Наталія Ніколаєва із Луцька через два з половиною роки дочекалась з полону сина – 27-річного військового медика 36-ї бригади морської піхоти Дмитра Селютіна. Він потрапив у полон у квітні 2022 року під час прориву на заводі Ілліча у Маріуполі. За весь час мати, яка брала участь у всіх акціях і оббивала пороги всіх можливих інстанцій, отримала від сина лише єдиного листа, пишуть Факти. В ньому Дмитро просив не плакати, вибачався, що рідко казав, як любить, що безмежно сумує… За час очікування мама захисника вела ще одну боротьбу — з онкологією, і зараз вона у ремісії. Повернення сина — це потужний стимул рухатись далі, жити далі і допомагати іншим родинам, впевнена пані Наталія.
«Мамуль, які ви молодці, що допомагаєте військовим, тут пацани дякують мені за тебе»
Ми нещодавно їздили до Дмитра у заклад, де він проходить реабілітацію. Були я, дочка, моя мама та собака Афіна. Одним словом, жіночий батальйон. Рвався син Єгор, але в нього ангіна, тому не хотіли ризикувати. А на місці вже сльози, обійми та поцілунки, — розповідає мама звільненого бійця Наталія Ніколаєва.
Дмитро після полону не зламався, і це радує. До того він був кремезним чоловіком, важив 90 кілограмів. Зараз не хоче казати свою нову вагу, каже, що десь 80. Але я думаю, що максимум 65 кілограмів, син сильно змарнів там. Він навмисно одягає такі великі футболки, щоби не було так помітно зміни з фігурою. А це побачила, як Дмитро переодягався й став спиною, під лопаткою дві дірки. Я спитала: «Сину, що це таке?». Він відповів, що нічого. А це сліди від електрошокеру. Одне в те саме місце весь час, рани просто не встигали загоюватися. Також під час зустрічі я почула від сина таку фразу: «Мамуль, яка ти в мене молодець, які ви всі молодці, що допомагаєте військовим, тут пацани дякують мені за тебе». Я не могла стримати сліз, це найвища нагорода від дітей — почути слова вдячності від тих, хто пройшов це пекло полону.
— Читала в інтерв’ю інших бранців, що дуже жорстоко катували саме військових медиків.
- Так, правда. Зараз із сином на реабілітації лежить вінничанин Віктор Івчук — легендарний командир 555 військового шпиталю в Маріуполі. Дмитро знав його добре, адже возив до нього поранених. То скажу, що він теж сам на себе не схожий. І це можна сказати про кожного, хто повертається з полону. Те, що ви бачите на фото – це ще «краса». Бо наживо у всіх колір обличчя жовтий, абсолютно помаранчевого кольору губи. Причому їм давали засоби гігієни, воїни у неволі чистили зуби постійно. Але там буле дуже погана вода. Жодного фрукту чи овочу Дмитро не скуштував за два з половиною роки. Син казав, що у полоні разом з іншими говорили про те, чи пам’ятає кожен, як пахне огірок, помідор. Всі разом вони згадували запахи овочів, які вони на смак. Це дуже боляче чути. Дмитро зізнався, що після того, як їх привезли вже на територію нашої країни, йому найбільше хотілось поїсти соковитого українського яблука. То вже у їдальні, коли всі обідали, то син нарешті поїв овочів та фруктів.
«Син в полоні робив захисникам масажі, займався з ними ЛФК»
— А щось з ваших «коронних» страв просив?
Коли їхали до сина, то питали, що хоче. Але він відповів, що поки не можна, бо дієтичний стіл. Я як медик то все розумію, бо поступово шлунок сина повинен звикати до нормальної їжі, а не тих помиїв.
— Про що зараз мріє Дмитро, що планує?
— В нього досить грандіозні плани. Він хоче навчатись, здобути другу вищу освіту — військового психолога. Бо розуміє, що це дуже потрібно буде. Дмитро зізнався, що не шкодує про жодну хвилину, проведену у полоні. Мовляв, якби його не було в тому російському СІЗО, дуже багато бійців зламались би і не вижили. На жаль, були прикрі випадки, коли бійці не витримували і намагались накласти на себе руки. Про що потім шкодували, коли Дмитро психологічно їх реабілітував. Син робив захисникам масажі, займався з ними ЛФК. Один хлопчина стрибнув із другого поверху ліжка, пошкодив голову, був довго лежачим. Дмитро дбав про нього. Через те, що син цілодобово доглядав наших воїнів, у полоні йому давали читати книжки. А він ділився знаннями з іншими. Якось бійцям провів лекцію про пологи, бо ж вони теж майбутні татусі. То «на зоні» сину дали прізвисько «Главврач». Якщо син просив для бійця конкретні ліки, приходила російська медсестра і навіть записувала його алгоритм дій у лікуванні, бо Дмитро мав хороші результати. І ті російські медики хвалили сина.
— Знаю, що у полоні постійно ведеться ще й «промивання мізок». Чи було таке із Дмитром?
— Звичайно. Їм постійно казали, що України майже нема, росіяни дійшли до Дніпра. Що полонені нікому не треба, бо вже стільки сидять, і ніхто їх не забирає. Психологічний тиск весь час відбувався. А ще пропагували, аби полонені залишились у росії. Були випадки, коли знімали російські канали і під тиском бранців змушували казати, що не повернуться додому. В іншому разі погрожували щось зробити з рідними полоненого. Лякали, що зроблять все, що побратими не прокинуться… Дмитро розповідав мені, що не вірив жодному слову окупантів, розумів, що Україна стоїть і вистоїть. Відчував, що за нього борються, що влаштовують акції. Й наші молитви, прохання… Сина непокоїть, що багато бійців залишились у полоні, їх треба витягувати. Як тільки він повернувся до України, попросив листок та ручку і всі телефони з пам’яті записав туди, аби не забути. Бо то контакти родичів бранців, які досі у росії й знаходяться у критичному стані.
«Син не вірив жодному слову окупантів, розумів, що Україна стоїть і вистоїть»
— Чи було у вас передчуття, що сина звільнять?
За тиждень до обміну не знаходила собі місця. Дмитро мені за весь період часу приснився два рази. А це з 6 на 7 вересня приснилось, що чую голос сина. Він такий худесенький… Й каже: «Мамо, я їду додому». Цей неспокій тривав до 13 вересня, поки не обміняли сина. Того дня до мене подзвонили представники Координаційного штабу та СБУ, привітали з тим, що Дмитра звільнили, і він скоро зв’яжеться. Дай Бог, щоб таких новин було більше, щоби кожен дочекався. Пригадую, як під час кожного обміну не бачила прізвища сина, відчувала стрес, плакала. На сьогодні для мене ця історія завершена, але ж скільки родин ще чекають…
— Що порадите таким людям? Як не втратити розум від переживань?
— Не втрачайте надію, віру, боріться, стукайте у всі двері, які можна. Кричіть на весь світ. Я теж не зупиняюсь, і Дмитро мій. Будемо разом боротись далі за звільнення інших полонених.