У перші дні вторгнення росії за кордон виїхало чимало жителів Луцька та області.
Вони знайшли прихисток у різних країнах світу.
Про те, як їх приймають в Німеччині, Литві, Швеції та Ізраїлі, лучанки розповіли «Першому».
Ці історії – це досвід окремих людей, який може відрізнятися від досвіду інших.
Німеччина
Історія Інни Марчук
Я не хотіла, щоб моя донька бачила війну. 25 лютого я з нею виїхала з Луцька на власному авто.
Оскільки я навчалась в Німеччині, то вирішила їхати саме туди. Багато людей, які мене знали з часів навчання, писали мені, що готові прийняти мене з сім’єю. Я обрала місто Фельберт, де живе моя двоюрідна сестра.
По дорозі підібрала вагітну жінку з двома дітками. Була на кордоні дві доби. Дві ночі взагалі не спала.
Як тільки перетнули кордон, поляки дуже привітно нас зустріли. Запитували, чи потрібні якісь речі, вода, їжа, прихисток. Це мене вразило.
Я ночувала в готелі за власні кошти. Другу ніч провела у Берліні в колишньої одногрупниці.
29 лютого приїхала у Фельберт. Оскільки в сестри невелика квартира і вона має двоє дітей, я пожила в неї тиждень і переїхала до її знайомих. Вони надали 2-кімнатну квартиру. Вона невелика, проте мені і дитині вистачає. Є гостьова кімната, де я можу розкласти диван і ще когось прийняти.
Ця сім’я прийняла мене дуже душевно. В усьому допомагають. Не беруть грошей за проживання, хоча я говорила, що мені незручно. Хотіла платити хоча б за комунальні послуги. Вони відмовилися. Також пропонувала їм оформити договір оренди, за яким оплата за житло була б коштом держави. Поки що цього не зробили.
Мені тут подобається, бо дуже гарна природа. Без машини було б важко, адже до міста їхати хвилин 10.
Адаптувалась швидко. Перед цим я 5 років не розмовляла німецькою. Була здивована, що мої знання так швидко відновилися.
Було дуже багато пропозицій роботи, оскільки я знаю мову. Зараз я багатьом українцям допомагаю з перекладом документів та в комунікації з німцями. Одного разу допомагала вагітній жінці спілкуватися з лікарем.
Зараз працюю перекладачкою в будинку, де живе 50 українців. Мені це подобається. Для мене важливо, що я не лишилась осторонь і допомагаю, чим можу.
Коли є можливість, ходжу на демонстрації на підтримку Україні. Одна із таких подій – марш матерів у Мюнхені.
Німці надають біженцям безкоштовно своє житло. Зазвичай вони їздять з українцями і допомагають з документами.
Спочатку треба приписатися там, де ти живеш. Далі отримати картку в банку (без прописки це неможливо).
Якщо в тебе нема коштів, вони дають одноразову карточку, де отримуєш 200 євро. У місяць на дорослого надходить 350 євро, а на дитину, залежно від віку, – 250-300 євро. В кінці місяця ти отримуєш гроші, і ті 200 євро, які оплачувалися на початку, віднімаються від цієї суми.
У будинку, де я працюю, з цієї допомоги людям відраховують майже 50 % на утримання та харчування.
Місцева церква надає два рази в тиждень безкоштовно продукти.
Одна організація оплачує дітям все, що входить у шкільний рюкзак.
Завдяки компанії мобільного зв’язку «Телеком» можна користуватися інтернетом і телефонувати безплатно в Україну.
Українці мають право на роботу і соціальне страхування.
Якщо потрібна невідкладна допомога, то коштом держави оплачується прийом лікаря і призначені ліки.
Донька пішла у вальдорфський дитячий садок.
Поки ходить в гості, тому що потрібен час, аби вирішити всі бюрократичні питання і влаштувати офіційно.
Коли я приїхала в Німеччину у 2012 році, про Україну мало хто знав. Всі свої питання мала вирішувати самостійно. Якщо не знала мови, то мусила вчити, аби мене зрозуміли. Зараз для українців тут люкс умови. Волонтери допомагають з усім – транспортом, житлом, перекладом…
Вони роблять це добровільно, і ми маємо бути вдячні. На жаль, деякі українці користуються цим і думають, що за них все зроблять.
Швеція
Історія Катерини Білохвіст
Я була дуже налякана через війну. Через стрес не могла нічого робити. Після того, як у Луцьку вдруге були вибухи, мене трусило цілий день.
