«Я 10 років жив тут без органу. І це найважче». Єдиний луцький органіст Петро Сухоцький. ІНТЕРВ'Ю

«Свята Маріє Мати Божа, молись за нас грішних…» - лунає під склепінням луцького костелу. Лави у костелі майже порожні. Але триває молебень. 

«Радуйся, Маріє» - найпоширеніша у католицькому світі молитва. Після «Отче наш». 

Звуки органу під «молись за нас грішних» створюють ілюзію чийогось впертого дихання згори. Вони наповнюють храм поволі, без поспіху, і ти наче відчуваєш чиюсь присутність НАД тобою. Може, тому найприроднішим місцем для органу є храм. 

Нагорі, на хорах луцького костелу, - двоє. Він тисне клавіші органу, вона - дотягує останні слова молитви і біжить далі. Просто Лілія Струк - лікарка в ковідному шпиталі в Боголюбах під Луцьком, цього дня - його асистентка. 

«У неї вихідний, прийшла відпочити від своїх ковідних хворих і допомогти поспівати», - пояснить він, коли молебень стихне і ми залишимося наодинці з ним, органом і костелом.

Він - титулярний луцький органіст Петро Сухоцький.

На 11 років молодший за свій луцький орган у костелі. 

Саме заради можливості грати на органі Петро Сухоцький приїхав у Луцьк у 90-му. Луцьк тоді був «всякий», каже. У Старому місті бігали зграї собак та були величезні баюри. Органну залу, яку мали відкрити у стінах кірхи, так і не відкрили. Він лишився викладати у музучилищі, де колись була Луцька тюрма, а на площі під замком вирували перші мітинги за Незалежність. 

---

...Пройшло 30 років (точніше - вже й 31). 10 із них Петро Сухоцький жив без органу. Його концерти чули в Німеччині, Польщі, Італії, Білорусі, Латвії, Естонії, Австрії… Тепер він - один із небагатьох людей в Україні, які ремонтують органи. Він ремонтує найстаріші із них у різних містах, а найперше - свій рідний, знає його - «до останнього подиху» (орган таки дихає, якщо розібратися). 

Крім того, що виступає з концертами і навчає студентів училища культури і мистецтв у Луцьку, щонеділі грає у костелі. Почути Сухоцького можна, просто якось відкривши двері старезної споруди у Старому місті і втрапивши на месу. 

А от, щоб побачити, треба зайти у костелі туди, де зазвичай висить папірець зі словами: “Під час меси навіть не пробувати стукати, а тим більше заходити!”. 

Тривала меса. Але ми...

«Органний зал хотіли збудувати у луцькій кірсі»

… «Коли я закінчував консерваторію, у Луцьку було музичне училище, директор якого Андрій Теребух дуже докладався до того, щоби на Волині процвітало музичне мистецтво. То був самісінький кінець 80-х. Він і запропонував мені приїхати в Луцьк, бо тут мав відкритися органний зал».

 *  *  *
… «Органний зал хотіли збудувати у луцькій кірсі. Вже навіть уклали попередній контракт із чехословацькою фірмою “Rieger-Kloss” на встановлення органу. На ту пору це було просто завалене приміщення без даху. Тодішні студенти музичного училища, мої друзі, ходили туди з лопатами і тачками вивозити землю, вичищати будівлю. 

Але до того часу, поки я сюди приїхав, кірху пообіцяли віддати протестантській громаді. Так склалося, що органного залу не збудували».

 *  *  *

… «Приїхав у Луцьк в 90-му. Нове місто. Друзів практично нема. І обіцяного органу нема. Мене направили у філармонію, там я певний час і працював, поєднуючи це згодом із роботою у музучилищі. Грав на електрооргані у тоді ще камерному ансамблі “Кантабіле”, який потім виріс в оркестр. Переносний орган, колонка, підсилювач - усе це я мусів носити з кимось майже постійно: ми ж їздили з концертами по цілій області, було таке, що мали вісім концертів у день». 

