«Чи міг я очолити хор Верьовки? Думаю, так. Але...» - Олександр Стадник. ІНТЕРВ’Ю

«Чи міг я очолити хор Верьовки? Думаю, так. Але...» - Олександр Стадник. ІНТЕРВ’Ю
Художній керівник Волинського народного хору Олександр Стадник. У балетній залі філармонії

Ми попросили Олександра Стадника показати, розказати, описати, що стоїть за цими трьома літерами ХОР: недавно вони сколихнули всю країну. Чому хор і «хорор» – дві великі різниці? Скільки коштує поспівати «Куру-чубатуру» у політичній комедії «Слуга народу»? Коли таке було, що Стадник сказав владі: ні, ми тут не співаємо? Скільки платять найкращому артисту Волинського народного хору?

А він розповів, як міг свого часу очолити той самий уже сумнозвісний хор Верьовки, але не очолив.

 *   *   *

Говоримо із художнім керівником Волинського народного хору Олександром Стадником у порожній балетній залі, це – колишня зала старої луцької автостанції. За трохи він з хором поїде на гастролі Україною. А поки країну саме «розпинає» дискусія про хор Верьовки і його «Горіла хата, палала».

«Встав і вийшов. Якщо ти чоловік...» - написав  у своєму Фейсбуці керівник Волинського хору, як тільки почув пісню про Гонтарєву на сцені «95 кварталу».

Зверху просто над нашими головами висять великі ляльки у торбах (то концертний реквізит). У дзеркалах відбиваються ніжки наших стільців, мої кросівки і його туфлі. Потертий паркет. Тут вони навіть кола нормального зробити не можуть. Кожна прем’єра хору, то заодно і генеральна репетиція, бо у цього колективу нема приміщення, де можна було б щось відрепетирувати наповну. Тому він бачить результат тільки разом із глядачами.

На широких сходах колишньої автостанції помічаємо рудого кота. Кота звати Філя. Кіт дуже любить спати у кабінеті Стадника. Коли художній керівник виходить зі свого кабінету, кіт переходить до кабінету директора хору. У нього в цьому колективі – своє почесне місце.

Стадник і Філя розуміють одне одного з першого погляду.

- Кіт? Прибився. Знайшли якось вранці: спав собі в автобусі, яким ми на гастролі їздимо. Поняття не маю, як він там опинився. Ну, не виженеш же... Це – Фі-іля. Ні-і-і, ви що? Це не тому що Філіп Кіркоров, а тому що: фі-лар-мо-ні-я, - усміхається Олександр Стадник.

«Не «Лісапєтний батальйон» в райони має їздити, а хор Верьовки»

… «Не всі мають мужність встати і піти. Я знаю ситуацію у хорі Верьовки: там ніхто нікуди не пішов і не піде. Це ж не секрет: епохи закінчуються тоді, коли на заміну особистостям приходять посередності. Я вважаю, що негоже так підставляти колектив. Тому в цьому винен тільки керівник.

Епоха у хорі Верьовки, на жаль, закінчилася у 2016-му, зі смертю багаторічного художнього керівника Анатолія Авдієвського. Як би там не було, це – глиба.

(Національний хор імені Григорія Верьовки створений 11 вересня 1943 року. Тоді ще – Державний український народний хор, одним із завдань якого була «пропаганда серед трудящих мас». Тепер пишуть, що це – радянський кіч, – авт.)

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Втратили репутацію за 5 хвилин». Хор імені Верьовки потрапив у гучний скандал. Що кажуть на Волині?

… «Сказати, що це був чисто радянський кіч… Нема тут секретів ніяких: у Росії таким чином був створений хор П’ятницького. За «подобієм» подібне треба було зробити і в Україні, і в Білорусі. Так був створений хор імені Григорія Верьовки як український колектив (задумався)...

Я скажу більше: як би до цього не відносилися, ідеологія в Союзі була на першому місці. Яка вона була – то вже інше питання. Тоді абсолютно розуміли, що без ідеології не буде держави. Але крім того, що вони співали пісні і про Леніна, і про Сталіна, і про комуністичну партію, вони співали й українські народні. І дуже багато зробили записів. Відкинути це теж не можна.

