Десь здалека чулося дуже дивне:
– Бадь-бадь-бадь-ба-а-адь!..
Хм)
У Хорлупи ми їхали майже навмання. Скромна історія з краєзнавчих книжок, де найбільше – про колгосп, натякала, що тут було що ховати в підручниках... Трохи постів у фейсбуці від енергійного старости. Слава села приймаків, де колись проводили фести і наввипередки лазили на величезного стовпа – все, що трималося в пам'яті про село з дивною назвою.
Велкам. Гугл вимкнув назви навколишніх сіл, але вів. Біля моста на височезному «пальку» – синьо-жовтий прапор, трохи дали за ним – затулений чорним і намертво оперезаний скотчем вказівник.
Так нещадно співали пташки, і з усіх усюд невблаганно пахнула алича чи вже й не тільки.
* * *
Ми продовжуємо розповідати про життя у найцікавіших селах Волині. Про те, чим живуть, що болить і чим хваляться, як заробляють і чим дивують. Про людей, які тримають ці села, і минуле, яке багато чого пояснює у їхньому теперішньому.
Так ми реалізуємо медіапроект «Занесло в село», на який зібрали гроші завдяки внескам читачів на Спільнокошт та підтримці Європейського союзу і Міжнародного фонду «Відродження».
Цей проект ми виграли ще задовго до початку війни в Україні. Однак події, які просто зараз відбуваються в нашій країні, лише підкреслюють: наша земля – неповторна, люди – всесильні, нам є за що боротися. А можливість вільно розповідати про життя у твоїй країні – то одна з тих цінностей, за яку просто зараз гинуть люди.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Село, якому кілька століть. Колись воно було на окраїні Ківерцівщини, нині – на окраїні Підгайцівської ТГ. І на межі з Рівненщиною. Люди тут дружні. Дороги – є. Корів набереться зо 20-ть. Зате кіз – понад 266...
Скажи: «ПА-ЛЯ-НИ-ЦЯ»
І сміється… Чого б це?
В одному з крайніх сільських дворів – двіж. Хлопці мурують паркана. Наш благенький ланос гальмує...
– Добрий день! То Хорлупи?
– Так!
– Як до сільської ради проїхати?
– Понятія не маю!
Парубок, в якого ми намагалися випитати дорогу, лукаво, але по-доброму всміхається у відповідь. Чоловіки поруч – теж. Ми й собі – хто таке зараз запитує?)
– Тут так спокійно. Якщо зрівняти з Києвом, то тут живеш і відпочиваєш. Ходиш в гості то до одного, то до другого, а на роботу – як на свято, – трохи замріяно наприкінці дня скаже нам власник місцевої крамнички, де роблять смачну каву і торгують необхідним Олексій Вершинін.
Він народився у Миколаєві. Якось приїхав у село в гості – закохався, потім одружився, тепер один із місцевих приймаків і живий приклад того, як швидко можна вивчити слово «паляниця», якщо ти не москаль, а просто російськомовний українець – це раз, а два – коли дуже хочеш. Ну, й того, що і в Хорлупах можна жити.
Тепер дивиться фото з рідного Миколаєва і з моторошних кадрів за секунду впізнає, в які саме місця там влучили російські ракети…
– У перші дні війни ми у селі чатували ночами, щоб не сталося чогось. Якщо чули його голос з рації, то жартували: «Льоша, скажи «паляниця». Мусив навчитися! Як би через блокпост їздив, – не без гордості по-земляцьки щиро у найкращому сенсі того слова піаритиме згодом Олексія староста села.
Ще один сільський мешканець Андрій Манько згодом покаже нам історію Хорлупів, загнувши всього кілька пальців своєї руки.
– Отако дивіться: народився в Хорлупах Цуманського району, вчився – в Хорлупах Олицького району, працював у Хорлупах Ківерцівського, а вмиратиму, схоже, в Хорлупах Луцького району. От і все, – сумно усміхнеться чоловік.
вчився – в Хорлупах Олицького...»
За мить додасть:
– Наша Конопелька перетинає село п’ять разів! Де ви ще бачили стільки мостів в одному селі?
От і все. Приміщення сільської ради, а нині тут адмінустанова старостинського округу, – то колишня колгоспна контора. Фасад увінчаний снопом колосся. Поруч – світить порожніми вікнами стара хата, на стіні – промовисто порожня рамка від старої таблички.
