – за допомогою в’язальної машинки, яка дісталась у спадок від тітки.
"У моєму роду всі жінки в’язали, були рукодільницями і я її (машинку — ред.) зібрала, щоб швидше в'язати шкарпетки, сидіння для воїнів. Наприклад, їм в берці потрібні тоненькі шкарпетки, руками їх в'язати час займає, а якщо в'язати на машинці, то за день можна зв’язати дві пари", — каже переселенка.
У вільний час, додала Олена Ярошук, ходить на зустрічі переселенців і долучається до патріотичних акцій.