Потім були створені колективи в обласних центрах… Хоча Волинський хор (ще той, старий), існував з довоєнних часів».

 

… «Однак мені хотілося б, щоб національний колектив був дійсно національним, якщо на сьогоднішній день на нього витрачаються такі кошти. Вибачте, 48 мільйонів на рік – це великі гроші».

… «Сьогодні хор Верьовки трохи не в тому стані, в якому він мав би бути. Це стосується як репертуарної, так і гастрольної політики. А потім: 155 людей творчого складу! По-перше, для чого?! Де в нас такі зали? А по-друге, я вважаю, що такий колектив має на такі дотації їздити від села до села, кожний день, з програмами новими – і робити, і працювати, щоб люди бачили. Не «Лісапєтний батальйон» в райони має їздити, а хор Верьовки - по всіх клубах, які ще збереглися. Тоді дотація, можливо, була б і доцільна, якби витрачалася не тільки на заробітні плати, а й на гастрольну діяльність».

 

… «А зараз – що? «Піду в «шнурок», – кажуть випускники консерварторії Інституту мистецтв, бо там – зарплата. І люди йдуть працювати в хор Верьовки. На жаль, не завжди за покликом серця».

 

…«Були версії, що це своєрідна «підстава», щоби не фінансувати національні колективи взагалі. Але я так не думаю. Якщо це дійсно була підстава, то це вже якось дуже тонко.

Відмитися від цього хору Верьовки все ж буде дуже важко. Мене коробить, коли читаю ці всі коментарі у соцмережах… Справа ж не в гонтарєвих, порошенках, зеленських, справа в тому, що не можна опускатися до такого рівня».

«У фільмі «Слуга народу» ми не робили з українців клоунів»

… «У зйомках «Слуги народу» в нас була суто творча робота. Тільки про це почув, як чекав, що мені закинуть участь Волинського хору у зйомках фільму  «Слуга народу», але то зовсім інші речі.

Ми відспівали там свій репертуар, ми нікого не пародіювали, ми не робили з українців клоунів

Ці зйомки були чотири роки тому. Тоді ніяких політичних штук ще не було: нам запропонували знятися у фільмі, тому що шукали пісню, яка є в нашому репертуарі. Волинський хор виконав дві пісні: «Гарний козак, гарний» і «Куру-чубатуру». Це те, що було в нашому репертуарі».

 

… «Якби там були речі, які б нам не підходили, я просто не згодився б. Зустрічався з режисером у Львові. Обговорили всі нюанси, я знав їх досконало. Якщо у «Слузі народу» те відео порізане і розкидане по всьому фільму, то в мене є вся сцена, і вона досить смішна. Це була пародія на самих себе. А тут – просто завдання зачепити одну людину».

Під час зйомок комедії «Слуга народу-2»
Для довідки.  Волинський народний хор знявся у фільмі «Слуга народу 2». Це українська політична комедія 2016 року, режисер –  Олексій Кирющенко, продюсер – Володимир Зеленський. Волиняни  зіграли у фільмі самих себе – народний хор. Артисти з усіх сил відволікають іноземну делегацію з МВФ, яка вимагає зустрічі з президентом Василем Голобородьком. Відволікають – і піснею, і чаркою на пишному застіллі...

 

… «Не хочу обговорювати: 30 тисяч їм за це заплатили чи 300. Трохи аж незручно. Знаю достеменно, що артистам хору Верьовки керівник сказав «пішли», хоч не всі цього хотіли. Тут міг би хтось встати і піти в протилежну сторону. Правда? Але на це теж треба сміливість. Тому він залишиться працювати, я в цьому переконаний».

 

… «Скільки заплатили нам? 25 тисяч гривень. Я знаю, що мої артисти тоді заробили по 500 гривень, плюс транспорт (ми самі доїжджали у Київ). Приблизно стільки ця робота на ту пору й коштувала. Це все зайняло у нас ніч: знімали із 19 вечора до 5 ранку».

