Антоніна Бєлокурова, матір волинського афганця, якого 30 років вважали безвісти зниклим, просить небайдужих про допомогу у поверненні сина додому. Про це вона розповіла журналістам Першого.
Жінка, почувши звістку про те, що син живий, днями проливає сльози і ковтає пігулки в надії дожити до того дня, коли зможе обійняти свого сина Ігоря.
Стіни старенької хатини вже просіли, шибки чистенько вимиті перед Великоднем, а двір – дбайливо заметений.
На стіні над ліжком – фотографія Ігоря Бєлокурова, дбайливо обрамлена вишитим рушником.
Антоніні Бєлокуровій вже 78 років. Більше 5 років погано ходить, а останні кілька днів, то й взагалі майже не встає з ліжка – звістка про сина, якого 30 років усі вважали безвісти зниклим, неабияк підкосила жінку. Тим не менше, піднімається і дістає з полиці пожовклі конверти з фотокартками та листами сина з Афганістану.
«Він був дуже хорошим хлопцем. Статним, серйозним, не пив, не курив. Пішов в армію, бо вважав, що це його обов’язок, а бути військовим і носити форму – високе достоїнство для чоловіка.
Відслужив у 1981-1983-му в Чехословаччині, повернувся – пішов працювати у Луцьк на «шарико-підшипниковий завод», але через кілька років повернувся до війська, здобув звання прапорщика і з Володимир-Волинського… пішов в Афган. Добровільно підписався. Казав, я маю туди піти і все. Такий обов’язок військового», - пригадує Антоніна Бєлокурова.
Коли Ігор Бєлокуров потрапив у Кандагар, то майже щотижня писав матері листи.
Востаннє – у лютому прислав листівку з вітаннями до Дня народження мами.
За словами матері, у тій же частині № 71176, де служив її син, але в іншому підрозділі, ніс служив хлопець з сусіднього села Невір. Парубки домовились, що після кожного завдання будуть сповіщати один одному, що з ними все гаразд.
Проте одного дня, повернувшись із завдання, Ігор склав табельну зброю та документи на робочому місці у складі боєприпасів, вийшов за двері і просто зник.
Ходили різні версії про обставини його зникнення та насправді – військовий ешелон потрапив під обстріл. У тому бою чоловіка контузило. Хто саме його підібрав – досі невідомо. Ігоря називали відважним, тож втекти з поля бою він не міг, хоча і така версія була.
Коли Антоніна Бєлокурова перестала отримувати листи, то почала писати у військову частину і навіть самому міністру оборони. За деякий час прийшло повідомлення – Ігор Бєлокуров зник безвісти за невстановлених обставин.
«Я коли оце отримала повідомлення, що визнали пропавшим безвісти, то проплакала цілий день. Отак десь пізно вночі, схилившись над тими листами і фотографіми і заклякла. І наче не заснула, але чую збоку так, ніби мій Ігор стоїть… «Мам, мам… та живий я!»… І все… Виплакала я своє за ним… Виплакала, але не вірила, що загинув.
Я 20 років його в пам’ятку померлих не вписувала і за упокій йому не ставила і службу не замовляла. Все думала – дасться знати. А потім... змирилась. Ото років 5 чи 6 тому таки поставила на кладовищі маленький пам’ятник… Бо вже зневірилась, що живий, а тут таке…. На Благовіщення мені сказали. Спочатку казали, що порівняли, а він у тій чалмі – то казали не схожий. А мені показували, то одразу серце тьохнуло, що це він. Хоч і 30 років минуло і він помінявся… такий зморений… Боже, як він намучився», - заливається сльозами згорьована жінка.
Родина роками намагалась з’ясувати, що трапилось з Ігорем Бєлокуровим: чи живий, чи мертвий, а може в полоні, чи важко поранений. Але жодних відповідей від військового керівництва матір так і не дочекалась.
Першу звістку почула від односельців, які побачили інформацію в інтернеті. Щоправда наступного дня до неї вже зателефонував чоловік, який був в тій експедиції і в Афганістані і якому вдалось побачити та поспілкуватись з Ігорем.
«Я би й зараз, якби було здоров’я, сама поїхала б туди його забирати. Розказував цей чоловік, що з ним бачився, що Ігор був контужений, то певно того і не пам’ятає всього і мову забув. Казали мені, що він довго був у полоні, а потім його викупив якийсь бойовик. Там же до сьогодні ті племена воюють…
Я так зрозуміла, раз його викупили з полону, то він там в рабстві… Розказував той чоловік, що Ігор там живе в дуже поганих умовах. Оце прийняв іслам, їсть тільки рис не засмачений… Боже, щоб хто поміг його звідти дістати, чи викупити… 30 років він відмучився…», - плаче Антоніна Бєлокурова.
Батько Ігоря Бєлокурова вже помер. Мама – проживає в тій самій хатині у селі Велика Глуша, де й виріс Ігор. Є ще у нього брат, який живе у Білорусі.
Дядько афганця Володимир Павлович розповідає, що вдома Ігор не встиг завести сім’ю, і там в нього сім’ї немає. Тим не менше, родина готова його забрати назад. У цьому їх підтримує і голова Спілки афганців Волині Григорій Павлович, який вже з’ясовує усі подробиці та прораховує ймовірні варіанти повернення Ігоря Бєлокурова додому.
«Я вже цим питанням місяць займаюсь, але дуже не хотілось передчасно це озвучувати, аби не поповзли чутки і передчасно не травмувати матір. Ви ж самі розумієте, вік вже не той, вона і так натерпілась багато за ці 30 років. Ми вже ведемо неофіційні переговори і бойовики наче готові його віддати, але це поки що все на словах і неофіційно. Вже на 90% ми переконані, що це саме Ігор Бєлокуров. Думаю, за кілька місяців буде результат і буде радісна звістка», - розповів Григорій Павлович.
Тим часом Антоніна Бєлокурова продовжує чекати на сина вдома. Каже – віддала б останнє, аби ще хоча б один раз побачити свого Ігоря.
«Чуло моє серце, що Ігор живий. Але ж не думала, що то аж цілих 30 років пройде. Знала б, що він живий – на колінах повзла б просити з полону, якби ж то знати де шукати. А тепер – хочеться хоча б побачити і обійняти перед смертю.
Дай Боже здоров’я Григорію Павловичу зі спілки афганців, він багато що робить, може таки вдасться мого Ігоря витягти з того Афгану, бо як подумаю, як він там бідує – не їсть, не п’є, серце розривається… Руки вже не слухаються, щоб наліпити вареників, але я його так жду…», - сподівається Антоніна Бєлокурова.
Попри вік і проблеми зі здоров’ям, жінка обіцяє триматись, адже коли повернеться син, то ще хоче йому зварити борщу.
Тим часом його бойові товариші не полишають спроб домовитись про передачу знайденого афганця За словами Григорія Павловича, Ігор виявив бажання поїхати на Батьківщину, однак ще знадобиться час для влагодження формальностей і виготовлення необхідних документів.
Текст і фото: Еля КОРОТИНСЬКА (Перший)
Передрук заборонено.