– Це колишня контора. Краще не фотографуйте. Але якби ви приїхали трохи раніше, то її не побачили б: тут були такі хащі навколо, що тієї хати видно не було. І тут хащі, і он там, де нові деревця ростуть. І багато де. Бо найперше ми тут взялися поприбирати, повичищати, повирізати. Он в парку чуть почали, але дуже шкода, що не встигли. Все зупинилося через війну навіть тут, у нас, де тихо, – розказуватиме сільський староста Василь Грудік.
Грудік, якому сміються діти
А за плечима – його сільська мрія...
Із Василем тут вітаються буквально всі місцеві діти, коли бачать його автомобіль – піднімають голови, кивають і усміхаються або й навіть махають рукою.
На підвіконні своєї сільради він своїми руками висадив ...каштани, які потім хоче пересадити у сквер. Експериментує. Якісь – уже піднялися і готові перебиратися з вікна у Хорлупах - у справжні Хорлупи. В якихось – ще тільки через міцний панцир каштанів пробиваються пагони.
Поміж вікнами на стіні (і поміж каштанами) у холі досі висить вже історична табличка «Цей будинок побудовано у 1979 році за кошти колгоспу «КОМУНАР», головою якого з 1965 по 1988 роки був Йосип Михайлович Панчук». Залишили для екскурсій.
– Журналістів не боюся. Я вже навіть в «Надзвичайних новинах» був, що вже мені, – жартує Грудік.
Ще торік взимку хорлупівський староста гудів на всю Україну, коли влаштував місцевій дітворі незвичну забаву. До трактора вчепив вервечку санчат з дітворою та катав їх сільськими дорогами. Батьки знімали відосики, діти тішилися, а новина із драйвовими кадрами миттю розлетілася у ЗМІ.
– Того дня у мене перевірка з Підгайцівської ТГ була, а я вже пообіцяв дітям прийти на певну годину, вони колись бачили, як я так своїх дітей катав – і дуже просилися організувати ще. І от мені вже дружина фотку скидає з вікна, що стоять діти біля хати, чекають... А тут же перевірка затягнулася. Мусив сказати: «Вибачте, але в мене діти», – згадує.
Насправді, щоб не дивуватися подібним забавам, треба знати Хорлупи: тут люди, каже староста, легкі на підйом. І якби то було інакше, село б занепало вкрай. А так – все, що зробили останнім часом, завдяки тому, що молодь довго кликати до роботи не треба.
Василь Грудік старостою став торік. Саме тоді Хорлупи приєдналися до Підгайцівської тергромади. До того працював де тільки: і водієм, і на заправці, і на фермерському господарстві, і трактористом. Родом із села Дерно. Тут – у зятях. В Хорлупах сказали б – у приймаках)
Свою роботу Грудік називає найбільш невдячною.
– Довго думав, для чого вона мені треба. І зараз ще думаю. Особливо тепер, бо дуже тяжко. Але погодився ради того, щоб тут зміни відбулися. То ж село. Тут всі все знають. Були такі, які казали: «Що там водій зробить у селі? Куди рипається?». Коли почали чистити і прибирати, то більшість зараз підтримує, звичайно. Але тут інфраструктурних проектів отак зі старту не запустиш. Найбанальніше – прибрати. Оці хащі, старі дерева, стихійні звалища... Все прибирається і вивозиться. Написав пост: давайте приберемо парк, прийшло 6-7 людей, вже щось за день зробили, – не без гордості за односельчан зазначає староста.
Щиро каже, що полюбив Хорлупи через те, що тут дружні люди.
– Тут жила моя тітка, я часом до них приїжджав. Що мене вражало: виходиш на город картоплю копати, нікого не кличеш – і тут за хвилин 15 біля тебе пів вулиці допомагає. От запальні до такого. Тому мені тут подобалося. Їздив у клуб на танці, їздив – та й лишився.
Сьогодні клуб у Хорлупах – руїна. Занепала споруда, прикрашена помпезним колосом і зведена у стилі амбітних совєтських 50-х, – десь укінці 90-х. То – один із кількох будинків культури цієї громади, які потребують реанімації. Зараз Василь Грудік влаштовує дискотеки і розваги дітям у холі своєї сільради-контори. Просто перед сходами він поставив тенісного стола: сюди діти приходять у вільний час. А нагорі – його кабінет, бібліотека, ФАП.
Величезні вікна колишньої контори розмальовані фарбами – як вікна в садочках під Новий рік. Тільки тут «Слава Україні!», козаки і пташки.
