Сергію Дружиновичу – 44 роки. З травня 2022-го він – військовослужбовець Сил спеціальних операцій, оператор безпілотних дронів. Солдат має позивний «Скіф».
«Скіфи – то племена наші, потужне військо яких боялися та поважали. Тому, що знали: полізуть – отримають тягла. І як були в них свята – то змагання, а не пиятики. Повагу мали люди здорові тілом та вправні і до роботи, і до зброї. Це прізвисько в мене з 2012-го. Я мав чуба такого, як вони носили, – відзнаку воїна. Право на нього треба заслужити», – пояснює.
Із лютого 2021-го і до повномасштабної війни Сергій Дружинович працював директором закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 міста Ковеля. Хоча його маленька біографія, каже він, дуже велика та багата на події. Тому, як жартує, трудова діяльність вже в трудову книжку не влазить.
Він освоїв кілька спеціальностей, має досвід волонтерства та спроби вибороти мандат народного обранця. Ця війна для нього розпочалася не 24 лютого 2002-го, а в 2014-му – з Добровольчого українського корпусу. Є депутатом Ковельської міської ради, обраним по округу.
Про головні події у його житті та рік повномасштабного вторгнення – у розмові на «Першому».
«Бойовий гопак – зародки мого патріотичного виховання»
Сергій народився у травні 1979 року в Ковелі, навчався у школі №10, потім – у машинобудівному технікумі. У студентстві займався різними видами спорту. Найближчим до душі став бойовий гопак.
«Зараз розумію, що це були зародки мого патріотичного виховання. Не так цікавив тоді, можливо, гопак як бойове мистецтво. Але дуже до душі було все, чому також навчав нас тренер: і туризм, і виживання, й історія. Майже щовихідних ми були в лісі», – з теплотою в голосі розповідає Сергій.
Доля розпорядилася так, що має Сергій Дружинович ще три вищі освіти, зокрема й педагогічну. «Але це все з часом, у проміжках 15-20 років. Тому що життя так вимагало», – уточнює.
Отримавши першу вищу освіту, повернувся до Ковеля і відкрив там спортзал, де з однодумцями тренував дітей. А також заснував й очолив Волинську обласну федерацію бойового гопака.
Спробував масштабувати діяльність на усю область – відкривалися секції у Луцьку, Турійську, Лукові, Любомлі, Ратному. Це бойове мистецтво набирало масовості тоді. І саме на Волині була найбільша федерація за територіальним охопленням.
«Переважно розвивалися ми в Ковелі. Бо місто, якщо дивитися географічно, – центр Волинської області. Легко з’їхатися-роз’їхатися. Та й ми усі, які це зорганізовували, місцеві», – пригадує.
Це було, щоправда, як хобі – усе безплатно для вихованців. Сергій та його однодумці працювали, а тренували у вільний час, після роботи. «І мені дійсно було в кайф, як релакс. Про те, що варто брати кошти за секцію, навіть не думали», – додає.
«Маємо навчити дітей любити в собі вільного українця, а не раба»
Загалом із дітьми Сергій працює вже понад 25 років. Але, звичайно, далеко не уся ця робота зарахується у педагогічний стаж. Однак у співрозмовника є вагома причина пишатися тим, чим займався не один десяток літ.
«Як тренеру мені важливо, що жоден із моїх учнів не пішов поганою стежкою, багато з них – у різних силових структурах. Але боляче, що дехто вже загинув у цій війні», – каже він.
Військовий наголошує: бути у війську – то не його бажання, але його обов’язок. Його ж – це займатися учнями, тренувати, вчити, ділитися досвідом. Зараз мрії про це – як реабілітація. «Чесно кажучи, рятують оці діти. Тому, що я не раз чув, як бійці кажуть, що не знають, куди будуть вертатися. Мені ж є куди. У національно-патріотичне виховання», – розповідає.
Нещодавно Сергій Дружинович був у коротенькій відпустці. І якраз у перші дні квітня відбувалися змагання у Ковелі з національного виду спорту «Рукопашу гопак», де він цілий день відсудив.
