Для жителів багатьох наших міст уже звичними стали «байкери» (від анг. від bike – motorbike – motorbicycle тобто мотоцикл) – кремезні мотоциклісти в чорних шкіряних куртках із дивними нашивками. Періодично вони проїжджаються вулицями та бентежать гучним ревом моторів випадкових перехожих. Безумовно «байкерство» є витвором американської культури, яка впевнено завойовує світ та трансформується. При цьому численні мотоклуби (Motorcycles Club) намагаються виділитися оригінальністю, створенням власних традицій та легенд. Частиною цього процесу може бути розповідь про волинського «байкера» на псевдо «Олег», який вісімдесят років тому створював Українську повстанську армію.
Пропонуємо читачам «Першого» матеріал «Історичної правди» про волинського байкера.
Під згаданим псевдо діяв підпільник ОУН з Піддубців, що неподалік Луцька – Микола Ковтонюк. З дитинства він виявляв неабияку цікавість до роботи механізмів та у юнаком влаштувався працювати на млині місцевого чеха Цмунда. Самотужки вивчив за рік роботу газогенератора Deutz потужністю шістдесят кінських сил та отримав бажану посаду заступника машиніста.
Відчуваючи потяг до знань Микола цікавився не лише технікою, а й причинами утисків владою українців. Весною 1933 року він вступив до місцевого осередку товариства "Відродження", яке очолював районний провідник ОУН Анатолій Козяр ("Володимир"). Від самого початку Миколі доручили відповідальну ділянку роботи – привозити з Луцька заборонену владою підпільну літературу.
При виконанні цього завдання Ковтонюк був вистежений польською поліцією та заарештований біля мосту до Луцького передмістя Красне. Миколу відвели у слідчий відділ, провели обшук, вилучили журнал "Рідна школа", зробили фото та відправили на добу до камери. Увесь цей час заарештований поводив себе гідно та не видав жодного підпільника. За відсутності доказів, слідчий Матушевич, добряче вилаявши Миколу, змушений був його відпустити.
Після цього Ковтонюк здобув авторитет серед місцевих підпільників та був залучений культурно-освітнім референтом Луцького надрайону ОУН Федором Заборовцем ("Женом") до підпільної мережі. Як кандидат у члени "Організації" він проходив п'ятимісячний випробувальний термін. Читав "Декалог", підпільний часопис "Сурма", брошури – "Діяльна або визвольна політика", "Орган проводу українських націоналістів", "Бюлетень", "Юнак", "Конспірація", "Інструкція по залученню кадрів", а також виконував окремі доручення.
Зрештою наприкінці вересня 1934 року провідник Теремнівського району ОУН Федот Юревич прийняв його у повноцінні члени, призначивши на посаду бойового референта станиці. У цей час Микола вивчав японське бойове мистецтво "джіу-джитсу", а також забезпечував підпільний зв'язок з проводом Луцького району ОУН. Ймовірно у цей період він придбав свій перший мотоцикл.
Весною 1937 року Миколу призвали до польської армії, що загалом відповідало його прагненню підвищити рівень військових знань. Службу оунівець проходив у 24-му піхотному полку, де ніс варту в щойно збудованих бункерах на польсько-німецькому кордоні. Сильне враження на Миколу справила загибель провідника ОУН Євгена Коновальця.
Радісна реакція на цю подію товаришів по службі-поляків підштовхнула його у червні 1938 року перейти на сторону німців. Однак втеча закінчилася невдачею. Після цього дезертира відправили до одиночної камери Краківської в'язниці "Монтелюпіх".
У квітні 1939 року фізично й нервово виснажений Микола повернувся до Піддубців. Доволі швидко він одужав та відновив зв'язки з ОУН. Саме тоді Микола потоваришував з окружним провідником ОУН Сергієм Качинським ("Самсоном"). Невдовзі вони обидва стануть засновниками УПА. Щоб підбадьорити товариша "Самсон" подарував йому револьвер Enfield.
Увесь липень та серпень 1939 року Микола продовжував військову підготовку, а коли почалася війна, організував збір для ОУН залишеної польськими жовнірами зброї та амуніції. За кілька днів до приходу Червоної армії, разом з іншими підпільниками, він вирішив нелегально перейти кордон. Проте неподалік с. Полонка Луцького району оунівці почули рев моторів колони радянських танків, які рухалися в напрямку Володимира-Волинського. Після цього, порадившись, підпільники повернулися додому.
