Військовослужбовиця Майя Москвич з Волині здобула три золоті медалі у змаганнях Warrior Games (Ігри Воїнів) у США. Майя виграла золоту медаль у категорії з кульової стрільби стоячи та ще дві золоті медалі зі стрільби з лука. Змагання відбувалися у місті Орландо (штат Флорида) з 19-28 серпня цього року. Майя своїм прикладом довела, що на перший погляд неможливе стає можливим. Про свій непростий шлях до змагань та свої перемоги вона розповіла у інтерв’ю для Медіаграмотність у регіонах України.
Пропонуємо читачам дослівний передрук матеріалу із Медіаграмотність у регіонах України.
Warrior Games: що це?
Warrior Games (Ігри воїнів) — це міжнародні спортивні змагання для військовослужбовців та ветеранів, які отримали поранення чи травми під час бойових дій. Вперше «Ігри воїнів» відбулись у 2010 році в США.
Цього року Україна отримала запрошення від армії Сполучених штатів Америки взяти участь у цих змаганнях. Там виступали ветерани з США, Канади та України.
Майя Москвич у 2014 році пішла добровольцем в АТО. У 2017 році їй довелось покинути службу за станом здоров’я. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона зрозуміла, що має бути на війні. І повернулася на фронт, а вже звідти поїхала виборювати для України золото.
Майя Москвич не вперше показує високий рівень у стрільбі на міжнародних змаганнях, адже в 2018 році здобула золоту медаль у індивідуальній стрільбі з лука у Сіднеї в Австралії на змаганнях «Ігри нескорених» та ще одне золото у командній стрільбі з лука.
До змагань у США Майя та інші спортсмени впродовж місяця серйозно тренувалися у Великій Британії.
Про підготовку до змагань
— З якими думками ти летіла на змагання? Що тебе у США найбільше вразило найбільше?
— Коли у цьому році мені запропонували їхати на змагання «Ігри Воїнів», я хотіла відмовитись через те, що я в підрозділі, ми їхали на Схід України. Мій тренер по стрільбі з лука Дмитро Сидорук казав, що ти маєш здобути медалі. Він загинув. Про медалі були останні його слова, коли з ним спілкувалась. Я написала представниці Мінветеранів, щоб спробували мене замінити в команді тому, що я не зможу виконати останню настанову тренера, бо не отримаю медаль, буду через це страждати. А нащо мені страждання?
Я запропонувала: «Давайте я поїду через пару років. Підготуюся і тоді поїду, виграю і буду задоволена». Вона мені відповіла, що це можуть бути останні змагання, коли запрошують Україну і додала: «Подумай добре. Якщо ти відмовляєшся, тебе не замінюють, ти виходиш з проекту і все — це кінець». Я подумала, порадилася і прийняла рішення таки їхати на змагання. Слава Богу, мені вдалося повернутися зі Сходу.
Спочатку ми поїхали до Львова на цвинтар, де вперше побачили могили учасників бойових дій, які загинули. Також я побувала на могилі Дмитра Сидорука. Це мене дуже вивело з себе… Я їхала на змагання з досить важкими думками.
Провівши певний час у Британії, я пройшла свій шлях. Плакала, відпускала, проживала цю втрату, прожила.
У США відчувається дух американської свободи
Що найбільше вразило в Америці? Як тільки приземлився літак у Америці, я відчула дух американської свободи. Він прокинувся не лише в мені. Я дуже тісно спілкувалася з ветеранкою Ярославою Мазур. Ми в перші дні перебування в США дуже відверто поговорили зі своїми тренерами. Ми в Британії так з ними не говорили. В Америці дух свободи дуже відчувався.
— Які враження від спілкування з американцями?
— Я дуже мало спілкувалася з американцями через те, що на 100% була завантажена змаганнями, в першу чергу, психологічною підготовкою, яка вимагає концентрації. В мене є своя система підготовки, яка вимагає обмеження спілкування в період підготовки до змагань. Спілкувалася з людьми, які були волонтерами на змаганнях. У них дуже зрозуміла легка англійська, вони сильно підтримують Україну, знають про Україну. Такі відкриті, щирі. Як у фільмах, все так і насправді.
