Їхній діалог після рукостискання – одразу предметний:
– А оце що таке? Ти ще й рибу понакопчував?
– Ага.
– І в коробки вже поскладав?
– Ну а куди? Як заїдеш, то поділиш хлопцям по підрозділах. Риба, сало козацьке, енергетичні набори, горішки, перга, пилок. Забирай. Коли знов будеш, щоб ми ще доробили тушонки?
* * *
Валентин Войчун і його команда. Так їх позначає у дописах волонтер Ігор Шевчук, який понад рік усі зусилля спрямовує на допомогу 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
Короткий підсумок року повномасштабного вторгнення від родини Войчунів – із березня 2022 року вони передали на передову 4500 банок м'ясних каш та тушонок, приблизно 3000 кг копченостей та багато іншого домашнього харчу, навіть мед із власної пасіки. «Будемо робити це все до перемоги», – каже Валентин Войчун.
Йому – 53 роки, його дружині Наталі – 49. Вони, а ще син, невістка та двійко їхніх донечок мешкають у селі Гать і займаються фермерством. Також на Волині живуть дві доньки з чоловіками, які подарували подружжю ще трійко онуків.
Коли Валентин і Наталія одружилися, то проживали у Луцьку. Чоловік працював будівельником, отримав квартиру. Потім якийсь час подружжя трудилося у фермера. І та робота дала їм багато корисних знань щодо того, як організована праця на землі.
Тож коли люди в селах поотримували паї, Войчуни продали помешкання в обласному центрі, купили трактора, взяли землю в оренду і почали господарювати. Зараз працюють як фермери-одноосібники.
«Сою, пшеницю, ячмінь вирощуємо. А загалом – все, що є в селі. Плюс зо два десятка свиней, три корови. Сімей 25 бджіл. Виноградник – за 60 сортів. І сад. Яблунь маю 50 сортів», – розповідає глава родини.
Він уточнює, що зараз у праці на землі основне навантаження на себе взяв син – він здебільшого на полях. Але ж, звичайно, у роботі задіяні й вони.
Жили, каже, як усі – давали собі ради, зростили дітей, тішилися онуками, раділи, планували. Лютий 2022-го багато чого перекреслив.
«Я вже вранці худобу порала. Почула дивні звуки. Але не зрозуміла толком, що то. Пішла в хату… І почула, що у нас війна», – пригадує Наталія Войчун.
«До 24-го, то, звичайно, я розумів, що маємо проблеми з дурними сусідами. Але думав: 21 століття, яка війна, про що говоримо?! Узагалі не вірив, що росія може піти на нас... Той ранок став для мене цілковитим шоком. Кілька днів минуло, поки взяв себе в руки. Ми вирішили, що чим можемо, тим будемо допомагати нашим воїнам», – продовжує розповідь про події більш ніж річної давнини співрозмовник.
* * *
Фермерська родина вже давно для власних потреб робила тушонки, тож мала автоклави. А коптилку придбала у 2021-му. Купували це все, щоб мати своє, домашнє. Вже у 2022-му довелося витратитися на холодильну шафу, де усе це приготоване зберігається.
На запитання, як закрутилося з приготуванням харчів для передової, Валентин розповідає, що написав за коптіння у місцевій групі після того, як порадився із дружиною, чим можуть допомогти хоча б у межах Воютинської громади тим, хто на фронті.
У відповідь на повідомлення на нього вийшли і люди, які хотіли копченого своїм рідним захисникам передати, і небайдужі, які просто кидали кошти на сировину. Грошей ні за роботу, ні електроенергію не брав – ці витрати покривав з власної кишені.
«Так воно по-людськи», – лаконічно пояснює. Про можливість порадувати бійців домашніми харчами писав у соцмережах, тож людей зверталося чимало.
Мешканці громади щораз більше зорганізовувалися. В постах у групах писали, на який день треба привезти все до Воютина, звідки до бійців поїдуть волонтери. Хтось пік пироги та печиво, хтось смажив, Войчуни коптили… І їхали машини з передачами з Волині на східні рубежі України.