«Був час, коли ми оголошували голодування»

… «Хор - це не тільки співати. У нас є балет, є оркестр. Наш хор - це більше 70-ти людей. З них більше 30 артистів хору, 22 артисти балету та 13 людей в оркестрі.

Тут навіть більше пасує назва ансамбль пісні і танцю, але хор – то хор. За кордоном нас знають як «ансамбль «Волинь». Там поняття «народний хор» сприймають складно. У них конкретно: якщо хор, то вони мають стати і тільки співати.

Я, наприклад, не можу собі уявити французький ансамбль пісні і танцю. У нас просто культура синкретична: танець, пісня, музика – все це об’єднується хоровою складовою. Це ж традиційно склалося: люди збиралися на вечорниці, пряли, вишивали чи ще щось робили і при тому співали».

 

… «Щодня у нас 4-годинна репетиція. Час дозволяє працювати ще десь, якщо ти можеш і хочеш. Хтось працює у музичних школах, хтось – має халтури, по весіллях їздить, наприклад. Хтось таксує (є в мене і такі артисти). Асфальт ніхто не кладе (сміється), то я точно знаю.

Немає, на жаль, тих, хто працює тут з першого дня створення хору (таким, наприклад, довгий час був керівник оркестру Ростислав П’ятачук, півроку тому він помер).

Уже більше 30-ти років в хорі працюють наш балетмейстер Валерій Смирнов, Василь та Надія Марчуки (сімейна пара). Віктор і Валя Дорошуки. Олександра і Степан Грицаки. Віра Коліушко. Петро Хемій. Тамара Крищук. Ярослав Дричик… Це та «стара» наша гвардія. Я теж – «гвардія», бо вже тут 30 років, а колективу – 40».  

 

… «Раніше в колективі було 17 сімейних пар. Ми їздили на гастролі з дітьми, з плитками, посудом… Ми готували їсти в готелях… Таке нормальне собі життя мали (Про будні свого колективу Стадник розповідає з драйвом. І з теплом в очах). Але це було просто жахливо у певні періоди (раптом серйознішає). Був час, коли нам просто не платили зарплат, тому якось ми навіть голодування оголошували після того, як 5 місяців поспіль не отримували ні копійки. А якщо зважити, що в хорі 17 сімейних пар – це 17 родин…

Розіслали скрізь листи і повідомили, що з якогось там числа (а то якраз було перед жовтневими святами 95-го чи 96-го року) не отримаємо зарплати, то - голодуємо. Ми тоді, пригадую, пішли до Бориса Клімчука, який був головою облдержадміністрації, той гукнув тодішнього заступника Петра Онищука. Сіли думати, що робити…

Саме Клімчук сказав фразу, яку ми згадуємо часто дотепер: «Не ми з тобою, Петре, цей колектив створювали, і не нам його розформовувати». Гроші віддали з однією домовленістю: що нам за один місяць не заплатять.

Так, до речі, нам за той один місяць і досі не заплатили.

До сьогодні винні».

Олександр Стадник

«Анекдот про нобелівського лауреата знаєте?»

… «Будь ласка, я не маю нічого проти: заберіть звання, але підніміть зарплати. Це – один нюанс. А інший: то не просто грамота. Грамот у мене безліч. Раніше звання були престижні, бо їх справді отримував той, хто заслуговував

Тому тим, хто каже про «совкові» звання, я пояснюю: звання дає доплату до заробітної плати, це плюс 20% заслуженим, плюс 40% народним. Враховуючи наші зарплати, то це не просто цінно, а безцінно».

 

… «Сьогодні є заслужені артисти, які на сцені не стояли жодного разу. Я знаю такі приклади. Вже не кажучи про те, що тепер є таке диво як заслужений артист естрадного мистецтва. Не чули? Це вони самі собі придумали, недержавна нагорода, а просто так… І в Луцьку таких артистів уже багато є.

Коли я чую про заслуженого діяча естрадного мистецтва, то я згадую один старий анекдот.

- Знаєтє, я лаурєат Нобєлєвской преміі?

- Та ви што?! В какой області?

- В Черновіцкой…

… «У «Волинському хорі» - шестеро людей, які мають звання. Це мало. Хоча це свідчить про те, що в нас отримували знання ті, хто справді заслужив, що ніхто не гнався за кількістю».

