Члени клубу середньовічного бою «Айна Бера Луцьк», чемпіон світу із сучасного середньовічного бою Сергій Ващук та срібна призерка чемпіонату України із середньовічного бою Карина Дикса розповіли «Першому» про те, чим приваблюють битви, чому декому доводиться їхати в Польщу, щоб бути лицарем, та через що більшість новачків приходять лише на одне тренування.
Вони по-різному потрапили у цей спорт, до того ж Сергій – «старожил», тоді як Карина лицарську справу освоює порівняно недовго. Цьогоріч вони здобули нагороди на змагання всеукраїнського та світого рівня.
Сергій за освітою вчитель фізики та інформатики, зараз навчається у Харківській академії фізичної культури на спеціальності «Прикладний середньовічний бій». Карина ж студентка СНУ імені Лесі Українки, здобуває ступінь бакалавра зі спеціальності «Прикладна математика».
- Що вас зацікавило займатись середньовічним боєм?
Сергій: Я з 2009 року у цьому спорті і в клубі «Айна Бера». Почав займатись доволі спонтанно. У мене в той період було багато знайомих, які займались у різних клубах. Один був в «Айна бері», інший – в іншому клубі. Так, тоді в Луцьку було більше клубів, ніж один (сміється, – Авт.).
Ми посперечались хто кого краще навчить – чи хлопець з «Айна Бери» мене чи інший хлопець іншого хлопця за місяць. І вже за три тижні після цього спору я поїхав на перший турнір. І так пішло-поїхало. Загалом підтримував форму, займаючись на турніках і брусах, але цілісно якимось видом спорту не займався.
Карина: Я у спорті нещодавно. У вересні буде рік, як я в клубі. Прийшла після фестивалю «Середньовічний Лучеськ. Доблесть віків». Я спочатку дуже хотіла сфотографуватись із нашим чемпіоном, який брав участь у змаганнях, за якого я вболівала. Вова Поліщук посів друге місце. Коли я підійшла сфотографуватись, то запитала, чи є якийсь клуб для початківців. Мене відправили до Сергія і з цього все й почалось.
Я взагалі на той час тільки приїхала в Луцьк, тому що сама із Запорізької області. Тільки-но вступила у СНУ імені Лесі Українки, нікого тоді ще не знала.
Через два тижні занять я поїхала на свій перший чемпіонат – «Зов Героїв». Я їхала змагатись у софті, але так вийшло, що билась і в залізі.
Взагалі думала, що коли піду в університет, то матиму багато вільного часу і буду чимось займатись. Але я навіть не могла подумати, що це буде середньовічний бій. Коли були бої у замку, було важко стримувати емоції, у мене аж мурашки по шкірі бігли від того, як тріщить зброя і як лицарі дійсно б’ються на повну силу. Мене це дуже захопило і захотілось спробувати. Здавалось би, навіщо? Але я спробувала і не пошкодувала.
- Чи відрізняються ваші обладунки від того, що використовували середньовічні лицарі?
Сергій: Обладунки зроблені за аналогами до тих, які були знайдені у різних частинах Європи та зараз знаходяться у різних музеях. У них є деякі елементи, які історично були, але зараз не використовуються, і навпаки. Деякі пластини можуть збільшуватись або доставлятись. В принципі, якщо взяти історію, то не було єдиного канону, що на бій треба йти тільки з таким-то обладунком, саме такої ширини. Саме так і зараз. Можуть варіювати деякі елементи. В загальному це не є реконструкція, це стилізація.
- Чи важко змагатись у латах? Скільки кілограмів вони важать?
Карина: Важко.
Сергій: В середньому обладунок важить близько 30 кілограмів, вага може варіювати у сторону зменшення і збільшення. Моє особисте спорядження важить близько 27 кілограмів, той, в якому змагається Карина, є легшим, тому що вона менша і удари у жіночих номінаціях є не настільки потужними, як у чоловічих, тому допускається використання металу меншої товщини.
- Чи спекотно в обладунках на змаганнях?
Сергій: Бої зазвичай відбуваються із травня по жовтень, хоча є турніри і в інший період. Бійці, у яких вже не перший виїзд і які вже пройшли певні етапи тренувань, вже звикли до цього. Звичайно, спекотно, але не критично. Власне на тренуваннях не набагато холодніше, тож тут більше вирішує витривалість.