*  *  *

… «Яким був Луцьк тоді? Всяким. Було так, що вісім місяців зарплати не платили. Ні дач, ні городів, нічого - і вісім місяців без зарплати. У тролейбусах кондуктори кричали, коли люди не мали чим за проїзд платити. Не поїдеш, бо не будеш же ти їм кричати у відповідь. Йшли пішки. Від 33-го кварталу сюди (в Старе місто, - авт.) -  година і 10 хвилин, все перевірено. 

Якось до мене племінник з Дрогобича приїхав, подивився на те все і запитує: “Як ви живете?”. Кажу: “Нічого. Ключі рятують”.  Налаштовував піаніно, і то було єдине, де можна було щось мати. Правда, тоді той, хто замовляв ті роботи, часто був точно такий самий, як ти - без грошей. А кому не треба було, той якраз мав купу грошей. Але якось вижили, бачте, нічого не сталося». 

 *  *  *
… «Я працював у музучилищі і ясно, що знав, що там була тюрма. Ми всі тоді це знали, але який ми мали вибір? (Музучилище в Луцьку радянська влада розташувала просто у стінах Луцької тюрми, де у 1941 відбувалися страшні масові розстріли і навколо якої в землі - кістки, - авт.). Там були півтораметрові стіни, і ми не чули, хто чим там в сусідньому кабінеті займається. Інструменти зберігалися добре, бо не було ніколи спекотно і не було ніколи холодно. Оце єдине, що було в тих стінах добре. 

Серед лучан, звичайно, були люди, які обурювалися: от, мовляв, грають на кістках. А що ми мали робити? У той день, коли  зробили стіну пам'яті в Старому місті і коли почали до неї класти квіти на знак вшанування жертв розстрілів, ніхто у музчилищі не грав, його взагалі закрили. А згодом переїхали: об'єднали два училища (культосвітнє і музичне) й зробили одне: культури і мистецтв». 

 *  *  *
… «Тоді в 90-ті була одна кав’ярня на весь Луцьк - “Лакомка”. Ще, правда, кава була в гастрономі біля собору, але всі масово йшли в “Лакомку”.Заходив, займав чергу ззаду, а тоді йшов наперед і дивився, чи хто знайомий не стоїть ближче до каси. Ні - то вже облом, мусів  стояти у хвості. А це кожен же ж брав по 10 кав… Бо кожен так робив.

У Старому місті в той час бігали зграями собаки, які могли гризнути за ногу. Баюри стояли страшні. Якщо дощ падав, то було тяжко ходити».

«Ми їли яйце з хріном і не знали, що то Паска...»

 

… «Усе, що в мене сталося з Богом, сталося пізніше. Це вже коли я тут став органістом в костелі… Мої батьки були вчителями. Ми їли яйце з хроном на Паску, просто бо тато зробив хрін, а мама зварила яйця. І ми навіть не знали, що то - Паска. Тоді був такий час, що інакше батьків вигнали б з роботи в момент.

Коли я приїхав у Луцьк, в костелі був музей атеїзму. Тут стояв рояль, маятник був такий великий... І ми тут грали концерти на роялі. Таким було моє перше знайомство з костелом. Ну, а потім уже його віддали католикам». 

  *  *  *

… «Орган цей почали будувати у 1999-му. У нас на роботі працював Петро Милгородський, він був парафіянином цієї громади. Прийшов до мене і каже: “Слухай, там будують орган. Приїхав новий владика. Йди до нього”. А всі ж знали, що я вже 10 років органіст без органу. 

Я й пішов до владики. Тоді це був Маркіян Трофим'як. Кажу: так і так, я органіст, дипломи свої показую… “Ну, та тут у нас має бути хтось із Варшави…” - відповідає владика. Він не знав, що й сказати спершу, коли отак з вулиці раптом хтось приходить і проситься на роботу. 

Поки майстри тут ставили орган, я приходив і сидів з ними. Щось міг потримати, допомагати дуже й не міг, каву отам на балкончику пили… Той орган складався на моїх очах. А пізніше, коли вже інструмент склали, владика побачив, що мені це цікаво, що я тут постійно ходжу, і запропонував, щоб я почав грати». 