«Чистими артист вищої категорії має трохи більше 6 тисяч»

… «Добре, що ми не залежимо від фінансування Міністерства культури. Якщо національний колектив фінансується з державного бюджету, то державний колектив – з обласного.

Колись у нас піднімали питання про те, щоби зробити подання і з державного стати національним. Там зарплати вищі удвічі, навіть більше. Але я й тоді і зараз кажу: не треба спішити, держава – сьогодні «любить», завтра – не дуже.

А Волинь – наша. Немає тут думок про те, що з обласного бюджету фінансувати наш колектив – це даремно гроші витрачати. Ми презентуємо область на різних майданчиках: скрізь, де не їздимо, чи то по Україні, чи то за кордоном, звучить: «це ж Волинь!». Правда?».

 

… «За дотації – тільки зарплати і, можливо, якісь доплати. А опалення взимку, а транспорт ремонтувати, а утримувати це приміщення, а їздити на чому, а гастролі?

Чистими артист вищої категорії має трохи більше 6-ти тисяч. Мало це чи багато? Мало звичайно. Але стабільно. Поки – так».

 

… «Я не знаю, що таке нестача кадрів. Ні, на щастя, завжди є люди, які хочуть працювати у Волинському народному хорі .

 

… «На гастролях ми не заробляємо – ні-чо-го. Добре, що вкладаємося у витрати. Із 2 до 10 листопада, наприклад, ми були на гастролях по Україні: видатки на ці гастролі сягнули 150 тисяч, попри те, що в нас є свій автобус.

Було таке, що ми приїжджали додому « в мінусі», тоді мусили це перекривати за рахунок інших заробітків. А раніше всі гастролі фінансувалися державою. Ідеологія була на першому місці, з цього я починав цю розмову».

«Один раз хор категорично відмовився виступати: коли приїздила Богатирьова»

… «Якщо ми робимо якісь творчі речі, то я завжди бачу по людях: подобається їм це чи ні. Вони навіть цього можуть не говорити. Усі ми тут робимо одну справу. Усі в колективі люди різні, просто позиція в нас одна. Я, наприклад, чітко знаю, як мій колектив голосував. У більшості. У нас тут ідентичні погляди на різні події».

 

… «Ми їздили на Майдан. І на один, і на другий. Навіть виступали на Майдані у 2004 році (у мене досі запис є). А як тоді можна було це заборонити? У нас тоді були гастролі в Кіровограді. Звідти поїхали на Майдан. То ще був час, коли це було дуже «стрьомно».

… «Один раз я категорично відмовився, щоби хор виступав: це коли на Волинь приїздила Раїса Богатирьова. Тоді у неї повинна була відбутися зустріч із волинянами у театрі. Я сказав тоді ні, і ми не виступали. Оце я дійсно періодично згадую. Бо вже стільки років пройшло, і влада змінювалася не раз, а моє подання на звання народного артиста з того часу як «залягло», так і лежить більше 10-ти років.

То був якраз період, коли вже назрівала революція. Воно ж як: влади у нас завше пов’язані між собою. І яка влада не приходить, я і наш колектив це на собі відчувають.

Якщо ти йдеш проти влади (будь-якої!), то це не прощають».

 

… «Ми виступали і на якихось передвиборчих компаніях, але це стосувалося тільки мажоритарників. Попри все, то - варіант заробітку. За це ж не платять кожному в кишеню, це платилося – як належить. У нас же є план на концерти. І заробляти таким великим колективом – дуже непросто».

 

… «Сесії обласної ради, як хор Верьовки у Верховній раді, ми, звичайно, не відкриваємо (сміється). А те, що колядували, наприклад, в облдержадміністрації, як ви кажете, то правда. Але це разові акції, не концерт же: заходили, вітали зі святами. Про це домовлялися завше. Це робиться на якомусь дружньому рівні. Грошей за те ніколи не беремо: якщо за колядки, то як заведено у цьому випадку – хіба якісь гостинці.

