«Пояснюю усім, що допомога Збройним силам України – наш внесок у перемогу. В принципі, розуміють», – розповідає Віта Шевчук, засновниця сільськогосподарського ТОВ «Ратнівський аграрій», відповідаючи на запитання про донати на потреби армії. Жінка каже: війна змінила і пріоритети, і напрями у роботі підприємства, і її особисто.
«Район.Бізнес» приїхав на сільськогосподарське підприємство, яке розташоване за менш ніж 20 кілометрів від кордону з білоруссю, аби і розпитати, і побачити, як воно живе й працює в умовах війни. Тип паче, що звідси від 24 лютого 2022-го уже спрямували на перемогу понад 3 мільйони гривень. І це лише частина того, чим аграрії допомогли у боротьбі з російською агресією.
директор Валентин Бебес, ветлікар Іван Чесак, засновниця Віта Шевчук, завідувач фермою Василь Левчук, заступник директора з виробництва Валентин Глущук.
«Наша діяльність стала можливою завдяки інвестиціям у доволі депресивний район. Адже переважно землі тут – це кормова база для тваринництва, пасовища. Вирощування зернових для продажу не має хорошої рентабельності, оскільки великі затрати на живлення культур не дають високої врожайності. Маємо зараз в обробітку понад 10 тисяч гектарів.
Але основне – ферма з вирощування м’ясних порід ВРХ. У нас є статус племінного заводу – причому одного з показових у межах України. У попередні роки були учасниками багатьох виставок, де не раз наші бички брали золоті медалі. Отримали статус «Вибір країни-2020» за напрямом «Тваринництво», – розповідає директор СТОВ «Ратнівський аграрій» Валентин Бебес.
«Коли починали створювати господарство, в районі провадила діяльність невелика кількість сільськогосподарських підприємств, які не мали новітньої техніки та були нерентабельними. Тож земля людей не цікавила, вона здебільшого облуговувала. Починали з 750 голів худоби. Зараз – уже майже втричі більше. Зі зростанням поголів’я додавалися земельні ділянки в обробіток господарства, збільшувалась кількість техніки, відповідно, і робочих місць.
Інвестував сюди кошти громадянин Кіпру Андрій Панніков. До речі, сам виходець із російської федерації, але з 2014 року активно підтримує Україну, засуджує дії агресора. Тому й відмовився від російського громадянства. Про те через цей факт ми і досі маємо, як на мене, штучно створені проблеми. Але не зважаємо на це, бо з початком повномасштабного вторгнення спрямовані на багатовекторну підтримку ЗСУ», – додає Віта Шевчук.
«Уже через тиждень після початку повномасштабної війни наші трактори і люди вийшли в поле»
«Те 24-те я ніколи не забуду. Під ранок – дзвінок агронома: «Почалася війна». Увімкнув телевізор, а там…
Приблизно о 8-й ранку прибули на підприємство. Скажу чесно: не знали, що робити. Тому набрав прикордонників, яким потрохи допомагали і до повномасштабного вторгнення. «Треба потужна спецтехніка, щоб копати», – сказали.
Стояло завдання перекопати М-19 (М-19 – міжнародна траса «Доманове (на Брест) – Ковель – Чернівці – Тереблече» (на Бухарест), – авт.) та інші можливі шляхи сполучення з республікою білорусь, що ми і зробили на Ратнівщині бездоганно. Потім нам військові говорили, що дуже вчасно перекопали. Інакше й невідомо, що було б…» – пригадує Валентин Бебес.
Каже: попри невідомість, вони намагалися зібратися і подолати паніку роботою. Аби протистояти ворогу, на будівництво фортифікаційних споруд, облаштування блокпостів, копання ровів масово виходили люди. Й «Аграрій», й інші підприємства давали техніку. На Тур (Місцевий пункт пропуску через державний кордон України на кордоні з Білоруссю, розташований на Ратнівщині – авт.) теж відправляли спецтехніку для допомоги.
«Ми ж у перший день зібрали працівників й озвучили, що вони самі мають вирішити, що робити. Нам лише повідомити: хто їде, хто залишається. Бо ж у кожного – свої обставини, діти, батьки. І ви знаєте: ніхто не поїхав!