Василь Грудік не цурається особисто показати нам кожен куточок свого села.
– Робимо багато, та його ще не дуже видно. Замінили зупинки. Біля них виклали бруківку. Школа змінилася. Там тепер і нова котельня на два види палива. Нарешті повністю освітлили два села громади: Хорлупи і Пальче. У нас була класна фішка з приймаками, колись тут проводили фестиваль приймаків. Ми написали проект на УКФ, виграли його і мали отримати гроші на реконструкцію парку та проведення там фестивалю. Дуже чекали. Але війна це змінила, все перебила. Он взялися чистити ставок і парк – забрали екскватора на потреби ЗСУ… – зітхає.
Карасі є. Один
Якраз навпроти парку, який не дочекався свого культурного проекту, вудить рибу Павло Шмига.
Каже: в селі він дядько Шмигаль, тому можемо без цього «офіціозу».
– Я тут 45 років, – зауважує, тобто – фактично свій.
Рахуємо: п’ять вудок. Питаємо, чи багато тут риби. Дядько так обережно усміхається і тягне з води невеликого карасика...
Міркує: де там багато, он чистити все треба, бачите, мовляв, як заросло, колись чистили, а тепер... і взагалі «йдіть сфотографуйте лебедя».
Ми то фотографуємо, але дядько Шмигаль цього дня файніший за лебедя, колоритний. Зітхає, що в Хорлупах – «як на курорті», у селі є три ставки, на одному з них громада згуртувалася у кооператив, там зарибнює і влаштовує рибалки.
Тим часом поміж нас мирно пасуться корови. З двору за спиню Шмигаля сусід у картатій сорочці сперся на вилки біля купи гною, який викидав, аж заслухався…
Ще довго слухали б, аж тут – кльов у прямому ефірі. Знімаємо карася на відео, Павло Михайлович урочисто вдягає окуляри, щоб зняти карася з гачка. Дістає кульки в часниковій приправі і нанизує їх для майбутніх карасів. Тут ми лишаємо його в спокої і таки йдемо фотографувати лебедя.
Їдемо далі. Одну з центральних вулиць у Хорлупах споконвіків називають шляхом. А все тому, що колись село було розкидане по хуторах, а нинішня вулиця, то добротна дорога, яка з’єднувала Хорлупи з цивілізацією. Хати – ошатні, дерева – підбілені, зупинки – оновлені. Під кожною оселею - лавка. На лавках навіть у будній день – людно.
Очима шукаємо автентику, щоб нащупати Хорлупи колишні. Он вона – мазанка, синя глина порепалася, полущилася і зморшками розійшлася ледь живими стінами. На хаті вивіска з назвою вулиці «Радянська». Така ж стара вивіска, як і хата. Втім слово «Радянська» хтось уже забілив так, що його майже не видно…
«Самогонку женуть? А з чого?»
свою хати три рази за життя»...
На життя Андрія Манька припав період радянського добробуту і пострадянської правди. Сьогодні він у своїй гарній хаті – сам-один. Дружина недавно померла, діти в Луцьку, а його кличе хата і двір, тримає. Поїхав, каже, на Великдень до дітей, вранці наступного дня повернувся…
Саме Андрій Іванович відкриває нам історію колгоспної контори, з якої ми починали відкривати Хорлупи.
Будували з розмахом, для цього в село приїхала бригада гуцулів.
– Вставали вони дуже рано, жили на тракторній бригаді. Перший секретар райкому партії Кирильчук якось вранці прокинувся і вирішив перевірити, що на бригадах робиться. Потім каже на нараді: «В одних Хорлупах там вже люди на бригаді ворушилися». А то гуцули «ворушилися»! Механізатори ще спали, – сміється Андрій Іванович.
У його пам'яті – десятки кумедних історій з колгоспного життя, сам був головою колгоспу 20 літ у сусідньому Покащеві, уже значно пізніше – головою районної ради.
Життя в минулому переповідає смачно. То про те, як доводилося породіль у пологовий возити і пологи мало не в машині самому приймати, то про самогон та інспектора ЦК… Правда, минув час, коли колгоспні оповідки слухали як смішні байки: тепер вони відгукуються трохи іншою правдою.
«Приїжджає якось у серпні до Панчука інспектор ЦК. Ну, і розпитує, розпитує: «дєла в колгоспі йдуть харашо», всьо…
Каже:
– Йосипе Михайловичу, коли востаннє були в кінотеатрі з сім'єю?
Той відповідає:
– Я не був. Бо в мене часу нема.