«Ноги аж трусилися під вечір – бо то сорок дітей прогнати. Але який це кайф, релакс! Ніби відключився. Здалося, що війни не існує», – з усмішкою пригадує боєць.
Сергій каже: після перемоги роботи з дітьми має побільшати в рази. «Мусимо виховувати українців та українок з садочка. Тоді прийдуть зміни», – переконаний. Бо починати національно-патріотичне виховання впроваджувати в 10-12 класі, коли є сформована особистість, – то вже ламати людину, додає.
«Має постати система, заснована на наших цінностях. Лише тоді ми отримаємо цілісну особистість, яка любитиме в собі вільного українця, а не раба», – категоричний у судженнях боєць.
Співрозмовник наголошує, що важливим у процесі виховання молоді є організація різнопланових літніх таборів. Це змога якісно використовувати час у канікули, коли не всі батьки можуть проконтролювати та приділити вдосталь уваги своїм дітям. Адже, уточнює, як зернину посієш, так вона і проросте.
Усвідомлюючи це, Сергій разом з однодумцями створив літній наметовий табір «Волинська Січ», котрий, аби не повномасштабне вторгнення, мав би двадцяту річницю діяльності. У цьому таборі діти та молодь здобувають різноманітні практичні та теоретичні навички, вивчають історію, традиції, звичаї та велич Української нації, удосконалюють себе фізично, укріплюють громадянську позицію.
Читайте також: Мистецтво нескорених: на Рівненщині поранених бійців реабілітовують фарбами
А після повернення у повсякденне життя діляться здобутим досвідом серед однолітків, створюючи навколо себе здорове середовище.
«Мабуть, і ностальгія за таборуванням значною мірою стимулює якнайшвидше здобути перемогу Україні. Багато дітей, котрі з десяти років виховувались у наших таборах, виросли до інструкторів і вже самі навчають менших, значна частина вступила до військових кафедр та ліцеїв, багато боронить наразі нашу землю від окупантів», – розповідає боєць.
Держава, впевнений він, повинна зрозуміти, що в дітей треба вкладати кошти. Бо якщо зважити, скільки давали на фінансування національно-патріотичного виховання в попередні роки, то це копійки. Однак саме це – фундамент нації. Та і його якість має зазнати разючих змін. Бо зараз переважає шароварщина.
«Треба кардинально змінювати і систему освіти, і підхід до багатьох дисциплін. Багато викинути, багато нового запровадити. Мене це усвідомлення трохи навіть лякає. По-перше, хто за це візьметься? По-друге, як уникнути саботажу на місцях?
Це точно не те, що залежить від міністра. А ще в нас люблять замість того, щоб працювати над змінами, зробити дурня з того, хто їх впроваджує. Я не раз відчував це на собі», – констатує співрозмовник.
Та й підходи до дітей мають трансформуватися, підлаштовуватися під реальність. «Діти живуть в соцмережах. Вони дійсно мало спілкуються поза ними і з дорослими, і з однолітками. Значить, саме через соцмережі та інтернет ми маємо достукатися до них, змінити поведінку. Треба створювати свої ютуб-канали, свої сайти, свої контенти. І все: українське, українське, українське.
Донедавна у нас все було російське. москва виграла інформаційну війну. Наслідки пожинаємо. Але найгірше, що росіяни виграли без бою, бо ми в цій війні не брали участі. Думали, що не треба…» – ділиться баченням Сергій.
Також він вважає, що для того, щоб жити в мирі, ми повинні бути завжди готові до війни. І це не омине й освіту. З першочергових обов’язкових змін, на думку військового, – запровадження комплексної системи сучасної довійськової підготовки не лише в старшій школі.
«Причому для всіх. Забути отой поділ совдепівський на дівчаче та хлопчаче. Діти самі визначаться, що їм до душі. Але є знання, які мусять мати усі. Серед них – надати домедичну допомогу у критичних ситуаціях так, щоб людину живою передати медикам. Тому що війна чи не війна, але накласти правильно турнікет або бандаж означає врятувати», – аргументує він та додає: коли здолаємо ворога, нам взагалі треба буде будувати державу так, щоб ми були готові до відсічі знову. Мають бути обов’язкова ще й військова підготовка усіх громадян, вміння володіти зброєю та право мати її вдома. «Бо завжди під боком будуть росіяни».