Якби ми сказали «ні», то ніхто, звичайно, нас би в адміністрацію колядувати не загнав би. Але – як? Ми ж тут всі волиняни, всі свої, ми шануємо традиції, нам один одного привітати не важко».

 

… «Волинський народний хор» для обласного бюджету – то десь мільйонів 7.  Я не готовий точно сказати: це я прикинув нашу зарплату… Але 7 для державного і 48 для національного хору – то є різниця, правда?».

«Я не пішов керівником у хор Верьовки і не шкодую»

… «Це – наш балетний клас: тут проводимо зведені репетиції. Бачите, ці дві колони? Балетний клас не може бути з такими колонами. Ми тут навіть коло нормальне зробити не можемо. Але працюємо з тим, що є.

Ми ж єдина філармонія, яка не має свого концертного залу. Тому що тут порівнювати? Навіть провести якісь зведені репетиції на сцені й це якось побачити цілісно я не можу. Всі виступи повністю бачу тільки на концерті. Через те, якщо є якісь нові речі, то в нас і генеральна репетиція, і прем’єра – безпосередньо на сцені.

Безумовно, хотілося б кращих умов. Але я кажу так: якщо ти зіграєш на поганому інструменті, то на хорошому зіграєш – завжди».

 

… «Я в цьому приміщенні 30 років. Так що я вже тут, як вдома. Коли я у 89-му році приїхав, філармонія уже була тут».

 

… «У реконструкцію  філармонії вірю, в новий зал – ні. У тому темпі, в якому в нас все відбувається зараз у державі, у щось нове навряд чи можна вірити. Хіба тут можна щось запланувати?».

 

… «Ми - при філармонії, тому фінансами займається бухгалтерія і дирекція філармонії. Тут Бог милував. У хорі Верьовки, наприклад, – інакше. У них своя бухгалтерія, там художній керівник несе відповідальність за все. Тому я й каже, що вона в тій ситуації – повністю на ньому. Та й він це підтвердив».

 

… «У мене відчуття, що країна летить з височенної гори. На лижах. Причому летить і ще досконало не вміє володіти лижами. І страшно, і ніби ж летиш… Може, й пронесе... Мені то таке, а дітям? Хочеться, щоб у цій країні вони жили, а не виїжджали. Я вже нікуди не поїду».

 

… «Ніколи не ставив собі цілі виїхати за кордон. У мене робота, яку я люблю. Навіть більше. Коли сталася трагедія, і помер художній керівник хору Григорія Верьовки Анатолій Авдієвський, був конкурс на цю посаду. Я вчився в Києві в консерваторії, у мене там досі багато колег. Мені тоді казали: «Ти мусиш іти. А хто тоді?».

Я не скажу, що я довго над цим думав. Скажу так: я навіть довго над цим не думав. Я не пішов і не шкодую. Не тому, що боявся чи не насмілився. А тому, що я дуже багато вклав у цей колектив, щоби просто так взяти і піти.

Кинути все і починати знову? Ситуація в державі така, що це не дуже комусь і потрібно. Гроші вам дали, а що ви там робите, як ви там, нікого не цікавить. Я бачу, що на сьогодні державна політика у сфері культури не на тому шляху. Але це моє таке враження, а люди ж працюють і в хорі Верьовки, і їм добре, вони в зоні комфорту».

… «Якби я поставив собі ціль прийти в хор Верьовки, я міг би. Але моє рішення було іншим. Мене тоді у моєму колективі запитували: «Як? Як ви від нас підете?». Але я прийшов до колективу і сказав: «Ні. Не піду».

«Хто вихований на гуморі Жванецького, ніколи не сміється з «95 кварталу»

… «Є речі, які не можна продати, виміряти. Але є й люди, для яких і таке – нормально.

От відверто. Кажуть: «А можливо, на них натиснули? А можливо, до них прийшли з Адміністрації Президента?». Якби у мене таке було, якби до мене отак прийшли, то я б ліпше звільнився, ніж на таке пішов. Я не зміг би себе тоді поважати. Але то я.

Однак у середовищі музикантів це сприймається – так. А в середовищі тих, хто ходить на «95 квартал» і «Лісапєтний батальйон», - інакше… Життя таке».

