Війна безжальна. Вона руйнує долі, забирає життя, відбирає надії і сподівання, але не може відібрати любов до рідних, навіть якщо вони загинули, навіть якщо немає жодних звісток про них. Напевно, легше перенести біль утрати тим, хто зміг поховати своїх загиблих захисників. Уявити, що коїться в душах родичів зниклих безвісти воїнів, важко. Навіть якщо знають про загибель, все одно хочуть вірити, що це неправда.
До останнього жевріє надія, що це помилка, бо ж немає офіційного підтвердження! Може, в полоні. Може, був поранений, втратив пам’ять, десь у лікарнях і не знає, хто він і звідки. Ми хочемо вірити в найкраще. Женемо від себе погані думки і віримо, що цей кошмар закінчиться і додому повернеться живий чоловік, тато, дідусь.
У такому сумбурі більше року жила родина Михалевських із Доманового Ратнівської громади. Перший стрес вони пережили, коли господар їхнього дому Сергій Арсентійович Михалевський, 14 травня 1974 року народження, який пішов воювати у травні 2022 року, кілька днів не виходив на зв’язок, – пише газета «Ратнівщина».
Пошук будь-якої інформації, чутки про загибель, встановлення статусу зниклого безвісти. Далі бели дзвінки з російських номерів про те, що він поранений в полоні. Жорстока реальність диктувала своє, а свідомість сподівалася на диво. Через рік після здачі зразків ДНК дзвінок зі звісткою про те, що зразки збіглися. Новий удар. Новий стрес і врешті-решт похорон. Один Бог знає, що пережили родичі Сергія Михалевського: дружина Руслана, донька Оксана з сім’єю, син Богдан, старенький батько Арсентій.
Сергій Арсентійович із родиною проживав у Домановому. Був єдиним сином у батька (Арсентію Михалевському цьогоріч виповнилося 89 років). Мати померла більше 20 років тому. У 2020 році завершив будівництво власного будинку. Перейшли в новобудову перед весіллям доньки Оксани. Їздив на заробітки в Польщу. Працював на будівництві.
Коли почалася війна, жінки через небезпеку наступу з Білорусі виїхали в Польщу, тим більше, що Оксана носила під серцем дитя. Чоловіки залишилися вдома. Оксана Сергіївна пригадує, що тато однозначно висловив свою позицію: «Я ховатися не буду! Принесуть повістку – піду»!
У квітні 2022 року її й принесли. Пройшов медогляд, відправили в один, потім в інший навчальний центр, але двічі повертали додому, бо тоді потрібні були конкретні спеціалісти, бажаючих було багато. Його армійський фах не підходив. Але 3 травня таки викликали знову і з тих пір він був у ЗСУ. Навчання на полігонах у Рівному, в Черкасах. І в липні 2022 року Сергій Михалевський уже воював у Донецькій області. Потрапив до першого батальйону 68 єгерської бригади. Був сержантом, начальником кулеметного відділення. Сам на позиціях стояв за кулеметом. Побратими, з якими звела доля, поважали його і слухали.
Оксана розповідає, що тато майже постійно був на «нулю». На ротації в Дніпропетровській області пробув всього-на-всього 7 чи 8 днів. І знову повернувся на нуль.
- 3 березня 2023 року його відпустили у відпустку, - пригадує донька. - У нас якраз тоді загинув родич і кум Іван Ковальчук із Сілець-Млинівських. То тато ще його провів в останню дорогу, бо якраз був удома. А через декілька днів повернувся назад у свій підрозділ. Тато міг далі не воювати. У нас ще є дідусь, татовий тато. Йому 89 років. Міг оформитися по догляду і бути вдома, але сказав, що не може, що має повернутися, бо його хлопці чекають. Їм теж треба піти у відпустки. Тоді, у березні 2023 року, він вперше побачив нашу донечку Соломійку. Не відходив від неї. Цілими днями біля неї сидів, грався. Їй тоді тільки 8 місяців було, а тато не міг натішитися. 18 липня нашій донечці буде 2 роки. Шкода, що про дідуся вона знатиме лише з наших розповідей і з фотографій!
Після відпустки Сергій Михалевський повернувся назад на «нуль», до своїх хлопців. Ворога вони знали практично в обличчя, бо були за 400-500 метрів від ворожої позиції.
Оксана пригадує, що 5 травня 2023 року батько востаннє вийшов на зв’язок, з позиції зателефонував до дружини Руслани. 4 травня він був на місці дислокації, не на бойовому виході. Весь день телефонував до сім’ї, все говорив, говорив. А коли спілкувалися востаннє, сказав: «Я вам завтра подзвоню!» Шостого травня не подзвонив, сьомого, восьмого теж.
- Дев’ятого нам сказали, що ніби все в нього добре, бо з Ратнівщини в його бригаді багато чоловіків було, - відтворює в пам’яті ті події донька. - Все спокійно, тільки нема зв’язку. Але ми не могли заспокоїтися. Я додзвонилася до командира. Він дав номер телефону в Дніпро в морг. Я додзвонилася і мені сказали, що від 7 травня він вважається безвісти зниклим. Весь цей рік ми надіялися. Нам телефонували з російського номера, казали, що він ніби в полоні. Я хотіла дізнатися більше. У відповідь почула: «Что вы еще хотите от меня узнать? Я и так уже много информации вам дал!» - і вибили. Ми спочатку думали, що це шахраї, але грошей у нас вони не вимагали. Але потім я того номера багато де бачила. Це просто вони дзвонили, аби познущатися!
29 травня минулого року з Дніпровського моргу Оксані написали, що призначили порівняльну ДНК з якимось тілом. Попередньо це могло бути тіло їхнього тата. Написали заяву в поліцію. Здали з братом Богданом зразки ДНК, але тоді вони не підтвердилися.
А здогади спокою не давали. Шукали бодай якусь зачіпку. Зрештою дізналися, що в бліндаж, у якому знаходилося батькове відділення, влучив ворожий танк. Троє хлопців вижило. До одного з них рідним дали номера. Він і підтвердив, що Сергій Михалевський таки загинув.
Протягом року до Оксани періодично телефонували з Дніпровського моргу, розпитували якісь особливі прикмети тата. А 29 травня цього року фахівець, який підтримував з рідними загиблого зв’язок і працював на первинному впізнанні тіл, зателефонував і повідомив: «У мене для вас погані новини. Співпали зразки ДНК. Скидайте фото документів тата. Будемо готувати тіло до транспортування».
31 травня Сергій Михалевський нарешті повернувся у рідне Доманове. Його відспівали у місцевому Свято-Микитівському храмі священники Гірниківської округи на чолі з благочинним протоієреєм Володимиром Омельчуком.
14 травня герою мало би виповнитися 50 років. До своїх 49 він не дожив 7 днів. За життя Сергій Арсентійович був доброю людиною. Він збудував будинок і дітям постійно повторював, що він буде для них, а йому нова хата не треба. Так і вийшло. Був єдиною дитиною в батьків, але не виріс егоїстом. Допомагав усім, кому міг. Хвилювався за батька. І старече серце діда Арсена билося частіше від думки, де син і що з ним. Не вистачатиме батьківської підтримки й 22-річному синові Богданові, у якого на 16 червня було заплановане вінчання. Перенесли. Та пройде час, загоїть наболілі рани і хай не тут, на землі, а з небес, та батько-захисник благословить сина на щасливий шлюб.