Ці думки поділяє й уся родина Дружиновичів. Сергій сміється: «Дружину я собі підготував сам. Практично виростив». Й одразу уточнює, що вона колись у нього займалася бойовим гопаком. Потім доля розвела їхні шляхи, щоб через якийсь час поєднати, як подружжя.
Тетяна Дружинович колись працювала фінансистом. Чоловік переконав, що з дітьми займатися – круто. Вона здобула педагогічну освіту. Тепер і вчителька, і тренерка, і джура.
Поки Сергій у лавах ЗСУ, взяла на себе забезпечення функціонування ковельського спортивного клубу «Січ». Тож діти, попри війну, тренуються та їздять на змагання. Також Таня – одна із волонтерок, координаторок і засновниць у Міжнародному волонтерському логістичному центрі «Марлог».
«Є такі жінки домашні, що, мовляв, ти собі їдь, займайся, питань нема, а у мене – свої справи. Мені ж дуже пощастило, що ми – однодумці.
Їздили за свої гроші на всі можливі вишколи, щоб якнайбільше знати, вміти і потім це передавати дітям. А зараз і старша донька (їй 17 років) планує вчитися на фізкультурному, бо допомагає з клубом і хоче розвиватися у цьому напрямі. Тому в мене вдома Таня і діти – дуже надійний тил», – з теплотою в голосі констатує чоловік.
«Поки буде москаль у головах, не буде України»
І Сергій, і його однодумці завжди були на вістрі доленосних для України подій. «На кожну революцію їздили, починаючи від Помаранчевої. Тільки хтось піднімався проти несправедливості, за ідею, за майбутнє, дружно збиралися – і туди. Бо всім боліло. Бо бачили, що за правду».
На це розуміння, уточнює Сергій, вплинуло те, що бойовий гопак – то паралельно постійне вивчення реальної історії, яку намагалися як не знищити, то переписати.
«А на Волині це ще й плюс до всього – УПА. Повстанська армія ж у нас зародилась. У їхніх піснях – наша минувшина не така вже й далека. І те, що маємо сьогодні, – боротьба з москалями», – наголошує боєць.
Саме ці знання та усвідомлення реальних подій в Україні, як каже Сергій, затягували у вир революцій. Звичайно, у 2014-му вони були на Майдані. «Ми не потрапили тоді під розстріл, бо тільки за кілька днів до цих репресій помінялися ротаційно з іншими хлопцями, щоб перепочити», – пригадує співрозмовник. Того ж року він став тимчасовим виконувачем обов’язків керівника «Правого сектора» на Волині. Був ним до 2016-го.
Як командир відділення Добровольчого українського корпусу Сергій Дружинович перебував у зоні проведення Антитерористичної операції. У серпні 2014-го добровольці поїхали на Дніпропетровщину, в Покровськ. Там база була.
А буквально через два тижні після цього вже були в Пісках, тобто біля Донецького аеропорту». Співрозмовник каже: там, у Пісках, зустрів багато гопаківців з усієї України, бо – «війна зводить тих, хто справді вболіває за країну, у місцях, де треба бути, щоб і вона була».
«У нас тоді поїхало 12 чоловік. Слава Богу, тоді всі вернулися живі», – розповідає про події першого року війни з росією боєць. Після перепочинку Сергій із побратимами взялись і за волонтерство на постійній основі і не раз підміняли інших добровольців на передовій, щоб і ті мали змогу побути вдома.
Каже: може порівняти службу у ДУКові та у ЗСУ, як зараз. У добровольчих батальйонах були можливі ротації: на сході якийсь час – і на перепочинок додому. У складі Збройних Сил України з можливістю взяти відпустку і піти на ротацію вкрай складно.
Тоді ж, у 2014-му, прийшло усвідомлення, що ця війна надовго і що нас чекає багато страшних подій.
«Як я казав уже, гопаківці вчили історію, мали серед лекторів реально крутих викладачів. Вони розповідали про справжні факти, паралелі, наслідки. Тож те, що маємо зараз, – це не війна, яка триває 9 років. Цій війні вже понад 300 літ», – ділиться думками Сергій.