- Як відбуваються тренування? Чи є різниця між тим, як тренуються хлопці та дівчата?
Сергій: Різниці у тренуваннях нема, у нас всі тренуються однаково. Допускаються маленькі поблажки у плані фізичного навантаження. Наприклад, якщо хлопець під час тренування має відтиснутись 200 разів, то дівчина 150-100. У нас не так багато дівчат, тому всі тренуються разом. Звичайно, хлопці у період спарингів з дівчатами можуть не на повну силу працювати, але за рахунок того, що дівчата тренуються з хлопцями, їхній рівень росте. Якщо дівчина тренується з хлопцями, а змагається з дівчатами, то їй у бою легше.
Спочатку у нас розминка, потім відпрацювання ударів, іноді іде акцент на фізичну підготовку, тобто всі роблять відтискання, підтягування і т.д. Іноді ідуть відпрацювання у спарингах. Немає такого, що тренування проходять кожен раз однаково.
У нас такий цікавий організм, він має властивість підлаштовуватись під навантаження, тож якщо робити однакові тренування, то організм буде звикати і прогресу не буде. Тому у наших тренуваннях час від часу змінюється специфіка.
Карина: Стандартне тренування триває дві години. Ми займаємось в обладунках. Це збільшує витривалість.
Сергій: Ми не тренуємось у «залізі», займаємось в м’яких обладунках. У софті можна швидше відпрацювати техніку. Наприклад, якщо у залізі удар можна відпрацювати за півроку, то у софті це можна зробити за місяць-півтора залежно від навиків бійця. До того ж тренування у залізі дуже навантажує спину, а сам обладунок швидше зношується. Тому ми виступаємо у залізі вже безпосередньо на змаганнях.
- Якою зброєю найбільше подобається змагатись?
Сергій: Я люблю з древковою зброєю працювати. Це або шестопери, або сокири. Мені з нею зручніше. За правилами нашого виду спорту за клинкову зброю, – наприклад, мечі і фальшіони, ти не можеш взятись двома руками, а за древкову – можеш. Приміром, коли іде боротьба, ти можеш закинути зброю і взяти її другою рукою та жорстко зафіксувати суперника. У цьому плюс древкової зброї. Є люди, які більше люблять фальшіони, тому що ними зручніше ламати обладунки.
Колись люди знали толк, як вбивати інших людей. Але у нас доволі гуманний спорт, адже зброя у нас незаточена і дуже жорстокі прийоми у нас недопущені.
Карина: я насправді ще мало з якою зброєю билась, але в масових номінаціях «3 на 3» у мене також був фальшіон. Дивлячись на те, що у тебе не надто багато сили, ним можна нанести доволі потужний удар.
- Де переймаєте досвід?
Сергій: Клуб «Айна Бера» у Луцьку діє із 2009 року, а загалом асоціація клубів «Айна Бера» функціонує з початку 2000-х років. У нас є клубні напрацювання колег з Києва, Дніпра, Житомира тощо, та ж сама система софт-тренування розроблена нашим клубом. Ми обмінюємось досвідом, і це є перевага нашої асоціації клубів.
- Як родичі та друзі сприймають вашу зацікавленість середньовічним боєм?
Сергій: Нормально, ми вже об’їздили всю Україну і Європу. Все чудово.
Карина: Спочатку татко більше підтримував, тому що він виховував мене більше як хлопчика, але з часом ця підтримка трохи зменшилась. Мама каже, що це нежіночі справи і мені потрібно припиняти цим займатись. Але тут ще справа у людському факторі.
«Айна Бера» – це не просто люди, які махають мечами і постійно б’ються, це надзвичайно крута і дружня атмосфера.
Коли я приїхала в Луцьк, для мене надзвичайно важливо було знайти людей, які допоможуть звикнути до нового середовища. І це були лицарі. З часом я «прикипіла» до цих людей, мені з ними весело.
Мої батьки це бачать і моя мама каже, що вона щаслива, коли її дитина щаслива. Тому вона закриває очі на те, що її Карина десь там б’ється. (сміється, – Авт.).
- Чи маєте друзів-лицарів за кордоном?
Сергій: Ми любимо жартувати, що у нас є копенгагенське відділення «Айна Бера». Це друзі з клубу Copenhagen Medieval Fighting Club – люди, які досить часто їздять на наші заходи, або ми спільно виступаємо на турнірах Європи в об’єднаних командах. Було багато конфліктних ситуацій, де вони часто ставали на нашу сторону за рахунок свого авторитету в Європі.