 *  *  *

… «Знав, як грати на органі, але я не знав, що таке служба в костелі. Я ж був хрещений у греко-католицькій церкві. Владика сідав коло мене і вчив мене. Ми з ним тут співали, вчили цілу літургію. Він навіть казав: “Ви не переживайте. Якщо навіть щось не так, ми вдамо, що то так має бути”. Коли людина за щось нове береться, хвилюється, як їй це вдасться. Я теж хвилювався. Але я йому дуже вдячний найперше за те, що він - людина». 

 *  *  *
… «То була людина високоосвічена. Він знав музику краще, ніж ми, музиканти. Він знав будь-яку оперу: якими словами починається і якими вона закінчується. Тут біля себе організував людей. У нас був професійний хор. Музиканти, які були ще студентами, але які читали ноти. Програми робили - суперові. Оці стільці тут залишилися ще з того часу... 

От дивіться (показує одну зі старих афіш на стіні костелу, на хорах, - авт.): “Коронаційна меса Моцарта”. Дехто казав: “Та що ви, владико? Та де ж то нам під силу?”».  

 *  *  *

… «Як ви думаєте, хто співав і грав у Львові на месі, коли туди приїздив Папа Римський Іван Павло ІІ? Всі наші. І це при тому, що наша дієцезія -  найменша в Україні: і за розмірами, і за кількістю вірних.

Кожному співаку робили книжку на літургію, щоб людина знала: що, де, за чим. Тоді ксерокси не витримували, купа ж папірців, треба було то все в папки зшивати. Для хору окремі папки, для органіста окрему, для оркестру окремі, приїздила солістка віденської опери - і їй треба було папку. Служба була на іподромі у Львові, на відкритому повітрі. З Рівного привезли електричний орган італійської фірми Viscount. І нічого, з усім справилися».

«Але моя вчителька глибоко помилялася»

… «Моє рідне містечко - Золочів на Львівщині. У нас в сім'ї було троє дітей: я, старший брат і молодша сестра - всі вчилися у музичній школі. Батько свого часу закінчив львівське музпедучилище і працював у педучилищі у місті Берислав на Херсонщині. Там він познайомився із мамою, потім повернулися на Львівщину. 

Саме батько купив нам додому піаніно. Він любив повторювати: “Якби я своєму батькові сказав, щоб той купив мені піаніно (а воно коштувало на той час 650 рублів), то він відповів би: “Корову продати і піаніно купити?”. Бо то була ціна корови». 

 *  *  *

… «Батько грав на баяні, на домрі, мандоліні, але не на піаніно. І хотів, аби діти його не шкодували про це, як він сам. На жаль, він уже не бачив мого становлення як органіста. Але з нас трьох у музиці тільки я. Втім, і брат, і сестра дуже люблять музику і завжди приїжджають на мої концерти, якщо граю десь поруч».

  *  *  *
… «Ніхто з батьків мені ніколи не казав, що я обрав не ту професію. То хіба моя вчителька, класна керівничка, говорила: “З музики хліба їсти не будеш”. Але вона глибоко помилялася. Хліб насущний Господь нам дає кожен день. От і все». 

 *  *  *

… «Я вступав не просто у львівську консерваторію. Дуже хотів вчитися у Самуїла Дайча. Він був дуже відомим викладачем, надзвичайною людиною  найперше душевної краси і класним спеціалістом. Їздив цілим Радянським Союзом, але не більше, бо він був єврей і його за межі СРСР не відпускали: до Владивостока і назад - будь ласка. Весь той Омск, Томск, Красноярськ він об’їздив як органіст з концертами. 

Це зараз ми маємо різні гаджети, раніше були компакт-диски, ще раніше - платівки… А коли Дайч приїхав до Львова з ленінградської консерваторії (а вчився у теж дуже великого педагога Ісая Браудо), то працював і в консерваторії, і в десятирічці. Сміявся і розповідав: “Я работал в десятилетке топером”. А що таке топьор? Знаєте? Колись в кінотеатрах показували німе кіно, а збоку сидів піаніст і озвучував музику. 