Він пояснює: цього багато хто не розумів через вплив російської пропаганди із зомбоящика. Бо сам бачив, що дивилися по телевізору люди на Донеччині – і як було насправді.
«Ми як були у Пісках, то жили у звичайній хаті. Й зробили через тижнів два після прибуття можливість подивитися телевізор – думали хоч трохи розважитися.
Перший шок – після підключення ловило лише російські канали. Ми – на Донеччині, в Україні – і жодної нашої передачі. Другий – через два-три дні перегляду. Я тоді чітко усвідомив: поки тут москаль у головах, не буде України. Вплив просто шалений. А ми ж це дивилися кілька днів лише, а не роками», – пригадує боєць.
Зараз Сергій думками не раз повертається до початку цієї війни. Багато згадує, аналізує. Є запитання, які не дають спокою. Як, наприклад, чи реально було дати тягла росії та погнати з наших земель тоді, а не «подарувати» стільки часу на нарощування сили? Чому влада так боялася добровольців, що траплялося навіть таке, що наші військові оточували їхню базу з вимогою здавати зброю та переходили в ЗСУ?
Чому в військових були накази не відкривати вогню у відповідь, тож є чи мало випадків, коли життя їм рятували добровольці, які були на підсиленні і відстрілювалися, бо на позиції сунули вороги? А потім, замість слів вдячності, вони отримували розбірки «хто стріляв, як я заборонив»… Та й інформаційно проти них велася така боротьба, що переважно у людей було сприйняття: «То правосєки? – Ага, вони, придурки..»
«Нічого не зміниться, поки не знищимо або ми їх, або вони…»
Теза про важливість вчити і знати свою минувшину у нашій розмові зринатиме часто. Сергій вважає, що саме засвоєння уроків власної реальної історії – то шлях нашого виживання.
«Москаль же відійде, знов піде. Тобто якщо взяти історичну періодичність, то практично кожних 100 років росіяни однозначно до нас лізуть, постійно українців човпують.
Століттями гнобили, знищували, вчили і самі в це вірили, що ми (та й інші поневолені у складі федерації народи) – їхні раби. І я розумію, що нічого не зміниться, поки не знищимо або ми їх, або вони… Ось і все», – ділиться бачення військовий.
Він визнає, що і сам не так давно теж дуже помилявся щодо росіян. Бо ж українців налаштовували, що проблема лише у путіну – мовляв, то він тиран з імперськими амбіціями.
Але відео та аудіо із жорстокостями росіянами, яких вже є безліч із часу повномасштабного вторгнення, доводять – справа не в одній людині, а в світогляді цілого народу. Тепер у цьому переконалися мільйони українців та людей по всьому світу.
Та й на рівні держав маски зірвано. «Сьогодні наш ворог має форму російської армії, а були ж на початку «зелені чоловічки». Простіше давати відсіч, бо триває реально війна», – визнає співрозмовник.
Він наголошує: основа світоглядних змін майбутніх поколінь – пам’ять. «Для неї наша історія справжня важлива. З давніх-давен варто почати копатися, досліджувати і писати. Крайні триста років вороги добре нам її «назмінювали». Так промили мізки, що багато хто досі боїться правду казати.
Але час такий, що треба і через минувшину прославляти нашу Україну. Вивчити родовід, щоб кожен українець, кожна українка гордилися своїми предками.
Не малороси ми, а великий народ зі славними сторінками історії та людьми, які багато чого дали світу.
Це так гарно, що не треба нічого продумувати! Просто реально своє розказати, повернути усе вкрадене у нас, зайняти своє місце у світовій історії. Так зараз майже не стане її російської. Бо якщо висмикнути з неї всіх потужних наших людей, представників інших народів, яких москалі собі приписали, то що залишиться?» – у голосі Сергія чути шалену гордість та захоплення.
Він каже, що ми за рік під фундамент зруйнували виплеканий пропагандою міф про «професійну російську армію». Якщо ретельно зіставити факти, то хто їм тільки тягла не давав. А українська історія військова у рази більша за російську.