— Як ти готувалася до «Ігор воїнів»?
— Основний для мене вид спорту — це стрільба з лука. Другорядний — це кульова стрільба. Навіть на позиціях (на війні – авт.) я один раз тренувалася стріляти з лука. Не знаю, чи це мені допомогло якось на змаганнях, чи ні. У Британії я намагалася тренуватися трішки більше, ніж усі. Я розуміла, що я хочу гарно виступити. Мені здавалося, що так як ми тренуємося, цього недостатньо. Мене трішки сварили тренери, мовляв, скільки ти можеш стріляти?!
— У тебе такий перфекціонізм?
— Я відчувала, що мені це потрібно. Для того, щоб мені відчувати постріл, мені треба довести себе до такої втоми, що я прямо маю біль відчувати. Коли я відчуваю біль, коли мені вже дуже важко, тоді в мене починає напрацьовуватись техніка. Оце так працює для мене. Тренери кажуть, що я можу так себе травмувати. Мені здавалося, що вони мені не дозволяють стріляти стільки скільки я хочу. А я хочу більше завжди. І я завжди виборювала своє право стріляти. Я відмовлялася від якихось екскурсій, вихідних. Тобто я постійно тренувалася.
Один день з життя Майї в Британії
— Можеш розказати про один зі своїх днів тренування? Наприклад, яким був план по годинах?
— 7:30 – дзвонить будильник, я його виключаю, щоб ще трохи поспати, 7:45 – одягаюся на ходу, чищу зуби, закидаю речі для тренування на ходу, 8:00 – снідаю,
8:15 – виїзд на локацію зі стрільби. У цей час слухаю музику в телефоні, щось пишу в блокноті. І буквально встигаю послухати дві пісні, а ми вже приїжджаємо. Інші казали, що так довго їхати, а я не встигала зробити всі нотатки, записати свої думки. Далі заходжу в той центр, позіхаю. З мене починає сміятися менеджер, що допомагала нашій команді й питає: “Ти що знову невиспана?” Я відповідаю, що так, як завжди.
Далі переодягаюся, після цього починаю стріляти. Трохи холостих пострілів, дві залікові сесії, завершую трохи раніше, замовляю собі обід за 5,50 фунтів (small English breakfast) – це моя улюблена їжа в Британії. Там яйце, сосиска, два деруни, трішки бобів та дві гріночки на маслі і ще кава. Неймовірна смакота. Коли ми їздили на тренування, то я це завжди брала.
Далі ми дві години їдемо назад. Приїжджаємо. Я заходжу в номер, лежу хвилин 10-15, умиваюся, змінюю одяг і йду на тренування зі стрільби з лука, що починається близько 16 години дня. Тренуюсь до максимуму. Це приблизно до 19:00. Далі вечеряю.
У нас ще було коло з психологом до 21 години. Потім іду ще в спортзал ненадовго. Там трохи підкачую ноги, займаюся від 30 хв до години, йду в душ, заварюю чай. Після цього йду на набережну гуляти. Гуляю до кінця набережної, не знаю скільки це км. Я могла повертатися після 12 ночі. Далі приходжу в номер і засинаю біля 1 ночі.
Непростий шлях тренувань привів до перемоги
— Повернімося до змагань. Що було найважче у «Іграх воїнів»?
— Змагання – це лише мить. От є якийсь шлях, наприклад, 40 кроків. Змагання – це останній крок, а 39 кроків — це до. Це як піднімаєшся по сходинках. Робиш 39 сходинок, а змагання — це одна сходинка і вона не така важка у порівнянні з тим, що було до того.
На змаганнях мені було найважче психологічно на стрільбі з лука, бо я важко переживала втрату тренера. І дуже легко було на кульовій стрільбі, бо там новий тренер дуже підтримував. Найважче — це оця підготовка.
— Про що ти думала на змаганнях під час цих пострілів?