Про “топьора” Дайч жартував, бо насправді він був ілюстратором на уроках музичної літератури. Тоді не було магнітофонів, тому він грав опери, балети і будь якого композитора ілюстрував дітям на уроках музлітератури, щоб вони ознайомилися на слух з музикою. Був дуже універсальним піаністом і глибоким музикантом. Відтак я вступав до консерваторії властиво з тим, щоби вчитися у нього гри на органі. 

От чогось мені дуже імпонував орган»

 *  *  *

… «Музика захоплює. Це так, як закохався. Ти будеш все робити, щоб удосконалитися і жити в тому. Це просто є життя. Це не те, що професія. Тому і абсурдні слова про те, що “з музики хліба їсти не будеш”. Хліб Господь дасть. От чому у нас  часто так багато всіляких інфарктів? Чому? Бо люди займаються не тим, чим вони хочуть займатися. Це ж доведено. 

Я тішуся з того, що у мене є оцей комплекс: займаєшся тим, що любиш, що знаєш, вмієш і ще з того хліб їсиш». 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Чи міг я очолити хор Верьовки? Думаю, так. Але...» - Олександр Стадник. ІНТЕРВ’Ю

 *  *  *

… «У костелі я граю тільки в неділю і на свята. Але приходжу сюди займатися часто. Слава Богові, настоятель дає добро. 

Сюди ж приходять і мої студенти з коледжу культури і мистецтв, які вивчають орган. Вони можуть займатися тут, можуть вправлятися з меншим органом, який внизу.

Тут, нагорі, грає тільки один мій студент - Марко Новакович. Він зараз уже навчається в консерваторії і недавно давав тут свій концерт “Музика світла”. Цікаво, що за освітою - теоретик, навіть не піаніст, але дуже любить орган, навіть марить ним». 

  *  *  *

… «Безперечно, мені важливо, що є учні, яким мені вдалося передати оце горіння. Хочеться з кимось поділитися. Аякже. Зі мною ділилися, і я хочу. 

Ніколи не треба рахувати в гаманці гроші, бо коли ти їх не рахуєш, то вони примножуються самі. Тому так само треба завжди ділитися.

Маєш щось - ділися. Тобі дав Бог талант - ділися. Тобі потім усе вертається. Так у всьому: чи в матеріальному, чи в нематеріальному».

«90-ті – ера розквіту органної музики»

… «Коли у мене 10 років не було органу, я дуже тяжко це переживав. Розумієте, закінчив консерваторію не тільки як органіст - як піаніст, мав всі кваліфікації, які є: і сольного виконавця, і солістка камерного ансамблю… Але…. То якби частинку життя забрати. Ось чому був страшенно радий, коли мене владика Маркіян взяв сюди. Я навіть не знаю, з чим це порівняти. 

Людина закінчує інститут, вона – інженер, відпрацювала години, прийшла додому і відпочиває. А музикант мусить весь час вправлятися. Ріхтер казав: “Якщо я не пограю день, це чую тільки я. Якщо я не пограю два, це чують мої колеги по роботі. Якщо я не пограю три, це вже чує публіка. звичайно, так порівнювати не можна, бо й інженер постійно самовдосконалюється. Але коли він цього не робить, ми того так не зауважуємо. А тут: публіка чує це одразу».

 *  *  *

… «На зламі 90-х та 2000-х люди не мали грошей, не мали нічого, але вони хотіли слухати музику. Так, не дивуйтеся. У нас відбувалися концерти при повному аншлазі і  при відкритих дверях. Ніхто нічого не платив. Усі витрати на тих, хто приїжджав (а приїжджали органісти з Нідерландів, Австрії, Німеччини, Польщі), брав на себе єпископ Маркіян. Він оплачував їм проїзд, гонорар, проживання, харчування і так далі. 

Тепер немає таких концертних програм в луцькому костелі. Немає такого професійного хору. Тепер люди можуть купити собі квитки, а тоді, коли всім місяців не давали зарплати, не могли, але йшли. Я це завжди згадую».