«Москалів ще й не було, як українці перемагали ворогів. А хто воював у Першій і Другій світових війнах? Нашу роль у перемозі над фашизмом зробила мініатюрною радянська пропаганда. Але зараз настав час істини», – впевнений боєць.
«У забезпеченні військових доволі часто виникає проблема якості»
Коли почалася повномасштабна, багато друзів Сергія, із якими він воював у складі ДУКу, повернулися із заробітків за кордоном додому. І пішли в тероборону. Тим паче, що тоді існувала велика загроза вторгнення російських військ з боку білорусі.
Таких добровольчих неформальних об’єднань у березні 2022-го на Волині, як і в Україні, виникло чимало. Тож, маючи досвід вишколів для цивільних на базі Центру навчально-патріотичного виховання «Волинська Січ» і реальної війни, ковнельчани почали проводити навчання для тих, хто вирішив боронити Україну. Це тривало кілька місяців.
«А потім мені запропонували доєднатися до Сил спеціальних операцій ОЗСП «Любарт», – розповідає про доленосний вибір боєць.
На запитання, який досвід війни згодився зараз, Сергій Дружинович каже: найбільше те, що психологічно був готовий до бойових дій. Адже з 2014-го таки дійсно змінилися і Збройні сили, і їхнє матеріально-технічне оснащення.
«Бо я ще пам’ятаю на Донеччині бійців ЗСУ біля танків у домашній речах та резинових тапках влітку 2014-го. Я сам на війну їхав тоді із власною зброєю», – каже.
Отож, у травні 2022-го чоловік став до лав ССО ОЗСП «Любарт». І, наголошуючи, що то – його особистий досвід, Сергій каже: зараз забезпечення у військових є. Однак він впевнений, що у кожному підрозділі стан справ багато у чому залежить від командира. Тому й різниться інформація щодо цього у бійців.
«У принципі, за рік часу в нас я не побачив проблем. Взагалі», – каже солдат. Проте, визнає, можливо, це він порівнює з тим, як воював у складі добровольчого батальйону, коли все мусили дістати вони самі або волонтери.
«Навіть по харчах. Ми ж не мали жодних зарплат, тож навіть їжу чи воду нам возили. А зараз видають харчів вдосталь – розповідає про побут військовий.
Щоправда, визнає Сергій, у питанні забезпечення військових доволі часто виникає проблема якості. Наприклад, форма. Співрозмовник уточнює: наша, вітчизняна, непогана. Але якщо треба кращу, типу Mil-Tec, M-Tac, то мусить боєць сам придбати. Тож «перші дві зарплати, якщо хочеш одягнути себе та мати сертифіковані засоби захисту, амуніцію, йдуть на це».
Це все, розповідає, не забаганка. Якісний одяг дуже важливий на передовій. Наприклад, наш зимовий комплект важкий – «коли треба рухатися, то як ведмідь». Плюс ще ж бронежилет. Тому щоб бути мобільнішим, необхідно у себе вкласти. Це все Сергій перевірив на власному досвіді.
«Ми були в Бахмуті. Стояли морози. А наша робота – то цілий день же на вулиці й сховатися нікуди, тому що ж літаємо. Навіть у підвал від вітру не підеш, бо пропаде зв'язок з «пташкою». Я одягався за інструкцією і реально – майже не мерз. Добре зробив, що не пошкодував коштів на одяг», – визнає боєць
Він додає: це все варто було б знати тим, хто говорить про зарплати військовим. Ці гроші для бійців – це можливість забезпечити себе життєво необхідним. А ще – вирішувати проблеми, яких на фронті щодня – безліч.
«Наприклад, ремонт автомобілів. У наш підрозділ волонтери з Ковеля подарували три. І ми розуміємо, що це нам дуже велика та потрібна для виживання допомога. Тому ми зробили таку ніби спільну касу, у яку даємо 3-4 тисячі кожного місяця. Щось ламається – робимо за ці кошти. Але щоб просити на ремонт – це у нас табу», – розповідає він.
«Не так давно почув від одного ковельського волонтера, що він отримав запит від військових на білизну. Вони не можуть купити? Оце мене злить. Ще є ті, хто звик тягнути все з людей», – емоційний у судженнях солдат.