 

… «Не буду бити себе в груди і казати, що не дивився «95 квартал». Дивився, безумовно. Ти ж ніде не дінешся, ти в цьому всьому живеш. Але якось я так вихований ще з тих часів, що є гумор Жванецького, а є гумор Петросяна… Той, хто вихований на гуморі Жванецького, не буде сміятися з «95 кварталу».

Є не хочу сказати, що там погано. Є ж і смішні справді речі. Але все будується на гуморі нижче пояса – раз, і політиканство – два.

А ще - я не сприймаю гумор, який будується на висміюванні якихось фізичних вад людини. Наче смішно, а потім думаєш: «Стоп…».

А піпл хаває».

… «Так запам’яталося, як ми колись поїхали у березні з хором на екскурсію у Почаїв. Покупалися у джерелі Святої Анни, а ще лід на воді був і холод такий нормальний. Тільки виїхали звідти, як мені дзвінок з Франції: запитують, чи ми не хотіли б попрацювати там. Потім ми сміялися, що це Бог дав, мовляв, недаремно у джерелі скупалися».

… «Забобони? Щось таке є (сміється). Приїхали у Францію, добралися до Тулону і 10 днів мали там жити. Це ж Кани, Ніца, кінець червня…, і ми так надіялися відпочити на тих берегах, а тут раптом такий холод, в море зайти неможливо, десь в Альпах випав сніг. Французи шоковані, бо там не було такого років 60-т.

Ми тоді жартували: це ж просто Волинський хор у Францію приїхав. Треба потрапити якраз на таку погоду! Тому в нас, коли щось десь пішло не так, то «це ж Волинський хор».

Якось ми летіли в Канаду, під’їжджаємо до аеропорту в Бориспіль, квитки на руках, а тут дзвінок звідти: мовляв, є проблеми, імпресаріо… запив і, мабуть, не варто летіти. А в нас - місячні гастролі. Зібралися в аеропорті, стали думати, що робити, і прийняли рішення летіти. Різними шляхами, підключилася українська діаспора, організували нам концерти, зали на 4 тисячі місць, 2 тисячі… - вийшло нормально, але це екстрим, і без нього не буває».

 

 (Не хочеться завершувати розмову в прохолодній залі колишньої автостанції, на підвіконнях якої хтось забув ноти, а за вікном якої – сіра луцька осінь, бесідами про хор Верьовки і «95 квартал». …Ми говоримо про те, що зроблено Волинським народним хором за кількадесят літ його існування. І чому це – важливо)

«Це ми привезли в Україну пісню «Гей, соколи»

… «Якось на фестивалі у Польщі, який проводив відомий польський телеканал, ми виконували «Гей, соколи» сім чи вісім разів. Нас просто не відпускали зі сцени. Ми вже виходити, а нам кричать «єщє! єщє! єщє!»… Тим часом телевізійники вже за голову беруться, бо це ж ефір, час…, а люди хочуть «Соколи». Пік цієї пісні був всередині 2000-х, а зараз ми уже рідко її співаємо».

 

… «Так, це ми привезли в Україну пісню «Гей, соколи». Тепер її співають усі – і ніхто не задумується, що ця пісня «зайшла» в Україну геть недавно.

Початок 2000-го, ми були тоді в польському Ольштині, я почув цю її у ресторані. Запитав: «А що це за пісня?». А мені поляки кажуть: «А як ти не знаєш, це ж українська?». Я дуже здивувався, бо в Польщі це дуже популярна пісня.

Наступного дня мене повели у бібліотеку в Ольштині, показали збірник польських пісень, а там навпроти «Гей, соколи» написано, що вона українська. Буквально завтра у нас - заключний концерт, відтак за одну ніч я зробив хорову обробку, а керівник оркестру оркестровку – і ввечері на заключному концерті ми її виконали. То був фурор, бо ніхто цього не чекав.

Потім дорогою додому я переклав її українською. Вперше тут ми виконали її під час звіту області в палаці «Україна», а після того «Гей, соколи» почали співати по всій Україні».

