- Одна моя знайома каже, що книжка має бути «сексі». От ця – «сексі»… - сміявся він біля полиці з «топами продаж» луцької Книгарні Є, поки ми говорили про надсерйозне.
Він - історик, який любить читати щось у жанрі альтернативної історії. Він розбудовує Архів національної пам’яті і хоче зробити так, щоби всім українцям було легко знайти відомості про своїх репресованих родичів. Коли йому ще й 17-ти не було, він був серед затриманих 9-ти хлопців з Волині за участь в акції «Україна без Кучми». Тут у Луцьку його потім викликали на допити в управління СБУ. А за деякий час він сам очолив архів СБУ і зустрів слідчого, який проводив допит, ...на порозі установи.
Він - Ігор Кулик, директор Галузевого державного архіву Інституту національної пам’яті. Тут, у Луцьку, він найперше рядовий лучанин, який ріс на 40-му, вчив історію на уроках луцької школи…
…І який ще ніколи не був у луцькій Книгарні Є, куди ми його запросили на розмову. Знайомтеся: скажи мені, що ти читаєш – і я скажу, хто ти!
* * *
(З Ігорем Куликом зустрічаємося у вихідний, напередодні Дня Незалежності. Все тому, що це той день, коли цю розмову можна записати не десь у Києві, а вдома, на Волині. На щастя, в Книгарні Є – без вихідних. І ми тут – перші відвідувачі цього дня…)
… «Після карантину то взагалі моя перша книгарня. Знаєте, Книгарня Є добра тим, що якщо ти не знаєш, що хочеш почитати, то тут точно зможеш вибрати. Бо у всіх решта, в які у Києві заходжу, з вибором складніше».
* * *
(Він найперше запитує, чи є тут «щось білоруське». Нам дають вірші Сергія Жадана у білоруському перекладі. Гортає. Відкладає. Вмощуємося на стільці і починаємо з розмови, щоби вжитися у незвичному йому атмосферу, а вже тоді шукати щось поміж тисяч класних палітурок…)
… «Я луцький хлопець. Батьки мої з Волині. Мати з Воротнева Луцького району, а батько з Грузятина на Маневиччині. Звісно, що я досліджую генеалогію роду, але з батьковою родиною складно, бо мій дід був вихованцем дитячого будинку, тому далі цього я не прокопав. А якщо говорити про родини бабусь, то всі – місцеві, з волинським корінням».
* * *
… «Досі тримаю в пам’яті декілька бабусиних фраз. Баба казала так: «Ленін здурів і зробив революцію». Це одна з тих її фраз, які я люблю повторювати, коли йдеться про історію.
Я думаю, що вона мала право так говорити, бо була з 1910 року. Тобто їй було 7 років, коли Ленін зробив переворот. Свідомий вік, вона вже щось чула і розуміла. Мені було 7 років, коли вона померла. Ці її слова я запам’ятав.
А ще вона навчила сприймати правильно людей у цьому світі. Казала: «Всякі є і всяких треба».
Читайте також: Ми чули «голос» Левандовського. Він читав нам напам’ять «Фауста» і Шекспіра. РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
… «Як мене занесло в історики? Я думаю, що це вплив старшого брата. І того середовища шкільного, в якому я зростав. Брат старший за мене на майже 8 років, закінчив філологічний факультет, і це вплинуло на мою любов до української літератури. Потім брат захистився з політології, і так я теж зацікавився політикою».
* * *
… «Що я читав малим? Ну, пригадую точно «Незнайку на Місяці» Носова, яку брав у бібліотеці. В років 10 я прочитав книжку Полєвого «Повесть о настоящем человеке» (радянський письменник Борис Полєвой у 1946 році написав повість, за яку отримав Сталінську премію, - про подвиг безногого пілота під час Другої світової війни, в роки СРСР книжка входила до шкільної програми, то був свого роду радянський бестселер, який перевидавався тільки російською мовою більше 80-ти разів).