«Просять безпілотник – питайте за сертифікат оператора»
Сергій Дружинович каже: у військовому забезпеченні дійсно є критичні прогалини. Наприклад, стосовно безпілотників. Їх не можна отримати від ЗСУ, бо придбання таких технічних засобів не закладене у бюджетах.
«Тому багато таких постів, де збирають на дрони, я нормально сприймаю. Але тут теж треба враховувати чимало нюансів. От пишуть: «Нам треба «мавік» чи якийсь інший безпілотний комплекс». А поцікавтеся, чи людина має сертифікат, що вона пройшла навчання на оператора? Воно, до речі, безкоштовне для ЗСУшників – лише б було бажання», – пояснює нюанси такого збору боєць.
Усе це, уточнює він, дуже важливо. Бо «очі» війську треба. Коштує такий прилад чимало. Тож його найперше треба не втратити. І він має приносити користь. З «ютубу» ж бути оператором не навчишся, бо є дуже багато тонкощів, пов’язаних із війною. За словами військового, тут, у тилу, літати – одне, там, на передовій, – геть інше.
«Я добре знаю, що кажу. І пишаюся тим, що хоч які складні ми мали у Бахмуті моменти, за два місяці не втратили жодного «мавіка». Бо місяцями навчалися, здавали іспити. Знали, куди і як бігти, щоб ловили ті сигнали.
А в інших підрозділах траплялося, що за день п'ять безпілотників зникало. Підходимо, питаємо: «А так робили? А те робили? А се робили?». А у відповідь: «Ні. Не знали, що так треба було».
Ми дійсно багато відбули різних навчань. Тому навіть там, на передовій, іншим розказували, ділилися знаннями. Бо це все – кошти тих, хто донатить на армію. Тому кажу: досить купляти усім підряд «мавік» за три тисячі доларів, бо це немалі гроші. Він повинен бути у тих, хто реально шарить у роботі з ним, має сертифікат.
Зараз можна пройти курс онлайн на «Прометеус» – і то вже буде результат. Значно краще далі ще й вживу підсилитися. Є Центр підготовки операторів БПЛА «Крук». Я теж там навчався. І знаю, наскільки воно дає в плюс.
Тому як бачу, що хтось сьогодні з моїх знайомих просить такі засоби, пишу чесно в особисті: «Чувак, ти маєш якесь розуміння роботи з безпілотником? Я тобі сам найду, тільки навчися спочатку!» – розповідає про специфіку цієї теми військовий.
Власне, сам Сергій зараз для свого підрозділу збирає на «Валькірію» – безпілотний авіаційний комплекс для забезпечення моніторингу, повітряної розвідки, відеоспостереження та корегування артилерійського вогню. Ціна питання – мільйон гривень і знищені вороги та врятовані життя українських воїнів. Бо «мавіком», який все ж є цивільним дроном, того всього не зробиш.
На жаль, каже солдат, втрати безпілотників у них все ж були. Причини – різні: і удари «Градів», і РЕБи спрацьовували. Але мають підтримку, тож буквально за 2-3 дні їм нову «пташку» дають. Бо знають: цим підрозділ професійно займається.
«На війні все має бути доцільно та вигідно з економічної точки зору»
Військовий каже: вони зараз націлені суто на техніку. Без неї росіяни не зможуть нормально воювати. «Гради», танки, БТРи треба знищувати. Після цього наша піхота зможе все зачистити.
На думку Сергія, треба розуміти, що дрон, наприклад, за 60 тисяч гривень може нести міну, але тільки – в один бік. Це доцільно та вигідно з економічної точки зору, коли так «завалять» танк, який вартує 60 мільйонів.
Тому, наголошує співрозмовник, така робота – це завжди щось схоже на полювання. А всі, хто літає на дронах, – мисливці за росіянами.
Також у пригоді військовим дуже помічні сучасні технології. Тож аеророзвідники мають на планшетах додаток «Кропива». Він допомагає коригувати вогонь. Усі дані нашої розвідки – там.