На початку вересня 1939 року Микола, за наказом повітового провідника ОУН Івана Скоп'юка ("Уласа"), вступив до місцевої "народної міліції". Однак через тиждень до Піддубців прибула група радянських активістів та її розпустила. Після цього Микола отримав посаду повітового провідника ОУН та під псевдом "Щупак" налагоджував лінії зв'язку між нелегальними осередками Піддубцівського, Олицького і Цуманського районів. Приймав присягу у нових членів, відбирав найбільш здібних для "вишколу", окремим оунівцям допомагав організувати нелегальний перехід кордону.
У суперечці "мельниківців" з "бандерівцями" "Щупак" рішуче підтримав останніх та виступив проти свого керівника – організаційного референта крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) Івана Скоп'юка ("Чугайстера").
Внаслідок цього Микола перейшов у підпорядкування крайового провідника ОУН на ПЗУЗ Володимира Робітницького та на початку 1941 року очолив Луцький надрайон ОУН, який охоплював тодішні Цуманський, Ківерцівський, Олицький, Теремнівський, Луцький та Острожецький райони.
26 червня 1941 року Миколу викликав до Луцька Волинський обласний провідник ОУН Ананій Закоштуй ("Василь") та доручив йому організувати в місті українську народну міліцію. Доволі швидко Миколі вдалося виконати поставлене завдання. Крім того він залучив до керівництва цього органу своїх товаришів – повітового провідника ОУН Григорія Бохонька ("Става") та його заступника – Костянтина Вовчка ("Нестора").
Однак служити в міліції Миколі довелося недовго. Хтось доніс на нього німцям й "Щупака" від арешту врятував мотоцикл. Зокрема, за ремонтом "байку" його застав оунівць Кузьма Музичук ("Карколом"), який попередив Миколу про небезпеку. Надалі "Щупак" перебував на нелегальному становищі.
Восени 1941 року Миколу призначили організаційним референтом Волинського обласного проводу ОУН. З того часу він спільно з Сергієм Качинським ("Самсоном") готували бази для майбутніх повстанських загонів.
7 лютого 1943 року в с. Рудка-Козинська (Рожищена) на пункті зв'язку "Лиман-1" відбулася нарада крайового проводу ОУН на ПЗУЗ. На ній Микола отримав посаду військового референта Волинського обласного проводу ОУН та обрав собі нове псевдо – "Олег".
Мандруючи мотоциклом Ковтонюк розгорнув масштабну роботу. Підбирав у кожному районі надійних та фахових людей, готових приєднатися до повстанських загонів, контролював заготівлю зброї, боєприпасів, продуктів, одягу, проводив численні військові "вишколи".
20 березня 1943 року "Олег" організував перехід в підпілля близько 300 курсантів Луцької сільськогосподарської школи. Безпосередньо цією операцією керував Степан Коваль ("Рубашенко"), який отримав від Миколи посаду шефа штабу групи "Котловина".
У квітні 1943 року за наказом "Олега" було знищено німецьку в'язницю в Цумані, роззброєно угорський гарнізон в Олиці, а також зруйновано пункти для відправлення людей до Райху на залізничній станції Ківерці. Наступного місяця повстанці прогнали з містечка Колки німецьку комендатуру й розмістили у ньому свій штаб. Наприкінці липня 1943 року "Олег" отримав посаду командира групи УПА "Турів", яка охоплювала терени сучасної Волинської області, а також південні райони Берестейщини.
На новій посаді Микола розгорнув роботу низки військових "вишколів", провів кілька успішних боїв проти червоних партизанів, штурмував "пляцувку" (від польської placówka – установа, база польської самооборони) Пшебраже на Ковельщині. 15 вересня 1943 року "Олег" передав командування групою "Турів" Юрію Стельмащуку ("Рудому"), а сам невдовзі очолив організаційно-мобілізаційну референтуру крайового проводу ОУН на ПЗУЗ.
Більш "спокійна" посада дозволила 29-річному Миколі врешті владнати особисте життя. 10 жовтня 1943 року він одружився на односельчанці, оунівці-зв'язковій Зінаїді Драницькій ("Олі"). Судячи з подальших подій, обоє молодих людей щиро кохали один одного.