- Як справи із фінансуванням вашого спорту?
Сергій: Його нема. У нас є певні клубні ініціативи, які дозволяють покривати мінімальні фінансові сторони, але як такого спонсора чи фінансування нема. Кожен заробляє як може.
Я маю бізнес-проект, точніше самозайнятість. Більшість у нас студенти. Хто хоче, той шукає можливості, хто не хоче, той шукає причини. Це досить добре видно. Максим, наприклад, поїхав на два місяці на роботу у Польщу, щоб заробити на обладунки. Хтось пішов на літо на роботу.
- Скільки коштують обладунки?
Сергій: В середньому тисячу-півтори доларів, але це залежить від апетиту, від нюансів, від бажань. Хтось хоче функціональний дешевий обладунок і його можна знайти менш ніж за 1000 доларів. Хтось хоче, щоб він гарно виглядав і був більш історичний, це буде дорожче. Хтось хоче, щоб він анатомічно сидів, це буде ще дорожче.
У мене титановий корпус. Він коштує 400 доларів, але важить на три кілограми менше, ніж такий же з металу.
- Що вас приваблює у цьому спорті, окрім власне боїв?
Сергій: Коли виходиш, бачиш людину і думаєш: зараз я його сокирою як лупну! Оце приваблює (сміється, – Авт.). А якщо серйозно, то можливість побувати у різних історичних місцях, замках.
Наш спорт відрізняється від інших видів тим, що він має не тільки спортивну складову, а й культурну та туристичну. Ми багато де катаємось, тому це дозволяє покращити рівень англійської мови. Коли ти виїжджаєш на європейський турнір чи іноземці приїжджають сюди, ми спілкуємось англійською мовою.
- Чи любили ви історію в школі?
Сергій: Як більшість хлопців найбільше любив вивчати періоди битв, воєн, а різні політичні штуки не особливо цікавили. Захоплення періодом лицарства іде ще зі шкільних років.
Карина: Подобається історія. Лицарі для дівчини – це також романтика, це цікаво, тому це ще одна причина, чому я в цьому спорті.
- Як налаштовуєтесь перед змаганнями?
Сергій: У нас є певні девізи, певні кричалки, які досить мотивують. Плюс девіз нашого клубу «Ми перші, тому що ми ніколи не здаємось».
Карина: Роблю, як казав мені Сергій перед першим виходом на бій: «Просто вийди і отримай задоволення».
- Що порадите людям, які хотіли б займатись середньовічним боєм?
Сергій: Прийти на тренування.
Карина: Прийти не тільки на перше тренування, а обов’язково і на наступне.
Сергій: У нас є список тих, хто ходить на тренування, а збоку ще три списки, хто приходив лише раз.
- Чому люди не приходять вдруге?
Карина: Після свого першого тренування я не могла встати, не могла сісти, з горем наполовину піднімалась на 5-й поверх. Я заспокоювала себе тим, що я звикну і все буде добре. Так і вийшло.
Сергій: Організм – він такий. Коли перший раз займаєшся, він каже: «Ні-ні-ні, я більше не зможу!», а коли тренуєшся вдруге, то думаєш, що таки треба займатись далі.
- Чим захоплюєтесь, окрім лицарських боїв?
Сергій: Я люблю просто бити людей. Жарт. (сміється, – Авт.). Раніше я займався скелелазінням та іншими екстремальними штучками, зараз більше займаємось клубними поїздками, тому часу на інші речі стало менше. Наприклад, на фестиваль «Княжий» нас виїхало 20 людей із повноцінним наметовим табором, столами, лавками, історичним посудом. На це іде багато часу, тому щоб поїхати стрибнути з парашутом, вже часу нема. У нас обладунки зберігається по всьому місту, щоб тільки зібрати їх в одне місце, пішло півтора дня.
Карина: Нещодавно я почала займатись і середньовічними танцями, проводити майстер-класи. І думаю про те, що це можна розвивати не тільки на рівні клубу, а й залучати інших людей. Це по суті свого роду реконструкція, історія. Це доволі цікаво.
Текст: Наталя ХВЕСИК (Перший)
Фото: Наталя ХВЕСИК, Павло БЕРЕЗЮК та з архіву лицарів
Передрук заборонений.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.