«Бо як це працює? Ми піднімаємося, дивимося, що де робиться, і практично одразу оператор вносить всі дані у свій планшет. До програми зі своїх пристроїв доступи мають командири танкових, артилерійських підрозділів, вище командування. Вони майже в онлайні бачать ситуацію, що міняється на фронті: ось там пройшли двоє росіян, ось там дистанція з'явилася.
І так, у режимі реального часу, моніториться ситуація та ухвалюються рішення, куди треба «шмаляти» або летіти з вибухівкою», – розповідає Сергій.
Він каже: робота дронів у цій війні – безцінна. Недарма про тих говорять, що це очі військових. «От у Бахмуті нас було кілька таких підрозділів, які працювали з різних точок. Ті літають на «мавіках», ті – на «валькіріях», ті – на «лелеках».
У кожного – своя специфіка та зона роботи, але усі дані – в одному місці. Це дозволяє центральному штабу володіти ситуацією та ухвалювати рішення. Є злагодженість.
«А те так, як було 8-9 років тому: хтось подзвонив, хтось щось у бінокль побачив, поки доповіли, поки перевірили – інформація вже давно не відповідає дійсності», – наголошує боєць.
Разом із тим, впевнений він, треба враховувати, що ворог теж росте, вчиться. За останні пів року війна дуже змінилася. Навіть на початок їхньої ротації у Бахмуті і через два місяці – кардинально інша ситуація. На думку Сергія, недооцінювати це не можна.
«У нас дрони – у них РЕБи, навіть окопні (так звані «сковорідки»). Мусимо визнати, що росіяни все швидко модернізують. І війну шалено фінансує держава. У нас практично такої статті витрат нема у бюджеті, а в них там – цілі структури. Маємо це знати, щоб протидіяти», – розповідає боєць.
«Кров впливає на людей. І смерть»
«Важливо для перемоги, що у нас – інша мотивація. Росіяни лізуть на наші землі, ми ж боронимо своє, – каже Сергій. – І тому вчимося швидко. Іноземні інструктори ж реально від нас, українців, у шоці. Плюс ми ще й удосконалюємо їхню техніку.
Скільки ж уже було такого, що ми їм показували, що їхня зброя ще те і те вміє… У цьому тільки погано те, що Україну зараз використовують як полігон. Але це дозволяє нам протистояти ворогу».
Добре, наголошує співрозмовник, що чимало наших військових – на навчаннях за кордоном. Вони повернуться з новими навичками, уміннями та технікою. І це вже далеко не 2014-й. Буде чим воювати і перемагати.
Та й тоді, визнає Сергій, була все ж лайт-війна, порівняно з цією. Була біда, бо гинули наші захисники і захисниці. Але загалом «пах-пах, пах-пах» – і знов тихо і годинами, і по пів дня. Тижні, два без якихось наступів.
«Як був зараз у Бахмуті, тиші не було. Там постійно «насипають». Починаєш розрізняти, чи то у твій бік летить, чи ні. Я так до цього звик, що спав при цьому. Але були і ті, хто ламався...» – каже солдат.
«Кров впливає на людей. І смерть. Коли реально бачиш, як збирають полеглих і раптом розумієш, що ти не готовий до цього. Хоч і знав, що приїхав на війну. Руки трусяться. Приходить таке реальне усвідомлення, що смерть тут зовсім поруч».
Від важких думок бійці рятувалися спілкуванням. «Завжди намагалися багато говорити. І сміялись багато. Це розвантажувало. Бо з нас ніхто не пив. Алкоголь може мати на війні страшні наслідки. Це відповідальність за життя: своє і побратимів», – каже Сергій.
Щодо розмов, то вони, як уточнює боєць, для нього – справжня наука. Серед бійців – багато цікавих людей різних професій. У тижні немає звичного для цивільних поділу на будні, вихідні, релігійні свята. День ділиться тільки на роботу – нищити ворога – і на хоч якийсь перепочинок.
«І там що ти робиш у вільну хвилину? Вчишся. Хтось щось розкаже, хтось покаже. Так вже здобуваєш інші професії. Бо це – ще питання виживання», – уточнює співрозмовник.
«Взагалі не готовий давати прогнози щодо завершення війни»
Власне, наголошує Сергій, реальна війна – то світ, який не осягнеш, поки не станеш його частиною. Саме тому він терпіти не може диванних експертів.