Від цього факту ми й відштовхувалися далі у діях. Наприклад, заправили пальним на своїй автозаправній станції власні машини усіх працівників, хто хотів, до повних баків на нашій АЗС. Бо ж пам’ятаєте, який був ажіотаж скрізь», – каже директор.
За його словами, допомагали, чим могли; пальним, послугами техніки, м'ясом і військовим, і громадам. Перелік різноплановий і великий. Щоправда, уточнює, досі не можуть легалізувати ці витрати повністю перед державою: ні військові, ні керівники громади не хочуть актів підписувати.
«Це велика проблема. Війна закінчиться, відновляться перевірки і контролюючі органи звернуть увагу на правильність оформлення зазначених допомог. А наразі досконалого механізму, як це документувати, не запропонували», – констатує співрозмовник.
«А вже через тиждень після початку повномасштабної війни наші трактори і люди вийшли в поле. У мене від цієї незламності, сили духу були сльози в очах, коли скинула фото головна агрономка.
Хоча виникали і складнощі. Наприклад, спочатку людей затримували і дуже перевіряли. Бо ж: невідомо-хто у полі, з якого Білорусь видно. Ми для вирішення проблеми зробили працівникам та працівницям спеціальні перепустки», – ділиться пережитим Віта Шевчук.
Співрозмовники пригадують чимало ситуацій, коли без паніки, спровокованої чутками у стилі «сказав брат куми свата» теж не обходилося. Не раз писалося у місцевих групах, що «вже йдуть колони з Білорусі» чи «ось-ось «Гради» влуплять».
Рятувало ситуацію те, що в «Ратнівському аграрії» володіли більш-менш реальною ситуацією, бо мали прямий контакт із аеророзвідниками, що відслідковували переміщення на тому боці кордону. Тому керівники підприємства мали чим аргументовано спростовувати ці дестабілізаційні вкиди.
Читати також: Таки шок-контент: як волиняни несвідомо «працюють» на роспропаганду і чи реально фільтрувати дезу
«Але ж тут так: хтось вірив, хтось – ні. Паніку добряче розганяли. Скільки тих повідомлень було, що установки розгорнуті і вночі будуть стріляти! Дехто з місцевих спускався у підвали. Але переважно – ні.
Та що зараз про це говорити. Тоді не було осмислення, що ця війна несе. Це вже після того, як ми побачили деокуповані Київщину і Чергівщину, то вжахнулися. Але у перші дні і тижні вторгнення масштабів того всього нелюдського і я не усвідомлювала.
Так, був страх. Але не такий сильний, як зараз, коли думаю про те, що кадирівці, які стояли у білорусі тут, біля нас, зайшли в Бучу… А тоді, у лютому 2022-го, я, маючи на руках трьох доньок 12-ти, 2-х років і тримісячну, взагалі не розглядала питання виїзду – тим паче, за кордон», – ділиться особистим засновниця «Ратнівського аграрію».
«Кажуть: «Треба» – і все, робимо!»
Попри те, що інтенсивне включення в допомогу війську на підприємстві почалося із 24 лютого, воно, як уточнюють співрозмовники, мало спочатку хаотичних характер.
«Треба з облаштуванням кордону допомогти – шлемо техніку й людей. Треба пальне – заправляємо. Треба годувати військових, що у нас дислокувалися, або волонтерським кухням м’ясо – ріжемо худобу. Просять машини на ЗСУ – одразу віддали 7 одиниць із господарства. Плюс купували вскладчину разом із іншими підприємцями. Й допомагали тим, хто голодував після деокупації: відправляли на Київ, на Бучу зерно фурами. Не рахували нічого. Треба – і все, робимо», – пояснює Валентин Бебес.
Зараз вже понад рік ТОВ «Ратнівський аграрій» допомагає цілеспрямовано із перекриттям потреб 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Роблять це у співпраці із луцьким волонтером Ігорем Шевчуком.
Читайте також: «Я просто волонтер. І на тому все». Лучанин Ігор Шевчук про свій рік війни
Як пригадує Віта Шевчук, стартувала ця нині вже постійна взаємодія з озвученого прикордонниками запиту щодо придбання тепловізора.