Саме через пости у «Фейсбуці» фермерів знайшов і волонтер Ігор Шевчук. Вже у березні 2022-го першу партію копченого бочка від Войчунів він повіз до солдатів.
«30 кг поїде на передову! Хай смакує нашим хлопцям. Бо ситий воїн – сильний воїн. Наступна запланована партія – 50 кг», – з’явилося повідомлення у соцмережі. Так закрутилася співпраця, яка триває досі, а лік із кілограмів перейшов на тонни.
Тоді ж, навесні 2022-го, до копченостей додалися й тушонки, каші, інші домашні страви та навіть смаколики. Наприклад, мед. Спочатку – із власної пасіки, згодом – і від інших бджолярів.
«Трохи притоплюю, роблю у півлітрові ємності. То це ж яка справа! Навіть просто у воді розвести – і смачно, і поживно», – розповідає Валентин. До слова, такого меду передали вже давно понад сотню літрів
* * *
Войчуни кажуть, що експерименти з вмістом банок тривають постійно – щоб урізноманітнити меню для захисників. Є сталі рецепти і новинки. Трохи підглядали в інтернеті, потім вдосконалювали.
Вивели оптимальні пропорції. Наприклад, на півлітрову банку гречаної каші треба 130 грамів м’яса і 90 грамів крупи. Але є ще один секретний складник та певні нюанси. Точними рецептами діляться за донати – у такий спосіб теж збирають кошти, які використовують для подальших закупівель.
Приготування – на відповідальності господині. Забирає це все увесь вільний час, – зізнається Наталя. Бо ж також на ній – і худоба, і готування їжі для родини, і безліч великих та малих клопотів, які можуть бути у селі в людини, родина якої займається фермерством.
Щодо домашніх харчів для фронту, то, розповідає господиня, береться вона, наприклад, за копченості. Це порізати сировину (за раз потрібно 50 кілограмів), зварити маринад, протримати, заглядаючи, чи все гаразд, у ньому днів три, годин дев’ять коптити, постійно наглядаючи, діждатися охолодження, поховати до холодильника, а потім ще й ту коптилку одразу «драяти» з годину і більше.
Або тушонки. Кожну баночку перемити, залежно від задумки (чи то просто курочка буде, чи каша з м’ясом) скласти. За один раз готують 55 банок (стільки вміщують два автоклави).
«Особливо важко було по часу, як вимикали світло. Під нього підлаштовували все. Ранки ж щодня треба починати з доїння корів. Потім – дати їм та свиням їсти. Лише після цього можна чаю собі та чоловіку. То вночі вмикали і коптилку, і автоклави. Ловили моменти так, що, наприклад, коли знали, що щойно електрику дали, швидко ставили каші, щоб за ті 2-3 години, поки воно було, банки встигнули закипіти», – пригадує співрозмовниця.
* * *
Ще на початках, навесні 2022-го, їй трохи з роботою перемити й поскладати у банки допомагала сусідка, яка у перші дні війни евакуювалася у село зі столиці. «У неї син служить у Збройних силах України. То хоч і вже давно повернулася до Києва, все одно нам гроші постійно кидає.
А роблю все сама, – каже Наталія. І зі сміхом за мить додає: – Ой, ні, не сама. Про головну помічницю забула!!!»
Бо й дійсно – з нами увесь час додає свої уточнення 4-річна онучка подружжя – Віка. Малеча теж задіяна у волонтерській роботі: й банки розставляє, і спеції розкладає. Також вона клеїть наліпки, які вони самі підписують. «Дивлюся потім фото звіти й бачу, кому від нас тушонки та каші передаються. Контролюю», – сміється Валентин.
А дівчинка щебече, що ще допомагає бабусі по господарству, мамі – з доглядом за молодшою сестричкою, а дідусю – із «Тік Током». Бо, каже, дуже їй треба, щоб «наші перемогли москаликів». До всього ставиться врай серйозно та відповідально. І на візити до них волонтера Шевчука, зізнається, чекає – той ще жодного разу не з’явився до неї без кіндерів.