– Раз так, то ви відбиваєте охоту своїм дітям іти працювати в сільське господарство. Тому що вони бачать, що батько весь час зайнятий, нащо така робота? - обурюється інспектор.
– Я заказав своїм дітям, щоб заказали своїм дітям, щоб не жили в селі і не йшли в село робити.
– А ви комуніст?
– Так.
– А якщо всі комуністи так скажуть, то хто ж буде працювати?
– Хай скажуть ті комуністи, які зараз животи гріють на Чорному морі.
Інспектор пополотнів і вирішив наступати:
– А у вас самогонку женуть?
– Женуть!
– А з чого?
– З бурака – раз, з сахару – два, з картоплі – три… А одна наша жителька напоїла муляра, який робив їй грубку, горілкою з дурману, то я давав машину, завозили того в Олику в психлікарню…
Схопився інспектор ЦК і поїхав».
Життєвий досвід дозволяє Андрієві Манькові сказати, що «при всіх властях в селі робилися експерименти».
– Мій дід Герасим переносив свою хату три рази за своє життя. Спочатку була вона в селі Хорлупи. Потім – столипінська реформа – хату перенесли на хутір. Як прийшла радянська влада, то в 1957-му знов везли хату в село. Далі аж до 1964-го селянам паспортів не давали, щоб не виїжджали, бо все було вручну і треба було піднімати колгоспи. Я, наприклад, за своє життя ще пам'ятаю, коли косили косами хліб, а жінки підбирали. Любив погортати архів, знайшов якось, що наш Полікарп Протасюк встановив рекорд: викосив за світловий день косою гектар і шість сотих. Гектар і шість сотих! Ото мали силу… – розповідає.
Андрій Іванович – із 51-го. А ще у 1958-му до сільської молотилки в Хорлупах Міша Корнійчук приніс якось гребінець із пластмаси. До того селяни не те, що розчісувалися, а й бачили лише дерев'яні гребінці.
– І він спорить: хто її зламає, ту «розчоску», як казали тоді, тому значить – пляшка. І як зараз бачу: люди крутят-крутят її, а зламать не можуть, – згадує.
Уже не один рік кожен день Андрій Манько фіксує у свій щоденник.
Отам – історій…
Від масниць до «червоних трун»
Школа в Хорлупах - простора і барвиста, але тут трохи порожньо, бо війна. Під вікнами техпрацівник гребе квітника. У дворі стоїть кілька роверів. А вчителі Мирослава Вовк та Ірина Тарасюк дозволяють нам пошукати щось автентичне у шкільному музеї, саме сюди ще з 90-х зносять речі з хорлупівського минулого.
Серед цікавинок – різьблені рамки просто зі світлинами людей з минулого. Картини, виконані технікою набивання, що, очевидно, була популярні в 60-ті, традиційно затулені ззаду старими газетами. Одяг зі скринь. Ступи, ночовки, діжки. Килим, який, місцева вчителька Тетяна Слушаєва привезла в Хорлупи як придане з Гірників на Ратнівщині.
…Хорлупи – надзвичайно гарні навесні. На горбах – клаптики городів. Поміж горбами – верхівка місцевої церкви. Повсюди водойми. Як згодом нам гордо скажуть, «річка Конопелька перетинає наше село п'ять разів, тому в нас аж п’ять мостів».
Не один Андрій Манько, а й всі до одного старші люди про село починають від того, що скільки його колись там було: і отут не було, і отам не було... Всі хати привезені з хуторів. Укінці 50-х людей зганяли «на шлях», як худобу в стайню.
Чому зганяли? Так совєти впокорювали українців, так «тамували» повстанців, які розвіялися лісами і хуторами, завжди мали підтримку людей. По війні енкаведисти взялися вибивати українців із криївок, а всіх, хто міг би допомагати їм, зігнали в село, оголосивши реформу і велике переселення. Такими болісними були ці зміни, що 80-літні й досі згадують свої хутірські хати і місця, на яких вони стояли…
Зганяти Хорлупи було за що. Інакше тут би не будували показових колгоспних контор і клубів, з колоссям на стінах. Чимало молоді у 40-х роках протидіяли окупантам у лавах ОУН та УПА. На сільському цвинтарі – мовчазна меморіальна плита з калиною поруч. На ній – кілька десятків прізвищ учасників УПА і селян, які були розстріляні совєтами у стінах Луцької тюрми ще в 1941-му. Після «визволення» 1944-го більше сотні родин із Хорлупів були вислані в сталінські сибіри. Але…
Але коли зараз іти вулицею навмання і запитувати у місцевих, чи є в селі родичі тих, хто пережив ці репресії (чи не пережив), то чути хіба: «Нікого нема вже». Коли на цвинтарі просто у навський четвер (день, який в українській традиції вважається «паскою померлих», - авт.) будеш спиняти людей і просити пояснити, хто ці їхні земляки, імена яких на дошці під калиною, вони будуть казати: «Ні, не знаю».