«Кажу: «Окей, купимо». А сама думаю: «Де, як, який??? Це ж не пачку макаронів придбати. Тоді я зателефонувала Ігорю Шевчуку. І попросила через його знайомих дати клич, щоб пояснили, де і як його купити. З цього моменту почалася така вже спрямована волонтерська допомога на конкретні потреби запити від ЗСУ», – розповідає співрозмовниця.
Постійно, каже Віта Шевчук, тримається зв’язок із керівниками підрозділів ЗСУ. На початках перекривали питання форми, розгрузок, іншої амуніції. Купували й автомобілі, і старлінки. Зараз військові більше потребують різної спецтехніки, особливо дронів.
«Останнім часом працюємо лише під запит від частини. Ми хочемо знати, що це точно цілеспрямовано піде на перемогу. Тому від хаотичної роботи у перші місця перейшли до структурованої співпраці. Це загалом від початку повномасштабного вторгнення – понад 3 мільйони гривень від господарства. Бо також волонтерством займаються власники, свої кошти витрачають на допомогу», – розповідає Валентин Бебес.
Читати також: «Ця робота схожа на полювання. Тож оператори дронів – мисливці за росіянами», – боєць Скіф
«Ми розуміємо: все, чим ми допомагаємо, є на війні розхідним матеріалом. Не кажу навіть про дрони. От, наприклад, генератори купували. Потужні, дорогі. І ми розуміємо, що як треба буде зриватися швидко з позицій, ніхто їх тягти не буде. Бо найголовніше – людське життя», – додає до його слів Віта Шевчук.
На поточну діяльність господарства, яке є підприємством критичної інфраструктури, дуже впливають мобілізаційні завдання. Валентин Бебес констатує: відчувається проблема з кадрами. Він впевнений, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки мали б іти назустріч виробникам.
«Бо, наприклад, є дороговартісна сівалка або трактор. І на ньому не навчишся швиденько добре працювати. А спеціаліста мобілізували. Шукаємо виходи з ситуації.
У нас цього року відчувався брак механізаторів. Забрали у військо, випав фахівець – і роби, що хочеш… У центрах зайнятості пропозицій на таку роботу немає.
Та що казати: охоронця і то проблема знайти. Бо ж беремо на роботу офіційно – отже, ставимо на військовий облік. З усіма ймовірними наслідками, як то кажуть. А на ті спеціальності, які під бронювання не підпадають, взагалі йти не хочуть», – сухо каже про цю складову щодення керівник «Ратнівського аграрію».
Він додає, що мобілізованим із підприємства вони теж допомагали і допомагають як на воєнні потреби, так і в підтримку родин: то город обробити, то картоплю посадити, то сіно заготовити. «Ті моменти, які є на сільськогосподарських територіях, намагаємося перекрити», – уточнює.
На жаль, один воїн, водій СТОВ Сергій Єременко, загинув у травні 2022-го. Є працівниці та працівники, діти і рідні яких служать або й полягти за Україну.
«Намагаємося їх підтримати, як можемо. Та й взагалі: наш колектив – це ж не тільки про роботу. Треба знати, як у кожного вдома, хто чим живе, у кого які проблеми, чи можемо допомогти у вирішенні. Даємо матеріальні допомоги і на визначні, і на сумні події. Є можливість взяти невеличкі безвідсоткові кредити на роботі. Люди мають знати, що вони не самі і в радості, і в горі», – впевнена Віта Шевчук.
«Пережити роки війни і не закритися – ще той виклик»
Повномасштабна війна внесла корективи в роботу підприємства. Вона і змусила змінити вектор діяльності, і переглянути сформовані роками фінансові алгоритми. Навесні 2022-го працівники господарства виїхали в поле. Але – у посівну зайшли з величезними проблемами.
«Бо, по перше, наша фінансова частина будувалася таким чином, що зазвичай у серпні-вересні ми гасили кредити, які брали, починаючи з осені попереднього року: на насіння, засоби захисту рослин і таке інше, й одразу перекредитовувались для проведення нової посівної кампанії.
З початком повномасштабної війни маємо нестабільність із банківським ресурсом. Він, м’яко кажучи, обмежений. Достукатися важко. Ми є немалим підприємством – і то проблема на проблемі замість розуміння. А менших вважають ризиковими, позик не дають», – констатує Валентин Бебес.
Кредити ж вкрай потрібні. Бо при обмеженому війною бюджетуванні у розвиток не дуже вдається вкладати, тоді як матеріально-технічна база вимагає постійного оновлення.
