Відбудовувати зруйновану російськими окупантами Олександрівку на Херсонщині взялася група будівельників-волонтерів на чолі з пастором Володимиром Бричкою. Після окупації селища тут не залишилося жодної вцілілої хати. Наразі ж придатними до життя вдалося зробити 120 відновлених.
Аби волонтери мали змогу безперебійно працювати, небайдужі люди допомагають матеріалами, грішми.
Волонтерство – справа «заразна», бо хоч раз глянувши в очі тих, хто потребує допомоги, байдужим залишатися неможливо, – каже чоловік.
«Наші хлопці тоді стояли у чистому полі»
Володимиру Дмитровичу Бричці з села Карпилівка Сарненського району – 68 років. Він виростив 12 своїх і двох прийомних дітей, у нього більш ніж 40 онуків.
Протягом 41 року він є пастором однієї з місцевих церков. Дев’ять останніх літ, відколи росія зазіхнула на Україну, активно допомагає тим, хто постраждав від навали окупантів.
Волонтерити чоловік почав ще до того, як у 2014 році на Донбасі спалахнули бойові дії. У свою першу волонтерську поїздку пастор вирушив після анексії Криму на той «кордон», що розділив Україну з окупованим півостровом.
«Наші хлопці тоді стояли у чистому полі. Довкола нема ні кущів, ні лісу, вітер дує. Дивимося, а вони в своїх куртках. Стояли, в чому приїхали. З насипаних піском мішків поробили укриття, щоб хоч трохи сховатися від вітрів. Ми ж їхали, думали, що поспіваємо їм, дамо печива, підтримаємо. Та на місці побачили, що хлопцям геть не до співів», – пригадує перший волонтерський досвід пастор.
Повернувшись з поїздки, чоловік оголосив у церкві збір коштів на потреби військових. На пожертви закупили хлопцям військову форму, теплі речі, люди зібрали продуктів. З цим Володимир Дмитрович й вирушив знов у поїздку.
«Вже як їхали другий раз, то й самим веселіше було. Бо ж веземо необхідне. Й хлопці нас зустрічали веселіше.
Коли війна почалася на сході, нас попросили привезти продуктів у Святогірськ, «там трохи людей зібралося в лісі» – жінки, діти… Під’їхали туди і розуміємо, що тих трьох тонн харчів, що ми привези, не вистачить їм навіть на сніданок. Там тисячі людей було.
Після цього допомогу стали возити туди фурами. Згодом звільнили Слов’янськ, треба було їхати й туди», – продовжує благодійник.
А вперше підтримати захисників вирушив після анексії Криму
Спостерігаючи, як росія безпощадно краде або знищує усе нажите, руйнує долі, забирає життя, пастор запропонував людям переїжджати у його рідне село. Підшукав їм помешкання. Хати, які були в не зовсім задовільному стані, підремонтували, зробили придатними для життя.
Разом із тим не переставав допомагати тим, хто залишався в Донецькій та Луганській областях. Розповідає, що на Донеччині російські окупанти спалили два села. Після того, як загарбників відтіснили, туди стали повертатися люди. Тож, зібравши бригаду будівельників-добровольців, Володимир Дмитрович поїхав відновлювати ті оселі, які не були зруйновані вщент.
Коли ж активні бої дещо стихли й потреба в допомозі східнякам стояла не так гостро, Володимир Бричка зі своєю бригадою поїхали відбудовувати Житомирщину після масштабної пожежі, яка вирувала в регіоні в 2020 році.
«Завжди нам люди допомагали: хто матеріалами, хто фінансово, аби ми тільки мали змогу хати відбудовувати. Мене багато знають, тож це теж зіграє певну роль, люди мені довіряють», – розповідає волонтер із Рівненщини.
«Звісно, що боялися. Але ж і людей напризволяще залишить не могли»
Звістка про те, що 24 лютого росія розпочала повномасштабне вторгнення по всій довжині спільного кордону, для Володимира Брички, як, власне, і решти українців, стала громом у ясному небі. Залишатися осторонь цих подій чоловік не зміг, тож одразу став міркувати, чим може бути корисним.
«Найперше ми стали збирати групу й поїхали в Київ у метро, де ховалися люди, роздавали їм продукти. Роздавали й біля церков. Потім, оскільки в нас була техніка, попросили допомогти вивозити людей із окупованих територій», – розповідає чоловік.
Ворзель, Бородянка, Ірпінь, Буча… Міста, куди, щоразу ризикуючи власним життям, їхали групи волонтерів, аби врятувати тих, хто опинився в оточенні російських нелюдів. Серед них був і Володимир Бричка.
Якось, повертаючись із одного рейсу, на Київщині волонтер наздогнав дідуся. Той велосипедом їхав до кордону. Зупинився, запропонував підвезти. Дорогою розговорилися. З’ясувалося, що в чоловіка донька живе в Німеччині, до неї він і прямує, щоб врятуватися від війни. Уже встиг проїхати на двоколісному 75 кілометрів
«Каже, телефон розрядився, зв’язатися ні з ким не може. Я забрав його до себе додому, допоміг зконтактувати з дочкою. Якось говоримо, й кажу їй: «То, може, вже нехай дід лишається в нас?». А вона – ні в яку. Просить, мовляв, довезіть батька до кордону, а там я приїду по нього.