Усе, що згадують: це моторошне перепоховання кількох десятків місцевих людей вже у радянські роки, тіла яких знайшли у занедбаній криниці між Покащевом і Хорлупами. Їх ховали у «червоних трунах» - і це будуть повторювати всі очевидці. Всім казали, що цих людей убили «бандити з УПА, а тепер хто його знає».
Він теж бачив ті «червоні труни» у 60-х, в яких хоронили останки розстріляних місцевих: жінки, діти, старики.
– Це не знаю, як сказати, но факт такий, що якраз на межі Хорлупів і Покащева був колодязь, то найвища точка Ківерцівського району. Пів сотні закатованих за одну ніч людей кинули в ту криницю. Говорять одні – одне, другі – друге. Як була радянська влада, то казали, що то бандерівці, як стала незалежна Україна, то сказали, що енкаведисти, які косили під бандитів. Ще при німцях.
А вже як дістали, то ті червоні труни поставили у клубі. Отут клуб навпроти стояв. Який там клуб? Хата звичайна: виселили чоловіка на Сибір, а з його хати зробили зразу школу, потім – клуб. Люди заглядали в ті труни: хтось бачив перстень, хтось ще щось, впізнавали своїх, якщо могли… А потім ті труни перенесли на кладовище і захоронили, – розповідає Андрій Манько з побаченого на власні очі.
яку розстріляли у Луцькій тюрмі, та члени УПА
Якби у шкільному музеї був куток, який розвінчує цю моторошну історію про червоні труни, то було б слушно… Бо хоч від трагедії минуло 80 літ, вона досі не проговорена аж на стільки, щоби люди могли говорити про це вільно.
У старій рамці знаходимо світлину з Великодня часів Другої світової. У кошику – мазурки, у відрах – крашанки. Відкриваємо стару швейну машину, там під кришкою висить маленька голниця (мішечок для голок), яка тримає у собі пам'ять про дотик рук якоїсь швеї.
Беремо стару масницю, трохи давнішу за ту, в якій ще багато хто встигнув побити масло десь у бабиній хаті. Ця – крутиться, як ручний міксер. Крутимо – уявляємо, як працює…
– Ви пробували масло з козиного молока? – за кілька хвилин у цьому ж селі запитає нас Ігор Савчук.
Звели корів, завели кіз і їдять рікоту…
Ми застанемо його біля кошари в полі. Навколо – трави, на горизонті видно церкву, ставки, клаптики городів, той же прапор на вїзді… Це його розлоге «бадь-бадь-бадь» ми чули, коли тільки проривалися у село.
Так Ігор кличе кіз.
Насправді у Хорлупах кіз значно більше, ніж корів. Андрій Манько на це сказав би, що от вам черговий експеримент))
– Знаєте, що я в цьому всьому люблю найбільше? Пасти їх. Ти собі ходиш весь день, а вони тебе слухаються… – мружитиме очі.
Зовсім неочікувано 5 років тому він почне свій козиний бізнес. Нині то – єдине козина ферма такого масштабу на Волині, хоча років 5 тому тих, хто загорівся варінням козині сирів на Волині, було троє, лишився – один: Ігор із Хорлупів. Він планував просто тримати кіз і здавати молоко на сироварню на Київщині. Однак підприємці, які мали варити сири, розбилися під час ДТП. Кози є, молоко є…. Ігор з дружиною починають вчитися готувати сири у Хорлупах.
Зізнається: не одну сотню кілограмів молока перевели, поки освоїли цю науку. Пощастило, що за фахом він – зоотехнік: породистим козам треба надретельний догляд.
Понад усе дивує покупців ось що: його козині сири не мають жодних неприємних запахів. Ігор киває на кіз:
– Тут більшість ламанчі. Спеціальна американська порода, яка була виведена задля якості молока. Козел-ламанча покрив всі кози – і молоко зараз без запаху. От і все, – сміється.
