Ранок 26 вересня. Луцьк і вся країна прокинулися зі страшною звісткою: на Харківщині розбився літак із 27 військовими на борту, 20 із них – курсанти. Деякі міста почали оголошувати День жалоби. Але в Луцьку забіг за Героїв АТО скасовувати не стали.
Бо пам’ять – головна ціль, яка єднала людей, котрі прийшли у цей день на Театральний майдан міста Луцька пробігти 1 км 200 м з іменем загиблого Героя АТО на собі. І їх було багато.
…А трохи в стороні гуртом стояли батьки кількох загиблих волинян. Стояли якось знічено, мовчки. Хтось спитав в організаторів: а що їм робити? Почули у відповідь: стійте, «вас оголосять». Слухали. Думали. Але казали, що забіг – то правильно.
Ми пішли на забіг і зібрали думки тих, хто вирішив у цей день пробігти за Героя. І тих, хто спостерігав збоку.
* * *
Дивись, хто прийшов
Ажіотаж. Музика. І дуже багато молоді. Театральний майдан вранці 26 вересня був дуже людним.
«А що тут?» - часто запитували здивовано перехожі літнього віку.
Проводили акцію «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» Волинської ОДА, Луцької міської ради, Федерації легкої атлетики Волині, ГО «Члени родин загиблих Героїв в АТО «Надія», центру «Спорт для всіх». Серед організаторів можна було помітити Ігоря Дмитришина, керівника відділу фізичної культури та спорту Волинської ОДА, заступника голови ОДА Анатолія Костика. Ні один, ні другий, правда, бігти цього дня не стали.
А от серед тих, хто біг, ми впізнали ректора ВНУ імені Лесі Українки Анатолія Цьося, ректора ЛНТУ Петра Савчука, декана факультету фізичної культури, спорту та здоров’я Василя Пантіка, заступника начальника Головного управління поліції у Волинській області та екс-командира тербату «Волинь» Сергія Козака, гендиректорку Володимир-Волинської птахофабрики Аліну Сич та голову Іваничівської райради, нині претендента на боротьбу за крісло мера Нововолинська Андрія Бадзюня, журналісток Валерію Колісник, Катерину Павлову та Каріну Мариневич, першого віце-президента Федерації легкої атлетики України, президента ФЛА Волині Володимира Рудюка, депутата Луцької міської ради та волонтера Сергія Балицького та багато інших.
Активною була спортивна молодь Волині. До забігу долучився колектив ВНУ ім. Лесі Українки та студенти. Як пояснили, чимало їхніх студентів-випускників загинули в АТО.
Ярославу – 5. Андрієві Снітку – 18. Було…
Ярослав Поляк із Луцька був одним із найменших учасників. Йому - 5. Він біг за Андрія Снітка.
Андрієві було 18. Родом із с. Гораймівка на Маневиччині. Він загинув під Іловайськом. Мав всього 18. Герой України. Помер, врятувавши ціною свого життя двох побратимів. Вчився у тому ж вузі, де нині працює Ярославова мама
Той позує для фото, поправляє нашивку з номером та іменем Героя і показує люкс. Настрій – правильний.
декан факультету фізвиховання Василь Пантік
А під стелою з написом «Я люблю Луцьк» стояли батьки Героїв. Їх було небагато. Мовчки спостерігали за тим, як учасники готуються до забігу. І на майдані було шумно. А їхні серця, очевидно, шуміли геть іншими емоціями. В очах одночасно читалася і туга, і тиха втіха.
Батько Героя: «Якщо всі скажуть «не піду», то хто?»
Він – Олексій, батько лучанина Сергія Шкредя.
Сергій двічі ходив в АТО. Перший раз з 51-ою бригадою. Повернувся додому після Іловайська. Згодом пішов на фронт вдруге і був гранатометником 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128 бригади. Поранений під Дебальцевим. Рятували, як могли. Але після зараження крові Сергій у березні 2015-го помер.
Це для них треба. Щоб вони знали, що якщо кожен скаже: «Давай я не піду, ти не підеш на війну, ніхто не піде», то країни не буде і нас не буде кому захистити. Тоді віддамо ту землю росіянами, угорцям, полякам – всі готові хоч зараз забрати Україну. Це не мої слова, це слова, які сказав Сергій перед тим, як піти на війну другий раз.
У Сергія дід по матері воював, мої діди загинули за землю, обидва, я не знав, що таке дід. Тому Сергія на війну покликали гени.
Знаєте, є така роми, а є цигани. Останні не будуть працювати, а будуть красти, дурити… Так само є росіяни, а є – кацапи. Бо будуть скопом нападати і видирати. Нам, українцям, треба тягнутися не до кацапів, а до європейських країн, де зовсім інші люди. Бо поки ми – посередині. Нам ще багато вчитися і вчити. Навіть такі заходи, як цей, чомусь вчать. Надіюся», - каже Олексій Шкредь.
Далі був забіг. Звучав Державний Гімн. На хвилину майдан завмер, шануючи загиблих. Квіти до стели загиблим понесла молодь. Зрештою – на старт.
Символічно пробігли 1 км 200 м центром Луцька. На фініші отримали медалі. Хтось біг, хтось – іноді йшов, хтось – вів за руку маленького сина чи донечку.
Учасник АТО Вячеслав. «Біжимо за однокласника»
З візком, синами і дружиною
Він був єдиним, хто біг з дитячим візком. Він – Вячеслав Оксентюк, учасник АТО, а у візку його син Данило, йому рік. А поруч – син Микола, йому шість із дружиною Богданою.
«Я біг за свого друга і однокласника, який загинув при виході з Іловайська, Олексія Тарасюка. Ми служили в різних підрозділах. Бігли, бо в Україні сьомий рік іде війна. Коли ми пам’ятаємо хлопців, які загинули, коли ми проводимо такі акції, то люди не забувають, якою ціною це все відбувалося. Про це не можна забувати», - каже Вячеслав.
Олексій Тарасюк – ковельчанин, з 51 бригадою пішов на фронт. Загинув у серпні 2014-го, під Іловайськом, коли разом із побратимами виходив із так званого «зеленого коридору»… На момент трагедії удома Олексія чекала дружина і 4-річна донечка.
* * *
І як тільки всі розійшлися, стало відомо про те, що саме цього дня, 26 вересня, в зоні бойових дій на Сході України загинув солдат волинської 14-ї окремої механізованої бригади Сергій Огінський. Йому було 27. Пішов на фронт одразу після строкової служби. Не вернувся. Родом з Прикарпаття.
Бійці йдуть на небо. Війна триває. Тим часом десь організовують забіги, щоб люди не забували, що таки триває…
Учасники акції поспішали додому займатися звичними сімейними суботніми клопотами. А на луцькій «стометрівці» одиноко сидів вуличний гітарист, на коробку для грошей сипалося жовте осіннє листя, а він співав щось про «послєдній бой».
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.
Катерина Павлова та Каріна Мариневич готуються до старту