«Простий приклад. Взяли нового трактора. Він за сезон понад 2 тисячі годин напрацював. Треба, щоб був не один такий. А без банківської позики ми техніки не закупимо. Плюс є ще й супутня проблема – курс валют. Іноземна техніка коштує певну суму, яка визначена у євро. Але якщо перерахувати на гривню (бо ж ціна нашої продукції гривнева), то для нас вартість техніки чи не вдвічі зросла», – вимальовує нюанси аграрної арифметики очільник господарства.
По-друге, на підприємстві дуже відчули, що таке форс-мажорні обставини. Директор розповідає, що на кінець 2021-го, як і зазвичай, значну частину коштів аграрії проплатили за товар (насіння, мінеральні добрива, засоби захисту рослин), який мали постачати у 2022-му.
Власне – у той період, коли й розпочалася повномасштабна війна. Частина контрагентів, за словами співрозмовника, попри все, намагалася виконати зобов’язання: привезти насіння, засоби захисту. А частина – списала все на війну.
«Ми розуміли, що у декого склади потрапили в окупацію. Але, разом із тим, бачили, що їхні власники заходів, щоб вивезти наш товар, не вживали, як і грошей повертати не збиралися. Тож довелося нам самим пробувати рятувати свої вкладення, працюючи фактично на довірі.
Співпрацювали з перевізниками, про яких до цього і не чули. Фактично це люди, які погоджувались їхати, якщо можна так казати, у «гарячі точки». Мусили іти на ризики, не знаючи, доїде продукції на мільйонів 10 чи ні», – знову повертається у розмові до весни 2022-го Валентин Бебес.
«Якщо шукати у цьому щось хороше, то однозначно, що війна ідентифікувала контрагентів. Ми знаємо зараз добре, з ким можна працювати, а з ким – ні», – додає Віта Шевчук.
По-третє, загостилася зараз і така проблема, як продаж вирощених культур за ціною нижчою від собівартості виробництва. «Тому загалом пережити роки війни і не закритися – ще той виклик», – одностайні у баченні співрозмовники.
Також війна змусила засновників та керівництво змінити увесь процес виробництва. Раніш тут вирощували і продавали плюс займалися племінною справою. А зараз акцент – на переробку.
«З зерновими коридорами амплітуда «відкриття – закриття» шалена. Експорт, пропускна спроможність митниць – обмежені. Тому переглянули процес у бік відгодівлі. Вийшла така своєрідна переробка вирощених культур», – пояснює зміни Валентин Бебес.
Попри складнощі роботи, середня нарахована зарплата по підприємству – приблизно 14 тисяч гривень. У сезон, як тут кажуть про періоди збору врожаю, можна через велику завантаженість і до 30 тис заробітної плати на місяць заробити. Виплати – двічі на місяць. Бувають затримки, але вони не критичні в часі, у межах тижня.
«У час війни говорити про прибутки не дуже доводиться. Головне – втриматися на плаву і дати змогу працівникам мати чим годувати родину. Ми працівникам пояснюємо, говоримо орендодавцям при виплаті оренди. Бо ж допомога волонтерська іде з того, що ми заробляємо.
Я кажу усім: «Це – наш внесок у перемогу. На все не вистачатиме. Премії будуть, як здолаємо ворога. А зараз – усе на армію. У принципі, розуміють», – розповідає власниця «Ратнівського аграрію».
«Так, якщо говорити про прибуток, то це – не зараз. Сьогодні триває процес проїдання. Наші фінансові показники свідчать, що усе рухається по спадній; у 2021-му був прибуток, у 2022-му – незначний плюс, зараз, якщо збережеться тенденція, яку прослідковуємо, будуть збитки. Знаємо, що не тільки в нас. Такі реалії війни», – окреслює ситуацію керівник.
«Взялися вивчати, як здійснювати відгодівлю. Освоюємо нові види діяльності»
«Дивіться, який цей красивий, які м’язи! А оцей!!!» – завідувач ферми Василь Левчук із захопленням показує своїх підопічних. Коли я розпитаю його про працівників, виявиться, що кістяк колективу сформувався давно, чи не з часу створення СТОВ.