Почала думати про те, щоб знайти спокійніше місце. Знайомі, які виїхали в Швецію, розповіли, що в них все добре, й дали контакти. Я поїхала з мамою і молодшою сестрою.
В Устилузі був паркан, за який чоловіки не могли йти. Я глянула на тата і почала плакати. Переді мною була дитинка зі сльозою на обличчі. Це був дуже важкий момент, коли ти покидаєш рідну землю і не знаєш, коли повернешся.
Їхали до Грубешова. Я дивилась на небо і розуміла, що сюди ніхто не кидатиме бомби. Настало полегшення. Захотілося знову жити.
Ночували у Грубешові в центрі допомоги. Це був спортзал, у якому поставили багато ліжок. Волонтери ходили по залу і запитували, чи комусь щось потрібно.
Там була жива черга з транспортом. Водії оголошували на весь зал: «Їду в Люблін, є 3 місця в машині» чи «Візьму 50 людей на Варшаву».
Нам потрібно було в Замость. Туди нас завезли бусами. Там зустрів швецький автобус, який забрав 50 українців.
Я стала перекладачем для всіх, хто не знав англійської. Постійно робила оголошення в мікрофон.
10 годин ми їхали Польщею. Ще стільки пливли великим 7-поверховим кораблем. Там перебувало 300 українців. Був хаос. Були люди на інвалідних візках. Хтось із собаками. Дехто плакав. Усі в стресі. Це було не дуже приємне видовище.
Поляки організували кіно про «Падінгтона» українською мовою. Це вразило.
Нас привезли в церкву. Там була їжа, одяг. Працювали перекладачі. Це було місце зустрічі з сім’ями, які приймали українців в себе.
Жителі невеликого містечка Тролльгеттан з 60 тисяч людей самоорганізувалися і заселяли українців у вільні кімнати або так звані extra houses – маленькі дачні будиночки.
Нас прийняла нетипова шведська сім’я. Господар Пітер – швед. Його дружина Ліана – з Латвії. Вона більш близька по культурі до нас.
Шведи більш холодні, стримані. У них є свої правила, все має бути по певній системі.
Був кумедний момент, коли господарю не подобалося, що ми ріжемо сир звичайним ножем. Він користувався спеціальним. Нам про це розповіла Ліана, бо Пітер не хотів нас образити.
Ми порозумілися. Тепер я всім кажу, що потрібно бути відкритим до нового, все обговорювати і не соромитися говорити англійською.
Це виклик і для шведів – приймати в себе українців, адже їм може бути складно прийняти якісь особливості нашої культури.
Я тримаю контакт з українцями з нашого автобуса. У нас є спільний чат. Бачимося з деякими людьми, бо є сусідами. Розповідаємо, в кого які умови. В усіх по-різному. Це як лотерея.
Наша сім’я дозволяє залишатися в них на кілька місяців. Донька господарів віддала нам свою кімнату. У першу ніч сказала батькам дати нам покривало з підігрівом, щоб нам не було холодно.
У Швеції система така, як в інших країнах: подаватися в міграційну службу на тимчасовий захист з можливістю працювати, а дітям йти в садочки та школи. Щоб іти на роботу, потрібен банківський рахунок.
Підготовка документів займає кілька тижнів. До того часу все в підвішеному стані.
Українці не хочуть сидіти на шиї у шведів. Вони хочуть працювати, навіть мами з маленькими дітьми рвуться до роботи.
Моя мама любить готувати та прибирати. Щодня готує нову страву.
Ми подружилися з бабусею господаря і допомагали їй прибирати подвір’я.
Цікаво, що в них нема парканів. Огорожею можуть бути підстрижені кущі.
Тут багато каміння, моху, трави. Багато лісу. Дерева хвойні.
Тут не тримають город. По-перше, тому що холодно, а, по-друге, тому що тут багато косуль і вони все їдять.
Якщо садять рослини, то в скляних будиночках, типу теплицях.
Я хочу знайти роботу. Є можливість працювати в наших господарів. У них є приватна школа для дітей з інвалідністю.
Кажуть, що взагалі знайти роботу тут нелегко, бо потрібно знати шведську мову. Також має значення освіта.
Без знання мови доступні роботи із прибирання, догляду, деякі посади в кафе тощо. Але для цього потрібно знати англійську. Цю мову знають багато шведів.
У них канали на телевізорі не роблять перекладу. Може бути програма англійською чи фільм французькою, а внизу лише субтитри шведською.
Для Швеції українці – третя хвиля мігрантів. Раніше вони давали прихисток біженцям із Сомалі та Афганістану.
