Омитий слізьми коровай розділили днями краяни на центральному кладовищі міста. Тут із усіма військовими почестями попрощалися з молодим земляком, захисником із Каменя-Каширського Гочачком Валентином Федоровичем, життя якого трагічно і завчасно обірвалося у бою з окупантами на Харківщині. Йому назавжди буде 39.
Так і не пізнав усього цвіту долі, не встиг створити власної сім’ї, народити діточок, пише газета Полісся.
Валентин змалку вирізнявся кмітливістю та гострим розумом, мав неабиякий хист до навчання. Тож не раз ставав призером та переможцем олімпіад, навіть всеукраїнських. А школу закінчив із золотою медаллю. Цікавився також технікою та конструюванням. Юнаком плекав надії про роботу на митниці, але рідні наполягли, що краще рухатися стопами мами – податися у медицину. Тож вступив у чи не найпрестижніший в Україні медичний університет імені О.О Богомольця. Мав стати стоматологом. Та, зрештою, у цій професії так себе й не реалізував.
Однак здобуті колись знання таки згодилися через літа. Рік тому Валентин вступив у лави ЗСУ. Пройшовши додатково курси тактичної медицини, став бойовим медиком у штурмовому підрозділі 48-ої бригади, де разом із посадовими обов’язками за ним закріпилося відповідне псевдо «Док».
Розпочинав свою воєнну стежину із південного напрямку. Отримавши поранення й зазнавши тяжких травм в ділянці ключиці, впродовж місяця проходив лікування. Повернувся на службу вже у стрілецьку роту 112-ої окремої бригади територіальної оборони, яка перебувала на східному фронті. Тут медик став мінометником. 21 червня 2024-го боєць поліг смертю хоробрих на Харківщині.
«Він дуже любив свою рідню й був чесним з нами. Відкритий до розмов, розумний. Не віримо досі, що його вже немає. Він рідко виходив на зв’язок, по 20 днів не було змоги з ним поспілкуватися. Тож звикли, що це нормально, якщо його довго не чути. Здається, що завтра-післязавтра він нам все ж ще подзвонить…», – побивається молодша сестричка Наталія.
28 червня… Уривчасто заголосили увись про жалобу дзвони, аби весь Камінь-Каширський почув, що храм зустрічає загиблого в бою містянина й кличе усіх помолитися за упокій його душі. Вгорі пекло палюче сонце, а всередині на додачу припікало горе втрати та усвідомлення нескінченності жертв цієї війни… У повітрі витала атмосферна задуха, душило щось у грудях і від почуття безпорадності проти несправедливості всесвіту. Жаль і смуток опустилися на плечі присутніх у церкві. Впала на коліна матуся й притулилась ніжно до домовини. Так годину навколішки і простояла всю панахиду: у думах говорила то з сином, то з Богом, щось пошепки примовляла, гладила закритий гріб, відтворюючи образ сина тільки в уяві. Наче ото не труну обіймала, а гойдала маленького Валіка, як колись, у колисці. Тільки тоді чекала перших слів свого первістка, а тепер слухала лиш його німе мовчання. Майже весь вік сама ростила двох діток, рано пішов у засвіти чоловік. Усяко було: і гордилася сином, і сердилась на якісь вчинки, і раділа за його досягнення, і плакала через негаразди. Але на серці, як і кожна ненька, лишила тільки добрі спомини. Для неї її дитина не мертва, а просто стала невидимою.
Кладовище аж мерехтіло сліпучим сяйвом надвечірньої пори. Несли Валентина до місця вічного спочинку алеєю поховань полеглих Героїв. Через монументи воїнів, що рівним рядом із честю зустрічали новопреставленого побратима, до нього пробивалися найяскравіші промені сонця. Це востаннє воно торкалося до нього. Віддало шану і через трохи згасло за обрієм.
Іванна ГАЙДУЧИК.