«Випадкових людей тут не буває. Бо нікого не змусиш добре робити справу, до якої не лежить душа», – Василь Левчук з гордістю каже мені фразу, яка тут вже стала крилатою.
«Вони всі вже перевірені часом, надійні», – згідна з ним Віта Шевчук.
Ми йдемо територією ферми. Тут дійсно відчувається господарська рука. Приміщення зимівників готуються до холодів: вимивають, білять. Поголів’я зараз – або на пасовищах, або на вигулі.
«Ратнівський аграрій» – племінне господарство, одне з найвідоміших в Україні. До повномасштабної війни звідси продавали худобу на плем’я. Покупці приїздили з усього світу.
«Я сам особисто кожну тварину відбирав, бо тут – із 2012-го. Завезли спочатку 750 голів молодняка порід «шароле» і «лімузинська». Маємо зараз три основні породи. До тих, що назвав, ще плюс «абердин-ангус». Оскільки покупців, особливо з-за кордону, цікавить тільки світова порода, то ні волинська, ні поліська м’ясні попитом не користуються», – це вже до нашої «екскурсії» приєднується ветлікар господарства Іван Чесак.
Звідси, уточнюють співрозмовники, мають змогу щорічно продавати 500-600 голів племінної худоби середньою вагою 350 кг. Тож приїздили покупці і брали по 50-100 голів за раз.
«До війни так було. Але зараз усе припинилося. Грошей у людей немає – добре, як хоч десяток голів візьмуть», – журиться ветлікар.
Натомість Валентин Бебес уточнює: за час війни поголів’я не скоротили. Люди хочуть працювати. Поки ми ходили по фермі, він наочно демонстрував, які зміни, аби вижити в умовах повномасштабної війни, внесли у сформовану роками діяльність господарства.
«Після лютого 2022-го худоба почала переростати. Ми мусили придумати, що робити. Взялися вивчати, як здійснювати відгодівлю, щоб продавати на м’ясо, яке, зокрема, піде на експорт», – розповідає Віта Шевчук.
За словами Валентина Бебеса, на початках і це не дуже вдавалося. Бо, наприклад, господарству збивали ціну за рахунок того, що купували худобу в людей, які проживали у місцях бойових дій або близько до них.
«Знаю, що іноді брали по 10 гривень за кілограм живої ваги. То про яку рентабельність нам можна було говорити?» – емоційний у поясненнях специфіки керівник підприємства. Він уточнює: зараз вже такої худоби дешевої немає, тому ціну піднімають, проте вона ще не покриває витрат.
Також у червні цього року у господарстві помітили таку тенденцію, що до них почали приїжджати покупці, щоб придбати теличок, тоді як раніш брали лише бичків. Ніби і небагато за раз – по 10-20 голів. Але це – вже про напрямок руху інших аграрних чи фермерських господарств.
«Питав, навіщо купують. Кажуть: продукція дешева, тому хочемо відгодувати нею худобу і збути. Але ж – усе це робиться ще й без жодної підтримки від держави. Хоч би яку грошову допомогу дали за голову ВРХ тим, хто хоче працювати! До війни за приріст корів була передбачена дотація в сумі 30 тисяч гривень добавлену голову, а на придбання племінних телиць/нетелів сплачували компенсацію до 80% від вартості. А зараз такого немає. Не раз озвучували ці проблеми навіть перед народними депутатами як законотворцями. Але змін немає», – знову ділиться наболілим Валентин Бебес.
Проте, попри проблеми, господарство торує нові шляхи. У світі, каже співрозмовник, змінюються технології, культура ведення господарства і споживання. Підприємство розуміє, що має під це теж підлаштовуватися. Наприклад, застосовувати органічні добрива, а не мінеральні.
Або, скажімо, споживач хоче мармурове м’ясо. «Ратнівський аграрій» планує розвиватися у цьому напрямку. Зараз вивчає тему, переймає досвід, аби відкоригувати процеси, технології, щоб продукт відповідав вимогам. Тільки ж цей процес – не одного року.
«А вже були і представники торговельної мережі, які хочуть брати великими партіями мармурове м’ясо. Також поляки зацікавлені у співпраці. Тільки вони по-іншому пропонують: хочуть продати нам бичка за європейськими цінами, який ми ставимо на відгодівлю і потім збуваємо на забій в Україні. Але це нам невигідно. Ми порахували – не візьмемося, оскільки рентабельності при продажу в Україні немає.