Крім ламанчів, посеред стада походжає і нубійський козел. Привезений з монастиря в Умані, де «кози сплять на персидських коврах». Ігор відкриває нам секрети козиних розцінок.
– Козел коштує тисячу євро. Це ще недорого. Але від нього народилося 150 «дівчаток», тому він себе оправдав. Одна «дівчинка» – 4 тисячі. Це вигідно, бо конверсія корму дуже низька (кількість корму на літр молока). Коза буде давати молоко з будь чого, корова – ні. Крім того, коза приводить по три-чотири-пять-шість козенят за раз. Корова - одне теля. Рахуйте, – моргає.
Улюбленим Ігор дає імена. Серед таких – Принцеса. В цій козі схрещено три породи, тому вона, гордо розповідав Ігор, бере будь-які перепони, а «через паркан лізе, мов драбиною». Він каже своє «бадь-бадь-бадь!» – і не тільки Принцеса, а всі до єдиного 266 голів у стаді біжать слухняно у кошару, ще й мекають нам у камеру.
Просто під кошарою у літній альтанці ми обідаємо сиром з кавою.
– Оце копчений сир на гілочках дерев… Він пахне. Оце звичайний – качота. То – авторський. Це сир у вині. Настю, Настю, скажи мамі хай принесе рікоту… – частуватиме Ігор.
Сам він, до речі, сиру і молока не їсть.
Мала Настя, Ігорева донька, тут же спростує цю версію. Скаже: «Тату, а молоко в каву? А бринза в салаті?». Сміється…
Єдине, про що шкодували, що не було козиного морозива. Бо в Хорлупах роблять і таке. Поки їмо, говоримо про життя, про війну, про те, як важко починати справу і як щемить, коли бачить розгромлені ферми іншій частині України…
Вкінці Ігор приголомшить. Каже, козине молоко знахідка. З нього він навчився навіть гнати самогонку…
Якщо вам уже хочеться сиру – шукайте Ігоря у Луцьку на ринку біля Глобуса щовихідних. Смак Хорлупів – там. Пароль: «Бадь-бадь-бадь…».
...У цю громаду дуже проситься якийсь драйвовий фуд-тур. Щоб можна було поїсти сирів, запити їх … кавою, дядькові Шмигалеві руку потиснути десь коло ставка. З маршрутом через сусідню Олику та замок князів Радзивілів. Із зупинкою біля місця колишнього поміщицького маєтку, де потім зробили (ясне діло) колгосп. Із фотосесією серед лебедів. Та можливістю покрутити стару масницю, бо вона повертає спогади…
Наостанок вмовляємо старосту Василя Грудіка, який нам майже весь день за водія та сторітеллера, сфотографуватися навпроти ставка і парку.
Обіцяємо написати, що за спиною – його мрія.
Він мріє справитися хоча б з тим, щоб почистити парк, довести до пуття ставка, затіяти щось гарне у тому парку для молоді і вже після війни таки втілити свій проект від УКФ.
* * *
...Був навський великдень, четвер. Увесь день, поки ми петляли дорогами села, люди йшли або на цвинтар, або з цвинтаря. Заведено прибирати могили, йти до померлих рідних з пасками, у Хорлупах традиційно – мазурками (це великодня солодка випічка, яку печуть у низці волинських сіл, окрім власне паски).
86-річна Софія Повшук тримала в руках два друки. Стояла біля старої хати без паркану. Ми спинилися спитати, які Хорлупи застала вона малою. Вона розказувала про те, що родилася за Польщі, про те, як мати просила дітей утікати, бо німці йдуть, про червоні труни з кісточками. А заразом про самотність, про те, що в хаті у неї з 76-го нема підлоги, про доньку, з якою спільної мови знайти не може, про сина, з яким жила і який помер паралізованим.
– А сьогодні такий день, що всі йдуть на могилки, тілько я не зайду вже, і вже ніколи не побачу його могили, бо скільки там осталося… – квилила вона.
Ми послухали і повезли бабу на цвинтар. Побачити.
А люди у Хорлупах такі дружні, що тільки вони її помітили там, то зійшлися і біля сина прибрали. Навіть насадили квітів. Стара і немічна матір постояла поплакала. Чистий, акуратний і прибраний сільський цвинтар гомонів – як вулик. І навряд чи є правдивіше місце історій.
Мовчала тільки сіра бетонна стела з десятками імен загиблих у війну односельчан. Колись і вона заговорить наповну.
День такий.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото і відео: Людмила ГЕРАСИМЮК
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.