24 лютого минулого року уродженець села Млинище Володимирського району 27-річний фермер і підприємець, депутат Поромівської сільської ради Назар Бобак (на фото) мчав у Київ, щоб вивезти з війни сестру – випускницю медуніверситету, яка проходила інтернатуру у одній зі столичних лікарень.
А вже наступного дня він разом з кумом-односельчанином Сергієм Тарасюком і товаришем із сусідньої Лежниці Павлом Корецьким «пішли на війну», – пише Волинь-нова.
У Нововолинському військкоматі порадили записатися у місцеву тероборону і чекати виклику. Він надійшов через тиждень о 6-й ранку – і вже через годину потрібно було з’явитися на місце збору.
– Вдома піднявся плач: мама, дружина, сестра в сльозах, – згадує Назар. – Шестирічний син Тимофій розрядив обстановку, мовивши: «Тату, збираєшся на війну? Твій автомат за дверима», – маючи на увазі пневматичну гвинтівку, яка там стояла.
...Із Назаром сидимо теплого літнього дня на його батьківському по-сучасному впорядкованому обійсті, яке потопає у квітах. Я дивлюся на цього досить іще молодого старшого лейтенанта 100-ї Волинської бригади тероборони, начальника групи планування одного з її батальйонів і уважно його слухаю.
Знаю Назара давно як вдумливого, розважливого, безвідмовного юнака, котрий завжди відгукувався на прохання односельчан, маючи в руках техніку й уміючи виконувати всі види сільськогосподарських робіт. Але за останній рік він дуже змінився. Це вже не той Назар. Справжній змужнілий воїн, у мові, рухах вже відчується досвідченість, упевненість.
В армії керував батьком
Назар – син місцевих аграріїв Олени та Олега Бобаків, які своє життя присвятили праці на землі у рідному селі, на кількох десятках гектарів вирощують зернові, займаються якісним м’ясним виробництвом, яке вже давно оцінили в окрузі. Швидше всього, за велінням тата й мами Назар пішов правничою стежиною – спочатку навчався в обласному ліцеї з посиленою військовою підготовкою, після його закінчення вступив на юридичний факультет Волинського національного університету імені Лесі Українки.
З дипломом про вищу освіту два роки відслужив у патрульній поліції. Але родинні гени тягнули до праці на землі. Тоді ж закохався в красуню Ольгу, створив сім’ю. Разом із дружиною, лікарем за фахом, уродженкою Миколаївщини, виховують уже двох синів – шестирічного Тимофія і дворічного Олексія.
Шестирічний син Тимофій розрядив обстановку, мовивши: «Тату, збираєшся на війну? Твій автомат за дверима».
– Звично, як у дитинстві, почав допомагати батькам у фермерській справі, займався вирощуванням овочів. Але добре бачив, що батькові і його колегам потрібні запчастини до сільськогосподарської техніки, односельчанам – знаряддя для обробітку землі, – ділиться роздумами Назар. – Тоді й перейшов до торгівлі цими товарами, два магазини відкрив у Нововолинську і навіть подумати не міг, що знову доведеться одягнути погони, тільки іншого зразка.
Спочатку бригада обладнувала оборону на північних рубежах Волині. Через кілька місяців батько був мобілізований, служили з ним поряд майже рік. Зараз тата, Олега Євгеновича, як фермера, звільнили з армії, каже військовослужбовець і радіє, бо мамі, дружині, сестрі надто важко було утримувати магазини, обробляти десятки гектарів поля. Тут без чоловічої руки – ніяк.
– А як служилося разом із батьком? – запитую.
Назар дивиться з іскорками жартівливості в його бік і каже:
– Напружено. Батько є батько, і там старається щось підказати, хоч я міг би й не слухати – як-не-як його командир. Але загалом ми всі там були дружні, знали, яка на нас лежить відповідальність.
Повертається на фронт з великою вірою
– Як було сприйнято наказ про передислокацію на вогневі східні рубежі, з яких ти прибув у кількаденну відпустку. Що там діється?
– У повному складі у відведені строки вийшли на рубежі вище Бахмута в районі Красногорівки і Райгорода. У нас дуже розсудливий комбриг, що надзвичайно важливо. Ні один наш батальйон не був даний на підсилення якоїсь іншої частини, що теж суттєво. Зайняли маневрену оборону, інженерно обладнали позиції – рашисти, отримавши відкоша, відкотилися. На окремих ділянках у нас є просування вперед.
– Як із забезпеченням ? – цікавлюся.
– Все є і по лінії Міністерства оборони, і волонтери допомагають. Нововолинці капелан Павло Гаврилюк і Олександр Фісаюк постійно цікавляться, доставляють усе необхідне. Вони вже нам стали як рідні. Перебуваю на постійному зв’язку з головою Поромівської територіальної громади Олегом Савчуком, односельцями, друзями. Дуже вдячний землякам за підтримку, оперативний відгук на наші запити, – і додає: – Батькам тепер непросто...
До розмови долучається Олег Євгенович, каже, що всі їхні дні зараз – це очікування дзвінка від сина, навіть кілька слів у телефонній розмові приносять полегшення.
– І покращують настрій дружини, – своє слово про чоловіка мовить Ольга. – Звичайно, це очікування дзвінків дуже вимотує, негативно впливає на здоров’я, але знаємо, що треба триматися. Дуже вдячна і своїм батькам на Миколаївщині, і Назаровим, його родині за підтримку. Всі ми молимося за нашого воїна і його побратимів...
– Через кілька днів я вже знову буду на фронті. З хорошим відчуттям і впевненістю туди повертаюся, – Назар намагається спрямувати розмову на більш оптимістичний лад, – бо і млинищани, і всі українці сумлінно працюють на своїх місцях, кому де яка відведена роль. І всі ми разом наближаємо спільну Перемогу, – впевнено каже воїн-захисник.
А я подумала: з такими козаками Україна приречена на успіх!
Алла ЛІСОВА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