Навпаки ж – не вийде. ЄС забороняє нам експорт м‘яса. Думаю, нас на свої ринки не хочуть пускати, бо розуміють, що тут великий потенціал. Якщо ми його використаємо, то зможемо завалити їхні ринки порівняно дешевою продукцією», – розмова раз по раз зі змін «перемикається» на проблеми.
Для підтримки місцевих селян, які тримають худобу, господарство дає бичка для запліднення. Як народиться теля чоловічої статі – то ще і пропонують його викупити. Ставлять плюс дві гривні на кілограм до ціни, яку дає перекупник. І хай то невелика різниця – яких гривень 300, але люди здають бичків на відгодівлю сюди.
На підтвердження слів моїх співрозмовників зустрічаємо й покупців. Підходжу і запитую, чому вирішили брати худобу саме тут.
«Спершу пошукали інформацію в інтернеті. Потім ще порадився з друзями, які мають схожі бізнеси. Вони теж порекомендували купувати у «Ратнівського аграрію», – охоче відповідає Василь Жук, співзасновник фірми «Хлібодар» з Львівщині.
Він уточнює, що господарство у них невелике. Є у ньому залишки молочного тваринництва. «Але хочемо щось трохи переобладнати і запустити вирощування м’ясних порід. Поки пройшлися тут, вже побачили багато з того, як і що маємо переробити», – з розмови стає очевидним, що візитом на Волинь львів’яни задоволені.
* * *
Ми їдемо на пасовища. Вони поділені загорожами на сектори. Валентин Бебес дорогою розповідає, що на них час від часу роблять перезалуження (орють і пересівають), постійно підживлюють.
Перше, що впадає в око при прибутті на місце – килимок на дереві за парканом під «електропастухом». На мій здивований погляд із посмішкою пояснюють – то санобробка. На килимкові – розчин, який вбиває шкідників. Тварина проходить, треться об нього і таким чином допомагає собі їх позбутися.
Завідувач ферми Василь Левчук уточнює, що на випасі зараз перебуває до півтори тисячі тварин, із них маточного поголів’я – 946 голів. В усіх теличок станом на кінець червня вже було цьогоріч потомство, а приблизно 80% вже знову спаровані.
Загалом процес сплановано так, що малята починають народжуватися наприкінці жовтня. Розтел в основному триває із листопала до лютого. Парують поступово, турово, але так, щоб потомство найбільше народжувалося зимою. Бо то, кажуть фахівці, найкращі телята, з найсильнішим імунітетом.
Цикл вирощування тварини триває до півтора року. Середньодобовий приріст по вазі – від 1,5 до 2 кг.
І комах, які заважають жити, ще немає.
Аби адаптуватися до викликів війни, СТОВ «Ратнівський аграрій» пробує виконувати нові для себе види робіт. Наприклад, цьогоріч пропрацьовує проект із переробки сої.
Також тут мають досвід співпраці з державою. Бо господарство було одним із тих, що безкоштовно отримали рукави для зерна (тобто мобільні засоби для зберігання врожаю, кожен із яких здатен вмістити до 200 тонн – авт.) через Державний аграрний реєстр у рамках програми міжнародної допомоги від сільськогосподарської організації ООН (FAO).
«Через проблеми зі складськими приміщеннями нам виділили 25 рукавів. А ми самі закупили обладнання для запакування та розпакування. Всі етапи пройшли», – каже Валентин Бебес.
Також із початком повномасштабної війни у господарстві почали працювати за прямими контрактами з Євросоюзом. Зараз, наприклад, на Литву збіжжя продають. Це вигідно, як мені пояснюють, тому що сюди везуть рибу з країн Балтії, а назад завантаження не мають. Раніш поверталися фури порожніми, а зараз везуть зерно.
Продукцію і самі перевіряють, і здають зразки у фіто-санітарну лабораторію. Підходить якість – підписують договори та везуть. «Викручуємося, як можемо. Аби мати змогу вантажити фури, деякі пристосування придумали наші працівники», – посміхається співрозмовник.
Також, розповідає директор господарства, доводиться реагувати на поточні виклики. Наприклад, на Ратнівщині один із них – підтоплення територій. Аграрії кажуть: відновлення меліоративних систем – давно на часі.
