Єлизаветі Шевчук із Заболоття на Ковельщині – 83. Народилася вона 1938 року в багатодітній родині.
Мала десять братів і сестер, але до повноліття дожили всього шестеро, - розповіла жінка «Волинським новинам».
«Ми жили далеко на хуторі. А яке ж тоді те лікування було? Ніяке! Хто був міцнішим і кому довгий вік судився, той виживав», – розводить руками.
Жінка каже: різдвяних свят вони чекали нетерпеливо, як якогось дива.
«То тепер дітки чекають колядування, щоб грошей дали. А ми раді були, коли по шматочку хліба виносили. У нас були такі полотняні торбочки, ми туди наколядоване складали. А вже додому приходили і ділили. От повіриш – розкладаємо той хліб на столі і знаємо: ото в тій хаті такого дали, а в тій – такого. То вже на Багатий вечір, як щедрували, бувало, виносили нам по варенику: з картоплею, з ягодами, з кашею. А як дадуть із сиром – то ми такі раді були, що й ну», - пригадує Єлизавета Шевчук.
Колядували діти попід вікнами, перед тим голосно гукаючи: «Пане-господарю, дозвольте заколядувати!» Починали співати тільки після того, як хтось крізь шибу відповість: «Колядуйте!» Коли ж у відповідь чули «Вже вечеряли», то мандрували зі своєю колядкою до іншої хати. Бо ця фраза означала, що господарі вже не налаштовані приймати колядників.
Давні страви
Доки діти бігали колядувати, мати готувала нехитру вечерю:
«Наша Коляда колись була не така багата, як тепер. Але ми все одно її дуже чекали. Мати, як було з чого, то варила холодець, кутю, пекла пироги з бобом. Ну, холодець був на свято, а на вечерю на Коляду – то суп з грибів або ще який пісний суп чи борщ і кутя. Ну, а як напече мати таких солодких пирогів з морквою і ягодами – ото то для нас були вже делікатеси».
Кутю, каже баба Ліза, її мати варила геть просту – із обдертої пшениці. Якщо був у хаті мед, то могла трохи посолодити.
«Але знаєш що, вона була така добра, та кутя, що той смак я й досі пам’ятаю, – каже старенька. – Мати її у печі варила у такому джигунці, щоб добре вмліла».
Пироги з квасолею, або, як їх називають у Заболотті, бобовики, готували теж дуже просто. Відварювали квасолю й кілька картоплин, потім те все засмачували присмаженою в олії цибулею та товкли у череп’яній мисці.
«Далі мати формувала такі обліпачі – начинку для пирогів, розміром із долоню. А тоді брала тісто таке, як на хліб, робила пироги – і в піч. Один пиріг був завбільшки з долоню», - пригадує жінка.
Для солодких пирогів тісто використовували таке саме. Про дріжджі в ті часи мало хто чув. А виручав господинь хміль.
«Я не знаю вже як, бо ж мала була, але пам’ятаю, що коли матері треба було замісити пухке тісто, то вона якось використовувала шишки хмелю, щоб зробити опару. А вже далі брала для начинки сухі ягоди – чорниці, малину, вишні, ну, які там були вдома, а ще – сушені грушки, яблука. А моркву тако просто цілу чистила, складала в джигун і запікала у печі, вона ставала геть м’яка. Тоді те все змішувала, товкла добре товкачем – і от готова начинка для солодких пирогів. Бо ти знаєш, колись така солодка морква була, що й сахару того не треба! Тепер не така чогось…»
А ще на Коляду варили кисіль. Замість крохмалю, про який тоді теж не дуже чували, використовували вівсяне зерно. Брали тільки відбірне, мололи його, просівали – утворювалося таке вівсяне борошно. От його заварювали – кисіль ставав солодким і густим. А їли його з компотом зі сушенини.
Звичаї святкування
Коли наставав вечір і сяяла Різдвяна Зірка, батько вносив до хати житнього снопа – Коляду, ставив його під образами на покуті. А дівчата прикрашали ялиночку саморобними паперовими гірляндами та солом’яними ліхтариками.
«Мати під ту ялинку біля Коляди мостила сіно, на нього ставила миску з «голою», тобто незасмаченою, кутею, другу миску – із пшеницею, поряд клала пирога з бобом. І то таке в нас стояло два тижні – усі свята, – пригадує Єлизавета Сидорівна. – По святах сіно те віддавали корові, щоб добре доїлася, а кутю, пшеницю й пирога – курям, щоб добре неслися».