Уже перед самим виїздом чую, як вони говорять по телефону й дочка каже йому: «Тату, та нащо тобі тут гроші? Все є! Лиши тим людям, що тобі допомогли, нехай і далі помагають іншим. Дід лишив нам 31 тисячу гривень. То забагато, я стільки взяти не зміг, тож більшу частину суми перекинув їхнім родичам, які потребували цих грошей», – переповідає пастор-волонтер.
А от їдучи у Ворзель, аби вивезти мешканців місцевого геріатричного пансіонату, група рівненських волонтерів уже потрапила в контрольований росіянами населений пункт. Окупанти обшуковували їхні автомобілі, щось перевіряли, проте дозволили забрати стареньких та жінок із дітьми.
Також із Ворзеля вони евакуювали дитячий будинок – врятували 52 немовлят і малюків до 3 років, які майже місяць прожили під обстрілами.
«Звісно, що ризикували, боялися. Не скажу, що я аж такий вже безстрашний. Бо ж всяке було, деякі волонтери наші загинули. Але ж і людей напризволяще залишить не могли.
Ми бачили їхні сльози, відчай. Люди, які мали абсолютно все, враз залишалися без нічого. Вони втікали в чисте поле, кидали все, що мали з собою: сумки, гроші… А росіяни стріляли їм навздогін», – зітхає Володимир Бричка.
Перевівши подих, чоловік пригадує історію двох рівненських колег-волонтерів Сергія Ільчука та Михайла Супруна. Під час однієї з евакуаційних поїздок автомобілі чоловіків розстріляли окупанти. Пораненого Сергія привезли до лікарні у Рівному. На жаль, врятувати його медикам не вдалося, за кілька днів волонтер помер.
Натомість Михайла шукали близько місяця. Згодом його знайшли вбитим на Київщині. «Вони шість рейсів зробили. Сьома евакуація стала фатальною», – підсумовує.
«Приїхали туди й не повірили своїм очам – у селі не вціліла жодна хата»
Коли ж звільнили Херсонщину, група волонтерів із Рівненщини, завантаживши автомобілі продуктами, попрямувала туди.
«Приїхали і бачимо: навезли багато буржуйок, проте людям немає чим палити в них. Там же степ – дров особливо ніде не заготовиш.
Вернулися додому, й давай організовувати населення, збирати сухі дрова, щоб люди вже могли ними топити, й «рихтувати» на південь. Мабуть, фур із сорок за цю зиму на Херсонщину та Миколаївщину відправили з району», – розповідає Володимир Бричка.
– лише одна з поїздок на Херсонщину у листопаді 2022-го
Коли на вулиці потепліло, потреба в заготівлі дров відпала. Тоді один знайомий депутат-благодійник запропонував пастору відбудувати розбите село Олександрівка на Херсонщині.
«Приїхали туди й не повірили своїм очам – у селі не вціліла жодна хата. Жодна! Частина приміщень – у такому стані, що відбудовувати там вже не було що. Лише зносити «під нуль» й зводити заново. Проте багато стояло й таких, що достатньо просто перекрити, засклити вікна, замінити двері й можна жити.
Після деокупації ж люди потроху почали повертатися туди – жити ж треба! А нам «зачепитися» для початку немає за що – в селі ні дощок, ні стропили, нічого», – продовжує чоловік.
Втім, пишається, й цього разу добрі люди не залишили його у скруті. Хтось допоміг матеріалами, а хтось – фінансами. Іноді небайдужі скидали пастору гроші на картку інкогніто. Один чоловік пожертвував аж 300 тисяч гривень для потреб будівельників. Хтось пропонував шифер, хтось – руберойд, власники пилорам привозили дошки.
«Нам залишалося тільки організовувати людей. Три тижні там працювали без упину. З собою брали туди кухарів, все кухонне обладнання, постіль...
Одного тижня нас працювало на відбудовуванні 110 людей, наступного – аж 170. На третій тиждень залишилося 120 будівельників.
За цей час накрили в Олександрівці 120 будинків. Якщо Бог дасть і все буде добре, хлопці знову хочуть їхати, бо хтось привіз у село 1800 листків шиферу. Цього вистачить, щоб накрити ще близько 20 хат», – розповідає про волонтерські будні Володимир Бричка.
Наразі бригада пастора зосередилася на відбудові одного населеного пункту. Волонтер пояснює, «розпорошуватися» на кілька сіл – неефективно. До того ж, «накладно» перевозити матеріали з одного місця на інше.
«Знаєте, попри всі нарікання, непорозуміння, українці насправді дуже чуйна та жертовна нація. Можливо, не всі мають змогу захищати країну на фронті, їхати на відбудову зруйнованих сіл та міст, проте кожен намагається допомогти чимось іншим», – резюмує Володимир Дмитрович Бричка.
Текст Марія МАРТИНЮК
Фото з архіву Володимира БРИЧКИ та соцмережі «Фейсбук»
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