* * *
… «Вже з грудня 1999 року почалася моя громадська діяльність. Фактично - з участі в такому патріотичному об’єднанні «Тризуб імені Степана Бандери». А потім були: і акція «Україна без Кучми», і затримання в Києві на добу у березні 2001 року. Я був серед тих волинських хлопців, хто поїхав на цю акцію і кого потім взяли на вокзалі. На ту пору мені було 17 років.
Переживав, як це сприймуть батьки. Зателефонувала додому колежанка, трубку взяв брат і почув: «Ігор в Києві, але з ним все добре». Він каже, що зразу зрозумів, де я і що сталося. Батькам не казав.
Як це вплинуло на мене? Закон фізики: F = -F, дія дорівнює протидії».
* * *
… «У нас чогось так сприймають, що громадське середовище завше виступає проти влади і вимагає від влади, щоби та щось робила. Насправді в ідеалі громадське середовище – то мала бути допомога тій самій державі.
Однак будь-який чиновник, навіть такий молодий, яким я зайшов на посаду керівника відділу молоді та спорту Луцької РДА, все одно сприймається як чиновник. У будь-якого чиновника є море бюрократичних справ (звіти, моніторинги, тощо) і він обмежений цим усім. В результаті за тим всім просто гасне запал».
* * *
… «У 2005-му році, при Ющенку, ми мали б йому допомагати працювати на місцях. Проблема була в тому, що люди завжди краще сприймають хайп. А кращий хайп, коли ти виступаєш проти чогось».
Я не є членом жодної партії. Колись балотувався на місцевих виборах у Луцьку від місцевого блоку Ігоря Гузя, куди Ігор не входив, він уже пішов у мажоритарники. А в блоці були нацальянсівці».
* * *
… «Перед тим, як піти на роботу в Український інститут національної пам’яті, я потрапив на роботу в архів СБУ. Туди мене привела волинянка Аліна Шпак».
* * *
… «Для мене несподіваною була одна зустріч. Коли я став директором архіву СБУ, в Києві, біля центрального управління СБУ мене раптом перепиняє одна людина і запитує: «Ви мене пам’ятаєте?». Я кажу: «Ні». А він: «А я вас допитував у 2001 році про події 9 березня, просив прийти в управління СБУ”. Причому цей чоловік був з того ж села, що мій батько - Грузятина, на той момент уже переїхав до Києва. І тут раптом чую: «Чи не можете ви допомогти з роботою для моєї дружини?».
Знаєте, коли мені стало образливо за нашу СБУ? Тоді 2001 року в Київ їздило 15 людей, серед них було двоє студентів - Леонід Шуст та Ольга Дмитрук. А в СБУ мене почали запитувати про Ольгу Шуст. Банально сплутали.
Я був шокований: «Ну як? Це ж така структура? Я думав, що тут це нереально…». Отаке у мене вже було уявлення про службу».
* * *
… «Потрапити в архів СБУ мені було цікаво як історику. Я взявся допомагати людям шукати інформацію про їхніх родичів, це мене захопило.
То був травень 2009 року, в тому стані я донині. Вже 11 років фактично допомагаю людям знайти інформацію про репресованих».
… «Точно знаю, що більше людей повірили, що це можливо.
Люди перестали боятися.
Люди зрозуміли, що це навіть легко».
* * *
… «То не просто кімнати з документами. Архів національної пам’яті – то не архів у традиційному розумінні. Це місія. Ми працюємо, щоб допомогти людям зрозуміти своє минуле. І осмислити його.
Для звичайних громадян, це - доповнити історію їхнього роду, знайти фото, яких вони ніколи не мали, розшукати зразок підпису когось з предків, тощо.
Для істориків – це зрозуміти, що таке 20 століття, чому і як тримався стільки років режим і чому розпався.
Для політологів – як зробити так, щоб це не повторилося. Щоб ніколи знову. Щоб оці диктатури в Росії, Білорусі та інших країнах, де це є, розпалися, а натомість попробували не створити нові.
Для журналістів – це можливість розказати історії людей, написати книги - як книга про Гарета Джонса (киває на книгу «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала» Мірослава Влеклого, що недавно вийшла у видавництві «Човен»), зняти фільми (як серіал «Чорнобиль»)».