— Це важко зрозуміти, але дуже важко йшла підготовка по стрільбі з лука, що була перед виїздом в Америку. Ми стріляли залікові серії, наприклад, я, Павло Ковальський, хлопці зі Львова. І я в рейтингу була одна з останніх. Мене навіть не брали на відпрацювання командних стрільб. Є ж в команді все одно розуміння, хто лідер, на кого роблять ставку на медалі. То я була десь там унизу рейтингу.
Я це усвідомлювала і бачила реальність. Я люблю вигравати, а тут я не виграю. Я програвала на спарингах на тренуваннях. Я ні в кого не могла виграти. В своїй реальності я вже мала своє місце. Як це боляче не було б усвідомлювати, але вже їдучи на змагання, я прийняла це, що можливо мій шлях – це і є поразка, можливо треба програти.
Готуючись до змагань, я поспілкувалася з другом. Сказала, що завтра піду й напевно програю, буду плакати, то ви мене підтримайте. Трохи в мене депресивний настрій був перед днем змагань. Він мені сказав, що ти так готувалася, стільки сил на це вклала, може перемога захоче сама тебе вполювати.
Я подумала, що навіть якщо мене в кінці чекає поразка, я все одно вийду і відпрацюю дуже чітко. Вийшовши на змагання в мене не було тягаря вигравати за медаль. Мені було дуже легко. Я була радісна, що нарешті це все завершується, що це остання сходинка. Мені було так важко йти, що я була щаслива змагатися, що кожен постріл наближав мене до кінця. Це було настільки важко, що я думала, аби скоріше це завершилось (сміється- авт).
Я стріляла дуже технічно, зайняла хороше місце в рейтингу. Коли почалися спаринги так склалося, що американці «вибили» наших лідерів. І на змаганнях я побачила, що це можливо. Тобто якщо докладати зусилля, може Бог допомогти, що йде якась удача, трішки везіння і гарне місце в рейтингу. Склалося все. Так буває. Чому в мене? Не знаю. Далі у спарингах я вигравала, і вигравала, і вийшла в фінал. Я вже була впевнена, що виграю, бо я побачила цю можливість, яка мені відкрилася.
У Луцьку можна вчитися стріляти з лука
— Чи є в тебе місце сили?
— У мене є багато місць сили. Будь-яка природа — це місце моєї сили. Наприклад, вода, земля, молитва як місце сили. Це можна будь-де зробити, наприклад, на змаганнях на стільці звернутись до свого невидимого місця сили. Так, є видимі й невидимі. Я з цим працювала, це психологічна підготовка. І мені вдалося вийти на фінал дуже свіженькою, бо я підзарядилася.
— Чи є в тебе наставник, з яким ти радишся постійно, кому ти довіряєш?
— Я думаю, що є різні наставники по видах діяльності. У стрільбі з лука був Дмитро Сидорук. Зараз немає наставника. Але знайду нового, бо без наставника в таких справах дуже важко розвиватися. Я з тих людей, кому подобається мати наставника, переймати якийсь досвід у певних сферах.
— Хто зараз проводить навчання у стрілецькому клубі «Луцькі соколи», який ти заснувала? Хто може приходити тренуватись?
— Зараз наш клуб функціонує, але в такому спортивному режимі. Ми не проводимо масових навчальних заходів. Лише займаються ті спортсмени, котрі займаються спортивною стрільбою. Зараз ми можемо набирати дітей, які готові ходити на регулярні заняття віком від 12-16 років. Діти можуть приходити вчитися. Зараз є лише один тренер. Можливо хтось із людей, які переїхали зі Сходу займаються стрільбою, було б класно, щоб приєднувались. Можливо є тренери, які приїхали в Луцьк жити. Ми були б їх раді бачити, тому хай звертаються, не тільки телефонують і пишуть, а й приходять.
Після запису цього інтерв’ю Майя Москвич повернулася на військову службу, щоб захищати Україну від нападників-росіян.
Текст: Мая Голуб
Читайте також: Двох ветеранів із Волині нагородили орденом «За заслуги»