«Сидячи перед екраном і після події, легко розказувати, пояснювати, критикувати. Але хто хоча б сам про себе знає, як поведеться під час того бою, під час вибуху, коли поряд поранять побратима або з’явиться ворог? Чи знають ті, хто роздає власні оцінки та судження, куди «прилетіло» під час бою, чи не підвела техніка? Чи не налетіли бійці на мінне поле? Що насправді змусило їх відступити?
Між «здали» і «відступили, щоб зберегти життя», – безліч обставин і факторів. Для справжнього командира найбільша цінність – це людина. Іноді краще віддати село, але вберегти сотню хлопців, які потім, можливо, відіб'ють ціле місто. У цих питаннях треба бути стратегом на місці, а не великим аналітиком з екрана», – пояснює позицію солдат.
Звичайно, і рядові, і офіцери одночасно на війні вчаться, бо вона дуже йде вперед та модернізується.
«Навіть початок вторгнення. Ми знищували ворога по 500, 1000 осіб одночасно. Бо вони йшли, як звикла радянська армія, колонами. Через рік, зараз, – це вже війна малих груп. Вони навчилися, вони рухаються п'ятірками, десятками максимум», – ділиться власним баченням співрозмовник.
На відміну від експертів з екранів, Сергій Дружинович каже: він взагалі не готовий давати прогнози щодо завершення війни, проте не очікує, що бойових дій у 2024 вже не буде. Єдине, у чому не сумнівається, – то це у перемозі України.
«Бачу, що люди вже втомилися від війни. Ніби розумію це. Але і їм треба зрозуміти, що війна продовжується. Бо зараз мені це нагадує 2016-й, коли про бойові дії знали лише на сході та купка людей, які продовжували волонтерити. І це лякає.
Тоді було так, що сюди, на Волинь, це відголосся вибухів, стрілянини й смертей особливо не доходило. Не відчувалося розуміння щодо тих, хто воював. Здавалося, що є два різні світи – цивільних та атовців.
Минулого року стрепенуло повномасштабне вторгнення і страх, що білоруси підуть. А зараз – самі бачите – знов багато хто дистанціюється від війни», – окреслює реалії Сергій.
* * *
З людьми непересічними у мене завжди так: планую максимум півтори години розмови, а спілкуємося удвічі більше. І цього ще мало. Бо і я маю що запитати, і співрозмовник – що відповісти. Але – час казати «До наступної зустрічі!».
На завершення розмови Сергій Дружинович говорить: «Не знаю, що і як я наговорив сьогодні. Але головне – зміни є. Я їх бачу. І ви. І світ.
Зараз «Слава Україні», «Героям Слава!» – то гасло свободи, боротьби, духу! А ще не так давно його соромилися. Ми починали в 90-х так вітатися, то нас називали сектантами. На національний одяг, у якому ми виступали, дивилися скоса і пальцями біля скроні крутили.
Я так добре це все пам'ятаю. Так тоді боліло, як ми свої ж українські традиції сприймали. Те, що бачу зараз, заряджає на боротьбу, вселяє віру.
А ще, якщо чесно, то звик змінювати, а не мінятися. І зараз це роблю. Коли є вільна хвилина, мене просять розказати про козаків та історію. А тут я вже у своїй стихії. То тільки й чую: «О, ми те не знали! О, про це й не здогадувалися».
Тяжкий зараз у нас всіх урок. Але так народжується нова, дійсно вільна Україна. Орієнтована на своє місце в Європі. Нам тільки зараз треба російських окупантів вигнати звідси. І не переставати працювати на розвал московії. Бо інакше росія знов прийде. То таке гидоття, що скрізь лізе. Воює, вбиває, руйнує.
На жаль, росіяни не створені на прогрес, а тільки на регрес. Тому не вірю в перемир'я... До якого моменту воно? Скільки років мине, поки потужності свої нагонять і знов нападуть? Діти змушені будуть воювати чи онуки? Цю війну, яка триває не одне століття, зараз маємо остаточно завершити ми».
Текст: Ольга БУЛКОВСЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК та з особистого архіву Сергія Дружиновича
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