* * *
… «Ми маємо увібрати в себе понад 4 мільйони документів. Чи йдеться про те, щоб звести всі справи під один дах? Не зовсім. В радянському союзі були структури, які виступали за те, щоб принижували честь, гідність, свободу людини і громадянина. Це радянська міліція, це прокуратура, суди, КГБ, тощо. І ті справи, які вони створили, дають розуміння певних людських історій з одного боку, з іншого – історії держави в цілому, території, розуміння того, як створювався цей режим. Завдання – звести це все в одне місце.
Може бути, що ці справи будуть і в регіонах, але під нашим дахом про це все буде інформація, це має бути єдина точка входу. Щоб ніхто не ламав голову над тим, а куди ж йому звертатися, не складав маршрути архівними установами, не витрачав на це море часу».
* * *
… «Чому нам вдалося вистояти в цій війні з Росією зараз, а сто років тому – не вдалося? Бо в нас було вже покоління, яке читало неідеальну, але все ж історію України. Не історію УРСР, не історію ВКП(б), а – України. Може, там не про все говорили. Може, про Голодомор чи УПА там йшлося одним реченням, але це вже була історія України».
* * *
.. «До речі, ось момент (встає зі стільця і на одній з етажерок бере книгу білоруски та нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич за 2016-й рік «У війни не жіноче обличчя». Читає анотацію): «...Для захисту рідної землі (я розумію, вона ж білоруска, але – далі) від фашизму». Фашизму. Це маркер, якого ми ніяк не можемо позбутися. По факту фашизм – то Італія, в нас багато було тут італійців? Але колись чули «немецко-фашистские захватчики» - і все тут. Очевидно, це перекладено за російським виданням. Розумію. Але це книжка українською…».
* * *
… «Меморіал Вічної слави в Луцьку не підпадає під закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”. Тому що це питання Другої світової війни і вигнання нацистів з території України. Але це не означає, що так має лишатися.
Будь-яке перейменування може провести міська рада. Чи потрібно? Так. Бо це маркер. Маркер радянського. Маркер руського міра. Маркер того, в якій ми парадигмі живемо. В Україні досі частина суспільства сприймає, що війна 1941-го та 1939-го– це дві окремі події. А насправді то Волинь, тут 1939-й – то перші арешти, виселення в Сибір, потім у червні 1941-го розстріли в Луцькій тюрмі. Оце наша війна…».
* * *
… «Чи правильно ми сприймаємо і подаємо Волинську трагедію? Ми ще самі не можемо визначитися. Багато тут польського коріння. Багато що підігрівається польськими медіа. У них чіткий підхід. А в нас – дуже розмитий.
Ми можемо зайняти аналогічну польській позиції: ви нас винищували, в нас постраждало більше людей і робити образ жертви так, як це роблять вони. Але це неправильно».
Важливість Волині в тому, що тут зосереджена найбільша кількість архівних документів. Чи цього чи наступного інститут має завершити опрацювання архівів не тільки на Волині, а й на суміжних територіях. А далі на основі архівних документів спробувати показати реальну історію. Не казати, хто поганий, хто хороший. А просто: є архівний документ, є його легенда і хай вона говорить».
* * *
…. «Часто, якщо когось починаю читати, то все. От Володимира Лиса кілька років тому перечитав багато. Майже всього. Навіть ту книгу, що про дивних зайців на острові. Такий химерний твір.
(Про зайців на острові Володимир Лис пише у романі «Острів Сильвестра», який у 2008 отримав Гран-прі «Коронації слова». Молодий вчений їде в глушину, писати кандидатську, на острів десь у нетрях Волинського Полісся, де й живуть дивні зайці, які набито рятують героя від смерті. Далі – кохання і хитромудрі сплетіння майже детективного сюжету, який починається з того, що герой приплив на острів з рушницею і застрелився).
* * *
... «Свого часу так само читав Люко Дашвар».