Вінчання відбулося в давній 200-річній Покровській церкві с. Піддубці. Весільний стіл був невибагливим, а у гості до молодят завітали давні товариші-оунівці Григорій Бохонько, Сергій Козяр ("Ленін") та сотенний Іван Малімон ("Артем").
У листопаді 1943 року на Стиденських хуторах (Костопільщина) відбулася нарада керівництва УПА. На ній Дмитро Клячківський ("Клим Савур") назвав недоліки та здобутки кожного керівника. Зокрема, "Олегу" дорікнули, що невдало організував оборону "Колківської республіки" (зосередив в одному місці значну кількість повстанців, які зазнали втрат від німецької авіації), а також багато часу "возиться з бабою" (тобто відволікається дружиною).
Після наради Микола передав командування своїм загоном "Рубашенку" та на початку січня 1944 року з дружиною повернулося до Піддубців. В підвалі тітки Анастасії Пивкачук вони сподівалося перечекати небезпеку. Однак примхою долі у тому ж будинку розквартирувалися радянські військові. Тому Ковтонюки змушені були вночі втікати до лісу. Після цього Микола відвіз Зінаїду до чеської сім'ї Стегликів в с. Малеве на Демидівщині. Під виглядом родички вона мешкала у них до весни 1946 року.
17 серпня 1944 року "Олег" зустрівся в Цуманському лісі з Дмитром Клячківським, який присвоїв йому військове звання хорунжого та під новим псевдо "Данило" призначив референтом зв'язку крайового проводу ОУН на ПЗУЗ. Через кілька тижнів Микола отримав посаду провідника Клевансько-Олицького району ОУН (місце базування керівництва). Однак доля вкотре завдала "Данилу" несподіваний удар. 12 лютого 1945 року на Оржівських хуторах загинув оточений військами НКВС "Клим Савур".
На слідство у цій справі викликали "Данила". Новий крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Микола Козака ("Вівчар") заслухав детальний звіт про обставини загибелі "Клима Савура" та відсторонив Миколу від посади. Невдовзі підозри у зраді з "Данила" зняли. Однак ці події не пройшли безслідно, спричинивши у липні 1946 року позбавлення його посади.
"Данило" це сприйняв як особисту образу та відмовився виконувати наказ. Після цього "Вівчар" неодноразово надсилав відстороненому провіднику листи з вимогою дотримуватися субординації та погрожував притягненням до "Організаційного суду".
Однак доля Миколи склалася інакше. 29 липня 1947 року його криївку в с. Борохів оточила опергрупа Теремнівського райвідділу МДБ. Разом з "Данилом" у схроні переховувалася його дружина Зінаїда та заступник – Володимир Захарчук ("Себастьян").
Пропозицію здатися підпільники відкинули. Микола наказав дружині залишатися всередині, нагадуючи, що вона повинна вижити для їхньої дворічної доньки Орисі. Після цього разом із "Себастьяном", вигукнувши "Слава Україні!", кинулися на ворога. У короткій перестрілці підпільники загинули.
Безперечно постать Миколи Ковтонюк не можна оцінювати у чорно-білому вимірі. Він був щирим патріотом України, дбайливим сім'янином, невибагливим у побуті та енергійним в роботі. З іншої сторони легко перетворював друзів на ворогів, важко сприймав критику, полюбляв владу. Водночас цікавився східними бойовими мистецтвами, технікою, а особливо мотоциклами.
Випадки використання підпіллям цього виду транспорту були непоодинокими. Так, шосе Львів – Житомир у лютому 1948 року на мотоциклі долав провідник Корецького району ОУН Микола Климук ("Максим"), а очільник осередку ОУН в Києві Іван Пронькін ("Беркут") використовував "байк" для розповсюдження агітації.
Відомо, що повстанці нерідко "трофеїли" мотоцикли у німців або радянських військових. Такі випадки трапилися 29 листопада 1943 року в Берестечку, 17 січня 1944 року – в Острозі та весною 1945 року – в с. Конюшки Дубенського району.
На жаль, через брак пального та запчастин, трофейні мотоцикли не завжди вдавалося використати. Проте ця тема заслуговує окремого дослідження.
Текст: Ярослав Антонюк, історик, доктор історичних наук (Київ)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.