На рівні влади є розбіжності, як допомагати українцям, проте самі шведи без вказівок зверху потужно підтримують. Віддають одяг та інші речі, роблять всюди знижки. Тут можна показати український паспорт і їздити безкоштовно.
Шведи кажуть, що вони нас розуміють, бо могли бути на нашому місці або можуть бути наступними. Стежать за новинами про Україну. Захоплюються Зеленським. Здивовані, що в ХХІ столітті у центрі Європи відбувається війна.
Литва
Історія Юлії Гриневич
Після перших вибухів я з сином поїхали до мами на Львівщину. Побули там кілька годин. У серці був неспокій. Я зрозуміла, що треба їхати далі.
Оскільки мої знайомі були в Польщі та Литві, я вирішила поїхати на Варшаву.
Дуже важко переходили кордон. 20 кілометрів йшли пішки. У нас була легка валіза, по рюкзакові за спиною. Їхала з думкою, що буду там кілька днів. Взяла лише штани й парфуми.
Сину 6 років, але він тримався. Казав: «Мама, ти мій герой». Йшов моїм темпом. Не дозволяв свій наплічник нести, навіть не їв пряники, казав, шо мені треба сили, бо я дівчинка. А потім два дні на стопи не ставав, бо пекли.
Стояли в черзі 9 годин. Відношення наших митників здивувало. Дуже негарне.
Вони ніби не розуміли, що перед ними жінки, дітки… Я відчула себе євреєм під час Голокосту. Як на страту мене вели – настільки людська гідність була придушена до плінтуса.
На польській митниці все було супер – волонтери пропонували допомогу, чай, воду…
У Варшаві на той час вже було багато українців. Не було де ночувати. Ми поїхали на Литву.
Живу у Вільнюсі. Знайомі поселили в квартиру. Умови хороші – нема до чого придертися.
Тиждень ми провели як туристи. Я постійно читала новини. Вірила, що Україна скоро переможе і ми повернемося назад.
Потім почалась страшенна депресія. Не розуміла, що робити. Син цілими днями дивився мультики.
Потім почала включатися. Пішла в міграційну службу. Отримала посвідку про тимчасове проживання.
Віддала сина у російськомовну школу.
До сьогодні не знаю, чи правильно зробила, можливо, потрібно було віддавати в польську.
Син не розуміє російської мови, а вчителі не розуміють, чому він погано навчається. Це не навчання. Це ходіння до школи.
Литовці – поліглоти. Багато хто знає російську, литовську, англійську і польську. Я спілкуюся з ними російською. Думаю вчити англійську.
Для українців міський і міжміський транспорт безкоштовний.
Всі державні дитячі гуртки, аквапарк, зоопарк, музеї, три великі спортзали з басейнами – безплатні.
В суботу безплатно діє дитячий табір з харчуванням.
Діє служба «Спаси детей». Там є одяг та іграшки. Можна прийти і вибрати, що кому потрібно.
У неділю в одному кінотеатрі безплатно показують фільм українською мовою.
За житло до кінця травня платити не потрібно. Ми самі живемо на квартирі, а до когось підселяють інших людей – це вже як пощастить.
Тут дають одноразову допомогу у розмірі 270 € на людину та картку на 115 €, яка дає можливість купити харчі в супермаркеті. Ще є щомісячна виплата на неповнолітню дитину в розмірі 70 €.
В Україні я працювала майстринею з манікюру. Тут роботу допомогли знайти знайомі.
Орендодаторка дуже хороша. Розказала, де які дозволи брати. Тут бюрократія майже як у нас. Але в нас все відкрито, а тут приховано. Треба через знайомих все проходити.
До мене ставляться гарно. Дехто невдоволений тим, що нам все безкоштовно, а їм платно, але це меншість.
Я шукала клієнтів по різних групах типу «Українці в Вільнюсі».
На диво, знайшлися. Дуже багато українських жінок захотіли зробити манікюр. Для них це було чимось таким, що нагадувало довоєнне життя.
Навіть литовки телефонують і кажуть: «Ми хочемо до вас прийти, щоб ви заробили гроші».
Мене по цей день не полишають сумніви, чи правильно я вчинила. Одного дня думаю, що я втекла, зрадниця. А наступного – що все зробила правильно, бо мій син не чує сирен та вибухів, його психіка врятована.
Заспокоюю себе тим, що працюю і завдяки цьому можу перерахувати в Україну якісь гроші. Хоч так можу допомогти.
Це такий час, що не знаєш, як вчинити. Що б ти не зробив, завжди знайдуться ті, хто осудять.