* * *
… «З одного боку скептично ставився і ставлюся зараз до альтернативної історії, але вона у мене, мабуть, найбільше лишається в пам’яті. От наприклад «Рівне-Ровно» про паралельне Рівне (антиутопія Олександра Ірванця, вперше надрукована в часописі «Кур’єр Кривбасу» у 2001 р., згодом побачила світ у видавництві «Кальварія»), в якому були різні влади. Чи «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка (роман, який розповідає, що сталося б в Україні, якби Вермахт і УПА перемогли, у ньому Гітлер і Бандера приймають парад на Красній площі в Москві). Це ж неможливо? Неможливо. Але воно от якраз десь там щось зачіпає і запам’ятовується. Можливо, це цікавий підхід, така собі спроба замислитися над тим, як би воно могло бути».
Читайте також: «Ми зробили бібліотеку в «Короні Вітовта». Ресторатор Олег Іванюк. РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
(Ми втомлюємося говорити про серйозне, й Ігор Кулик веде мене до дитячих книжок. Там, на диво, почувається, як риба у воді – серед сучасної дитячої літератури)
… «А йдемо до дитячих (каже енергійно і найперше прямує до найбарвистіших обкладинок, поміж яких дуже вправно вибирає «свої», їх чималенько). І хлопцям читаю. І сам грішу.
Десь мав би бути Рутківський…. (відомий український дитячий письменник Володимир Рутківський є автором тетралогії «Джури» про козаків-характерників Швайку, Санька та Грицика. За яку у 2012 р. отримав Шевченківську премію). О, це те, що ми зараз читаємо з хлопцями. Якраз дочитали «Джури козака Швайка». Це перша книжка з тетралогії. Друга - «Джури-характерники». Зараз її читаємо. Історична книжка. З тих небагатьох, якими ти можеш зацікавити дитину, якщо хочеш розказати їй історію України.
Хоча іноді дратує, що читаєш – і всі герої що в середньовіччя, що в період Київської Русі однакові. Не можуть же в різні часи жити одні й ті ж люди? Але це вже таке моє враження, я ж історик».
* * *
… «О, бачу книжки про малого Вовчика. Ці теж ми зі старшим пройшли, коли тільки починали читати
(Іан Вайброу, автор циклу книжок «Малий Вовчик», сучасний британський дитячий письменник)
Написано цікаво, у вигляді листів до батьків від малого Вовчика. Він був добрим Вовчиком. Батьки вирішили: як же так - і відправили його до дядька, який був злий і мав навчити злості малого. Далі – різні цікаві добрі пригоди».
* * *
… «Що ще не соромно порадити? «Різдвозавр» Тома Флетчера (різдвяна історія від британського музиканта та письменника), от (знов знаходить щось цікаве). Або оце – про ВДВ (дуже популярна нині дитяча книга «Великий дружній велетень» Роальда Даля про пригоди семиметрового велетня та дівчинки Софійки у перекладі Віктора Морозова, видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га»).
Але все я не люблю дитячої фантастики. Ну, як можуть існувати оці нереальні герої? Мені треба більш реальніше. От «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка теоретично могли собі жити в якомусь місці. Могли ж?».
* * *
(Після дитячої Ігор Кулик найперше прямує до історичної. Довго не шукає, трохи гортає книгу Вахтанга Кіпіані «Війна двох правд», перебирає палітурки в пошуках книги «Україна: Історія» Ореста Субтельного…)
… «У моїй юності був Орест Субтельний (канадський історик українського походження ще у 1988-му написав книгу «Україна: Історія», з 1991-го вона видавалася незліченну кількість разів), хоч зараз починають з’являтися інші книги з історії України, цікавіші, важливіші. Але чи хто ще писав так коротко і круто про історію України, як Орест Субтельний? Мені складно відповісти. Я виріс на його історії. За нею складав іспити. Найбільше опирався на Субтельного і Наталію Полонську-Василенко».
* * *
… «З історичної літератури бачу книжку, що у мене стоїть під номером один, і це об’єктивно… (різко звертає до полиці з книгами, які в топі продаж). Вона - для розуміння того, наскільки глибоко ми ще живемо у парадигмі минулого.