 

… «90% того, що ми виконуємо, народилося і зробилося у цьому колективі. Мабуть, нема жодного самодіяльного колективу в Україні (а в тому числі і багато професійних), які б не співали наш репертуар, тому вважаю, що недаремно ми прожили.

У нас є пісні, які ми вже не співаємо, а вони досі звучать десь на весіллях та різних оказіях. Значить, ми  повернули народу його пісні. Треба виносити їх на сцену, шукати сучасні варіанти подачі. Мені цікаво, щоб молодь це сприймала. Ми шукаємо різні варіанти обробки: рокові, наприклад.

Ми випустили два збірника пісень Волинського  народного хору, куди увійшло майже 200 наших пісень, і я вважаю це великим внеском.

Завжди кажу: роби, що можеш, і будь, як буде.

І робити треба чесно».

 

… «Ніколи не дивлюся свої концерти із залу. Я завжди за кулісами. Найбільший кайф від того, як тебе приймає глядач. Нам часто кажуть: «У вас на концертах якась така енергетика». Значить, все нормально. Значить, ми можемо передати цю енергію. Мої хлопці й дівчата вміють не просто співати, а передати те, що співають, що думають, іншим».

 

… «Чесно? Думав над тим, чому люди тримаються цього хору… Не все ж грішми вимірюється. Можна прожити і заробляти багато: ну й що? А кайфу від життя нема. А коли ти йдеш на роботу і знаєш, що тобі це в радість, – це ти стопроцентно вцілив. У мене – так. Бо так Бог дав».

 

(Він «стопроцентно вцілив». Тут, на Волині. Насамкінець я запитую, чи вважає себе Стадник уже волинянином. Той піднімається зі стільця. Йде до вікна, спирається на підвіконня. Каже, так завше стоїть під час репетицій. Усміхається)

… «Ну-у… Я ж народився не тут, а на Черкащині. Хоча тут уже 30 років, але завжди їду додому. Поки живі батьки, ми їдемо додому. Там пуп мій закопаний,  й інакше бути не може. Я не можу сказати, що став волинянином, Стадник – черкащанин. Крапка».

(Я теж на це усміхаюся. Бо тієї ж миті чую оце його «ну-у» і згадую, що «нукати» - це таке типово волинське...)

 *   *   *

Олександр Стадник показує хороми Волинського народного хору. За балетною залою – роздягальні. За ними - оркестровий клас. Тут – багато світлин на стінах, музичних інструментів. Тут – чайник, кружки, стільці і ноти…

Він знає історію кожної світлини, яку тут бачить.

«Це колектив з Бразилії приїздив у Львів, тут вони разом із нашим оркестром. Колись я до них на майстер-клас у Бразилію їздив. А як вони приїхали до Львова, попросили, щоб наш оркестр їм акомпонував», - не без гордості.

На одній зі стін – сумне фото із чорною стрічкою у кутку. Це портрет Ростислава П’ятачука. Один зі старожилів Волинського хору ще донедавна керував оркестром. Досі незримо присутній у цих стінах. Тут його, очевидно, пам’ятають і люблять.

На стінах подекуди досі - старі наклейки з «Юлею». Був час, коли всі в хорі були її «фанатами», сміється Стадник. Художній керівник сідає за фортепіано, щоб зіграти нам щось на камеру (просимо ж). А дорогою згадує, що цього дня його колектив рвонув… на гриби.

У порозі кабінету Олександра Стадника нас знов зустрічає Філя. Рядовий кіт рядового державного хору.

Не рядового – Волинського.

Для довідки. Державний академічний Волинський народний хор був створений при Волинській філармонії у 1978 році. Першим керівником хору став композитор народний артист України Анатолій Пашкевич. У 1989-1993 роки хором керував балетмейстер заслужений артист України Анатолій Іванов. У 1993-му художній керівником та головним диригентом Волинського народного хору став Олександр Стадник. Задля цього він переїхав на Волинь. Нині - заслужений діяч мистецтв України. 58 років.

 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.

У філармонії...


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Призначили директора «Луцьктепла»
Наступна новина Десятеро волинських школярів та випускників отримають президентську стипендію


Останні новини
Схожі новини