 *  *  *

… «90-ті роки - то золота ера розквіту органної музики. У Львові органний зал був в приміщенні, яке належало тоді політехнічному інституту. Той інститут валом ходив на концерти органної музики.

І зараз так само: у залі не тільки музиканти, а й багато молоді, і загалом різна публіка. Особливо після тих всіх локдаунів. Навіть тут в нас, коли є якісь концерти, то завжди битком забита зала». 

 *  *  *

… «Історія органу сягає більше, ніж 2,5 тисячі років. Їх тоді робили з бамбуку, і вони приводилися в дію водою. Зараз на Волині є 5 трубних органів.

Для порівняння: стільки ж стоїть лише в одному кафедральному соборі Зальцбурга (місто в Австрії, - авт.). У Львові до Другої світової було шість органних фабрик. Можете собі уявити, яка в них була потреба?».

… «Ігровий стіл стоїть тут, а вся суть - там. Кожен голос неповторний, кожен орган так само неповторний. Кожен орган будувався під якусь конкретну споруду. 

Правда, наш не будувався під цей костел. Він стояв у невеликому містечку Ноєнкірхен. Там багаті німці за існування своєї парафії змінили 9-й орган і цей подарували нам. Тільки треба було його розібрати, сюди привезти і тут зібрати. Цим тоді займався владика Маркіян, він шукав на це все і кошти, і людей.. 

Свого часу я грав концерт у тій парафії, яка нам його подарувала. Тоді мене й возили на фабрику “Ludwig Rohlfing – Мathias Kreienbrink”, де народився наш орган, тоді я обійшов весь процес і бачив, як що виробляють. 

З допомогою хорляйтера парафії святого Боніфація з міста Ноєнкірхен я мав можливість оглянути унікальні історичні органи. Ми з ним наїздили більше 2 тисяч кілометрів Німеччиною і Нідерландами, на кожному органі ми могли пограти. То було дуже цікаво в історичному сенсі, бо я того не бачив, коли я вчився, того не було. Записів мали мало. Навіть із Союзу не дуже когось знали з органістів».

 *  *  *

… «То направду королівський інструмент, бо він дуже дорогий в обслуговуванні. Ось міх органу, його легені. Коли ми вмикаємо двигун, він накачує повітрям міх, той піднімається, тоді через віндлади (шляхи для повітря) воно підходить під кожну трубу.

У нас в костелі – електропневматичний орган. А найперші були (тоді електрики не було) механічні: люди качавали повітря руками. То ще треба було мати силу».

  *  *  *

… «От у Луцьку під час останнього концерту люди дуже сприйняли Таривердієва, його арію з концерту “Касандра”. А в Одесі казали: “Ми пришли слушать только Таривердиева. А скажите пожалуйста, когда вы  в консерватории учились, вы знали о Таривердиеве как о органном композиторе?”… Та хто там знав, що в нього море органних творів? Знали тільки про “17 мгновений весны”...».

(Вірменин Мікаель Таривердієв - композитор, який в СРСР був відомий як автор музики до кінофільмів, культового серіалу “17 мгновений весни” та “Ирония судьбы, или С легким паром!”, - авт.)

 *  *  *

 … «Зараз я собі можу дозволити грати те, що я хочу.  А хочу грати те, що мені цікаво, бо тоді це буде цікаво людям. Мрію про що? Грати на органі якомога довше. І щоб він увесь цей час добре мені служив».

P. S...

Відколи - ковід, Петро Сухоцький за кордоном з концертами не був. Буквально 12 вересня луцького органіста можна було зустріти в Одесі. Там він грав на міжнародному фестивалі Ріхтера.

В одеській лютеранській церкві працював органістом Теофіл Ріхтер, батько Святослава Ріхтера. Уже вдесяте в місті проводять фестиваль його імені. 

«Коли їжджу в Одесу, то завжди налаштовую там орган», - каже Сухоцький. 

Бо органістів мало, а майстрів – ще менше.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Юлія КОЦЮБА

 

---

• #Петро Сухоцький
• #луцький орган
• #костел Святих Апостолів Петра і Павла