(У руках Ігоря Кулика опиняється легендарна «Справа Василя Стуса», упорядкована журналістом та істориком Вахтангом Кіпіані, за яку одіозний адвокат Стуса, а нині лідер ОПЗЖ і кум Путіна Віктор Медведчук подав на нього до суду)
Ми живемо в час, коли людина вірить (я маю на увазі Медведчука), що можливо заборонити комусь щось видавати, читати, поширювати, говорити, згадувати і так далі. Для мене то взагалі нонсенс і дикість: як так може бути? Тим більше, що 90% цієї книги – це просто архівні документи, перенабрані, це оригінали. То що тут скажеш?
Я розумію, що в принципі будь-які архівні документи спецслужб комуністичних режимів можуть містити і правду, і брехню, і провокацію. Але тому Вахтанг Кіпіані і видав це все, фактично найважливішу «вижимку» з цієї справи.
Знаєте, одна моя знайома каже, що книжка має бути «сексі». Тому оце – точно «сексі». Якби на цій книжці було написано не просто «Справа Василя Стуса», а ще й те, що є тут далі «Збірка документів….» - всьо! Народ би читав, що це збірка, і відкладав. А от «Справа Василя Стуса» - це ж м-м-м… як звучить. Це ж цікавіше! Дрібні речі, але вони важливі.
(«У нас є книжка за фільмом про Стуса, так і називається: «Заборонений». Я даю її тим, хто оце дочитується до «збірка документів» і відкладає. Хай хоч так…» - коментує збоку Катерина Рубан, найвідоміша луцька продавчиня книг. А в цей день була саме її зміна. Ігор Кулик читати слідом за фільмом не зголошується. Натомість помічає поруч – інше…)
… «З того, що радив би – звичайно і Оруел зі своїм «1984» (англійський фантаст Джордж Оруел та його роман-антиутопія про тоталітарне суспільство). Це класика. Це треба розуміти.
Перед тим, як їхати до Луцька, я з дружиною дивився фільм «Хвиля». Це німецький фільм, знятий на реальних подіях, коли десь у 2000-х роках один із викладачів вирішив показати студентам, які були твердо переконані, що диктатури більше не буде, що це не так вже й нереально. «Як же ж, то Німеччина, ми ж побороли нацизм…» - думали вони. І він буквально за тиждень вибудовує з цих 90% студентів твердо переконаних у своїх ідеях людей. Не знаю, як це закінчилося в реалі. А в художньому фільмі це закінчилося двома смертями.
(Художній фільм німецького кінорежисера Денніса Ганзеля, 2008 року, знятий за однойменною книгою Тода Страсера, написаною ще у 1981 році про реальний експеримент вчителя історії із Каліфорнії).
Юнак, який не може знайти себе у цьому житті через проблеми в родині, раптом розуміє, що є хтось, такий же, як він, що вони всі разом живуть однією ідеєю. І він це сприймає не як гру чи навчання, а всерйоз. Коли зрештою викладач усіх збирає і починає їм розказувати щось на кшталт «за нами сила», «ми єдині», «ми можемо перемогти» - народ розуміє, що щось не так, але починає вірити лідеру. Хтось встає і заявляє, що це маячня. Решта кричить: «Схопити його! То наш ворог!». «Якби я сказав убити його, ви вбили б?» - запитує викладач… Всі задумуються. Тут він заявляє, що ця гра закінчилася. А в залі знаходяться ті, хто відповідає: «Як? Це єдине, у що я повірив за свої 20 років!».
Ось як зароджується тоталітаризм, як це працює. Про це є в Оруела, про це - у фільмі «Хвиля» (задумується)».
* * *
… «Маєте «Навчитися вчитися»? Це те, що мені дружина радить почитати. Вона каже, це з тих книжок, які не можна читати «запоєм». Почитати – подумати і відкласти – знову читати…
(…швидко знаходимо книгу від «Наш формат», авторкою якої є професорка інженерії Барбара Оклі зі Штатів, інша частина назви бестселера «Як запустити мозок наповну»)
Я не вірю в книжки, які написані як мотиваційні і ставлять перед собою мотивувати вас знайти мільйон друзів чи заробити мільйон євро. Книга мотиваційна тоді, коли вона лягає тобі в душу, коли ти щось приблизне шукав, щось хотів знайти і знайшов.