«Ми робимо прочистку за власний рахунок. Але ж це – тимчасове. Мусить бути постійний догляд. Бо, скажімо, минулого року зробили – а за ними ніхто не дивився. І через років 5 потрібно буде знов чистити.
Кажуть: ресурсу немає ні у країни, ні у громади. З одного боку – так. А з іншого? Підтоплення – то збитки в особистих господарствах і в підприємствах. Не запобігли – треба відшкодовувати. То чи не мудріше запустити відповідні програми і на місцевому, і на обласному рівнях, знайти реальне фінансування/співфінансування, а не лише зробити декларацію намірів? Так, питання комплексне і дороговартісне. Але витрати бюджетів себе окуплять у вигляді податків, коли це дозволить запобігти збиткам у сільгоспвиробників», – впевнений співрозмовник.
Окрім того,нагадують аграрії, є причини збитків, які не залежать від людського фактору. Це – природні катаклізми. «Сільське господарство – то постійні ризики. Але – все долаємо», – налаштована оптимістично Віта Шевчук.
* * *
Наш візит на підприємство припав на період, коли тут тривали так звані зелені жнива.
«Зараз триває заготівля сінажу для нашої худоби. Силосний комбайн збирає, ріже, далі все їде в силосну яму. Там поступово трамбується, додається сіль, залишки кормів. Накриваємо. Прийде час – використаємо. Нам зараз потрібно до наступного літа орієнтовно 10 тисяч тонн силосу, 2,5 тисячі тонн сінажу, 3,5 тисячі тонн соломи, по півтори тисячі – сіна і комбікормів. Все робимо із запасом. Це у нас вимога завідувача ферми», – пояснює Валентин Бебес.
Роботи, кажуть, завжди вистачає. Зелені жнива. Зернові жнива. У серпні вже посівна, яку тут розпочинають з ріпаку. Взимку крутять техніку, у січні-березні готуються до весняного посіву. Постійної уваги вимагає худоба.
У середньому в господарстві максимально на піці в сезон (а це липень-листопад) працює 250 людей. Мінімально працівників – з грудня по березень.
Про тих, хто постійно працює на підприємстві, є чимало історій, кожна з яких заслуговує окремого матеріалу. Тож дозволю тут коротко розповісти лише одну –
Так от, стояли тут навесні 2022-го танки. Й один заглох просто посеред вулиці на асфальті.
«А він заводиться трьома способами: стартером, повітрям або буксиром. Щоб поремонтувати стартер, треба аж під мотор лізти, машину повністю майже розбирати. Повітря ж закінчилося. Ми об’їхали всі пивні точки, щоб заправити балони, зробили перехідник для цього. Привезли балони, накачали повітря до 50-ти атмосфер при потребі понад 100. Спробували – не завівся, звичайно, танк.
Вирішили на буксир. Взяли два трактори, щоб вони рвонули те залізо. І хоч просунули танк метрів зо 200, він не завівся. Все спробували ніби – результату нуль.
І раптом наш Сергій запитав танкіста, чи він там одну заслінку привідкривав. Буквально знов потягнув метрів зо 5 на буксирі танк – і той завівся », – розповідає про умільця директор.
А той у цей час працює на комбайні – коли сезон, то розслаблятися ніколи.
* * *
Про проблеми мої співрозмовники як люди справи говорять буденно, з ракурсу, як це можна спробувати вирішити. А коли починаю питати щодо допомоги на перемогу, включається емоція.
«Бісить, коли пробую залучити інших людей, але на прохання задонатити чую: «А ми вже допомагали…» Війна ж триває. Потреби – постійні. Що роблять російські окупанти, бачили і бачимо. Треба впрягтися так, щоб цю війну не передати нашим дітям», – категоричний у судженнях Валентин Бебес.
«Найважливіше – ми мусимо перемогти. Щоб жити. Щоб тут жили наші діти. А з викликами у мирному житті українці впораються», – впевнена Віта Шевчук.
ТЕКСТ Ольга БУЛКОВСЬКА
ФОТО Людмила ГЕРАСИМЮК
Читати також: «Робитимемо це до перемоги». Родина Войчунів приготувала для бійців тонни м'яса та тисячі банок каш