Але, крім цього, кожна людина є сама собі катом, який картає за кожен вчинок.
Ізраїль
Історія Ірини (прізвище вказувати відмовилась)
Я з донькою та сином прилетіла в Ізраїль на початку війни. Тоді не було розуміння, що буде далі і скільки це триватиме.
Перші тижні думками була постійно в Україні. Хотілося повернутися в Луцьк.
Ізраїль – дуже специфічна країна. Вони відразу оголосили, що можуть прийняти тільки п’ять тисяч біженців.
Ті, хто їдуть, повинні мати в Ізраїлі або родичів першої лінії або знайомих, які дадуть гарантію, що біженці після закінчення війни покинуть країну.
Люди, які мають єврейське коріння, так звані репатріанти, мають повне забезпечення від держави.
Всі інші біженці не можуть працювати перші 3 місяці, не мають ніякого забезпечення чи грошової допомоги. У такому разі мусять розраховувати на свої кошти чи підтримку рідних.
Тут дуже перевіряють на кордонах, чи раптом ти не хочеш виїхати в Ізраїль, щоб далі жити нелегально. Як КГБ якесь.
Біженці сюди не сильно спішать. Тут досить дороге життя порівняно з європейськими країнами. Житло, сфера послуг, медицина коштують шалені гроші.
Хлібина коштує 70 гривень. Дехто навіть пече хліб сам, бо так дешевше.
Ми живемо в місті Ашкелон. Тут 6 років мешкають мої батьки. Вони вже мають громадянство Ізраїлю.
У цій країні страшна бюрократія. Можуть пройти місяці, поки ухвалять якесь рішення. Поки мама дізналась, чи можу я до них прилетіти, пройшло два тижні.
Якщо говорити за мешканців міста – люди тут привітні. Були випадки, коли біженці поселялися в порожніх квартирах, а місцеві допомагали обставити квартири усім необхідним, включаючи посуд.
Почали створювати центри, куди люди приносять різні речі. Там можна знайти одяг, продукти, речі першої необхідності.
Також багато речей можна знайти біля смітників.
Перед Песахом люди прибирають домівки і викидають старе. Все, що в жахливому стані, потрапляє у сміттєві баки. А те, що в гарному стані, ставлять збоку біля урн. Інші люди забирають, що кому потрібно. Можна знайти і гарний посуд, і автокрісла, візки для дітей, меблі, одяг.
Протестантські церкви видають продуктовий пакет раз в місяць.
Для біженців зробили медичне страхування на 2 місяці безплатно.
Є медична компанія, яка може надавати безплатні послуги першої необхідності. У сина був запальний процес. Йому всі обстеження зробили безплатно.
Багато стоматологів, які є вихідцями з України, пропонують безкоштовно послуги. Звісно, є свої межі.
В Ізраїлі ще нічого не вирішили щодо освіти дітей біженців. Тут навчання на івриті. Відповідно я не можу ні сина віддати в дитсадок, ні доньку в школу, бо вони там нічого не розумітимуть.
Зараз потреби такої й нема, бо є онлайн-навчання в українській школі.
Гуртки для біженців безкоштовні. Донька ходить на гімнастику, а син на карате та боротьбу.
Тут можна жити без знання івриту. В Ашкелоні живе багато вихідців з Радянського Союзу, які розмовляють російською.
Я принципово говорю українською. На ринку багато продавців, коли чують українську мову, то запитують про Україну.
Навіть ізраїльтяни, які говорять російською, розуміють нас. Головне на росіян не натрапити. Саме вони налаштовують всіх проти українців, згадують бандерівців.
В Ізраїлі особливе ставлення до дітей. Батьків з малюками пропускають у чергах, відкривають двері, якщо ти з дитячим візком, махають рукою дітям.
Ніхто не має права зробити зауваження твоїй дитині, тільки через батьків. Малюків до 3 років не можна наказувати. Ніхто не має права підвищити голос. Сусіди можуть викликати поліцію, якщо почують у хаті крики.
Якщо дитина 10 разів помилиться і один раз зробить правильно, то закриють очі на ті 10 моментів і похвалять за той один, коли дитина робить правильно.
Якось я хотіла купити транспорт для дітей, то нам люди подарували велосипед, скейт і самокат. Гроші брати не захотіли.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: з архіву співрозмовниць
Читайте також:
За кордон на візках та кушетках. Як «Агапе» евакуює людей з інвалідністю
40 годин без сну. Як волинянки вивезли 15 дітей з Києва до Швейцарії