«І даруй убієнному воїну Івану вічний покій», – лине заупокійна молитва під купол Свято-Троїцького кафедрального собору в Луцьку. Місто знов прощається із полеглим Героєм. Так судилося, що відбувається це 1 грудня, у день, коли Івану Газюку мало б виповнитися 30 років.
29-літнього лучанина не стало 25 листопада. Він загинув під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута Донецької області. Учора повернувся додому на щиті, щоб уже назавди залишитися на рідній Волині, знайшовши вічний спочинок поряд із полеглими у війні з росією на Алеї почесних поховань у Гаразджі.
* * *
Віддати останню шану Герою прийшло чимало люду. Стоять із кам’яними обличчями побратими, котяться сльози у близьких та друзів, ридає згорьована мати. Поєднує ж усіх спільна молитва
«за упокій душі усопшого раба Божого Івана, і щоб проститися йому всякому прогрішенню, вольному і невольному.
Щоб Господь Бог оселив душу його, де праведні спочивають.
Милості Божої, царства небесного і відпущення гріхів його у Христа, безсмертного царя і Бога нашого, просім».
Коли протоієрей Микола Нецкар розпочинає проповідь, її час від часу приглушують схлипування. Бо у кожному слові – біль, який присутнім важко втримати в собі.
«Рівно 30 років тому в одній із родин народився хлопчик. І щасливі були батьки. Горнули його до грудей, омивали сльозами радості. Усе робили для того, щоб він відчував тепло батьківської любові.
Все робили для того, щоб він абсолютно ні в чому не був обмежений. Хилили небо. Давали все найкраще, співали колискові, бажали щасливої долі, успіху в навчанні і всього того, що називаємо життям.
Але у 2014 році московити пішли війною на нас, українців. І, напевне, батьки почули від свого сина Івана: «А хто, як не я?» . І він зробив цей крок, і багато хто цей крок зробили...
Чому він там опинився? А тому, що з молоком матері, з батьківською любов’ю прищеплюється любов до рідної землі, до рідної України.
І він цією любов’ю теж жив. «Хто, як не я», – говорив він і робив усе для того, щоб боронити цю любов, яку називав батьками, родиною, братами, Україною.
Звичайно, що великою радістю для нас є народження дитини. Ми співаємо многії літа і бажаємо щасливої долі.
Великий сум і горе огортає тоді, коли ця дитина мертва, коли ця дитина віддала своє життя заради того, щоб батьки, його родина, жили далі. Хоча має бути навпаки, та війна змінює всі напрямки.
Коли мир - то діти хоронять бататьків, коли війна – то батьки хоронять своїх дітей.
Посивіла голова і в батьків, і в України, бо війна забирає накращих для нас, найрідніших, найближчих. Жінки овдовіли, діти стали сиротами, батьки втратили дітей. І старше покоління, яке ми називаємо бабусями і дідусями, готові самі лягти в цю могилу, аби їхні діти і внуки жили. Та цього зробити людина не може.
...Ми кажемо, що Герої не вмирають. Для того і церква свята у молитвах просить про вічну пам’ять.
І ми є свідками того, що скорбортна родина сьогодні, замість того, щоби заспівати своєму сину «Многії літа» у день нарордження, змушена співати в народження для вічного життя «Вічная пам’ять».
... Він ваш син, а для нас і України – Герой».
«У блаженнім успінні вічний спокій подай, Господи, спочилому рабу Твоєму Івану і сотвори йому вічную пам’ять».
Текст: Ольга Булковська
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