Щодо «Тік Току», пояснює Валентин Войчун, то коротенькі відео, де є й онука, так само, як пости у «Фейсбуці», дозволяють залучати доброчинців (навіть з-поміж незнайомців). Ці кошти для родини важливі – адже і м’ясо, і крупи коштують чимало.
«Так потрохи і стягуємо. Ігор Шевчук багато привозить: сировину, банки-кришки, іншу тару. Також м’ясо один заготівельник постійно дешевше продає. На крупи – а ми беремо на ринку біля заводу «Кромберг і Шуберт» у Луцьку – теж роблять постійно знижку, бо знають, для чого купуємо», – каже Валентин.
Читайте ткаож: «Я просто волонтер. І на тому все». Лучанин Ігор Шевчук про свій рік війни
З-поміж тих, хто переказує кошти, найчастіше – рідні тих, хто зараз служить. Є навіть люди, які донатять постійно уже рік. «Наприклад, колишня сусідка, яка зараз живе на Вінничині. Вона час від часу гроші шле. Почалося з того, що перш на початку цієї великої війни покоптили їй замовлення для фронту, яке жінка повністю оплатила. А після того просто допомагає», – розповідає господар.
Тут знову до розмови приєднується Ігор Шевчук. Він уточнює, що пропонував не раз Войчунам хоч іноді відшкодовувати кошти за електроенергію, але вони категорично проти, хоч за місяць лічильник нараховує до сплати не одну тисячу гривень.
«І взагалі завжди повторюю: як треба гроші, то кажи. І що? За рік, за великим рахунком, жодного разу не попросив. Тому роблю хоч те, що можу, – закуповую кури, м'ясо, інше необхідне й везу сюди. А звідси – не менш ніж 300 банок і пів сотні кілограмів копченого для однієї поїздки на схід. Це не рахуючи ще багатьох інших харчів, які ідуть за замовчування. Бо ще через Валентина багато чого передають і люди з Гаті та навколишніх сіл», – розповідає волонтер.
«Так треба. Ми не збідніємо», – обриває його Войчун. Дуже помітно, що йому ніяково від такої уваги.
Він у своєму щоденні подвигу не бачить. Бо головне для нього – у такий спосіб підтримувати бійців. Є серед них і племінники, і знайомі, сусід пішов на фронт добровольцем, як сина мобілізували. «Але хіба це тільки рідним треба допомагати? Нас, наших онуків, усі боронять. І ми так само маємо усім передавати», – зауважує співрозмовник.
Читайте також: За три тижні – 120 хат: волонтери із Рівненщини взялися за відбудову села на Херсонщині
За активну допомогу у зміцнення обороноздатності та надання матеріально-гуманітарної допомоги Валентин Войчун нещодавно отримав подяку за підписом комбрига 14-ї ОМБр Олександра Охріменка і прапор із підписами бійців. Він наголошує, що це спільна відзнака усім, хто підтримував родину морально та фінансово. Адже це волонтерство – то задля якнайшвидшої перемоги над російськими загарбниками.
«Як немає роботи цієї, то вже сам не свій. Кілька днів простою під час війни – і я вже місця собі не знаходжу», – каже він.
* * *
Поки ми говорили, тривав процес розрізання тушок, пакування усього приготованого до машини Ігоря Шевчука і дегустація копченої курки. Вона дійсно така смачна, що м’ясо аж тане у роті. «Дякують хлопці і дівчата з передової, хвалять», – тішиться Наталія.
А Валентин, проводжаючи нас до авто, уточнює, що маємо бути у нього на гостину з нагоди перемоги.
«Я тоді всіх запрошу, хто допомагав. І зроблю таке свято – на все село! Накоптимо, наваримо, напечемо. Вино буде домашнє і самогонка з меду. Аби лиш швидше ми росіян розбили і прогнали, щоб усі наші воїни повернулися додому, щоб діти й онуки жили в мирній Україні», – каже він.
… Ми обіцяємо бути. І так хочеться цю обіцянку виконати якнайшвидше.
Текст Ольга БУЛКОВСЬКА
Фото Людмила ГЕРАСИМЮК