Ця - про те, що не так важливо мати велику кількість знань, як розуміти, як ти ці знання можеш використати. До речі, авторка каже, що найкраще пам'ять функціонує і знаходить вихід із ситуації, коли вона є розсіяна. Щось у цьому є».
Читайте також: Тарас Шкітер: «Книги, як політики. Іноді обкладинка гарна, а по суті – порожняк». РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
… «Спорт в тіні імперій» (автор - польський журналіст Збігнєв Рокіта). Ця тема співзвучна з темою докторської мого брата. Він якраз досліджує те, наскільки спорт і політика взаємопов’язані (лучанин Сергій Кулик, кандидат політичних наук, зараз викладає на факультеті міжнародних відносин у ВНУ ім. Лесі Українки).
Для мене тут (зараз покажу, гортає книгу в пошуках потрібного розділу, найцікавішого) була відкриття історія про «Жальгіріс» (один із найтитулованіших баскетбольних клубів Литви, з міста Каунас), за який виступали тільки литовці. У 80-х роках вони хотіли запросити до себе росіянина – їм у місцевому ЦК Компартії сказали - ні. Хай, мовляв, ми будемо слабшими, але - зі своїми. «Жальгіріс» був клубом, що грав у другій лізі. Згодом за цей клуб раптом взявся тренер, якому пропонували взятися за значно сильніші проекти, але він зробив ставку на цей і буквально за два роки вивів клуб у топ-3 загальносоюзної баскетбольної ліги. Це перетворилося у протистояння «Жальгіріс» проти ЦСКА (найтитулованіший баскетбольний клуб Росії з Москви). А ЦСКА – це фактично весь Радянський союз. Стало питання, хто ж виграє: Литва чи весь СРСР… Згодом, у 1992 році Литва стало однією з небагатьох країн колишнього СРСР, яка змогла виставити свою команду проти команди СНГ. І це так само був бій на кшталт «Жальгіріс» проти ЦСКА.
Ну, про «матч крові» (водне поло) 1956 року збірної Угорщини проти СРСР – то історія відома.
Вже тоді за тим, які футбольні команди в яких чемпіонатах брали участь, можна було простежити певні сепаратистські рухи. От наприклад, Південна Осетія. Територію, яку у 2008 році у Грузії забрала Росія. А фактично «Динамо» з Південної Осетії відмовилося виступати у чемпіонаті Грузії. Продовжило виступати в чемпіонаті СРСР. Хоча чемпіонат Грузії – перший чемпіонат (1990 рік, якщо не помиляюся), коли грузини відійшли від загальносоюзного футбольного чемпіонату і створили свій. Всі ще грали разом, а грузини – мали своє. Вже тоді осетини сказали грузинам «ні, ми будемо з усіма разом».
* * *
Ми ще трохи шукаємо щось поміж біографій Генрі Форда, Черчілля та інших. Ігор наостанок радить не минати увагою Дмитра Вербича та його «Точку неповернення» (боєць добровольчого батальйону Дмитро Вербич розповідає, як війна змінила долі різних людей), гортає її, зачитується з першої сторінки… Зрештою, я переводжу диктофон в режим спокою.
У книгарні вже стає добряче гамірно. Ігор Кулик щось вибирає собі з «луцького чтива». Каже, відкрили сьогодні йому гарну локацію. Раптом повертає голову до Катерини:
- А скажіть, у вас є оці «сто мудрих цитат вєлікіх людєй» чи щось таке. Бо в інших книгарнях заходиш – і воно зразу в очах. А в Книгарні Є, думаю, не мало б…
- Є, - зітхає Катя. - Отут, під полицями з топовими книжками. Я їх так поклала, щоб і під рукою, але десь геть внизу.
Ми сміємося. Кому «сексі» «Справа Василя Стуса», комусь і справді - тисяча цитат «вєлікіх» у розкішній палітурці. Але... Як казала колись баба Ігоря Кулика, «всякі є і всяких треба»…
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА