– Трохи може закрутитись в голові. Це нормально. «Шампанського» зараз дамо, – спокійно і навіть лагідно каже лікарка-анестезіолог 59-річній Світлані Мартинюк.
Трохи більше, ніж за годину, в сусідню операційну, просто за стіною, привезуть її сина. Сина, який багато років чекав на донорську нирку. І несподівано дочекався – маминої.
Це третя пересадка органу, яка відбулась у Волинській обласній клінічній лікарні. І допомогла в цьому, хоч як дивно, війна, а саме – переїзд київських фахівців. Вони запустили те, до чого тут довго готувались.
З радіо тихенько грає «Ой, у лузі…»
Трансплантація нирки – це дві операції, що тривають багато годин поспіль. Лікарі в яскравих шапочках (чи не єдиний елемент медичного дрес-коду, в якому можна виділитися) зосереджено, переважно мовчки, працюють спочатку з жінкою. Здоровою пацієнткою, яка погодилась на операцію, щоб врятувати сина.
«Було непросто через анатомію донора – орган дуже глибоко посаджений. Важко було до судин дістатися», – згодом розкаже хірург Михайло Загрійчук.
Проте нирка вилучена, і її швидко переносять у лотку, наповненому льодом, у сусідню операційну. Це один із моментів істини. Всі присутні розступаються, аби, не дай Боже, не штовхнути того, хто несе дорогоцінний вантаж.
Потім двоє лікарів ретельно перевіряють орган. Раз за разом промивають, дивляться, чи все ціле. На жаль, буває так, що вже видалений орган не придатний для пересадки. Але цього разу все гаразд. Можна починати операцію в реципієнта, який давно чекає на столі. Його хвилювання помітне неозброєним оком.
Це 34-річний Роман Мартинюк. З дитинства проблем зі здоров’ям не мав. Але орієнтовно у 2010-му захворів на пієлонефрит (інфекційне ураження нирок). Через кілька років недолікований недуг став хронічним. Ще за трохи нирки практично перестали працювати.
«Був високий тиск – 170, 180... Я з ним навіть більш-менш добре себе почував, бо ж молодий організм. А потім як бахнув 200, то «швидкою» в лікарню завезли. І все, дороги назад не було», – розкаже він сам після операції.
Пересадка нирки чоловіку – це ще кілька годин напруженої роботи. Писк апаратів перегукується з радіо, де ледь чутно грає «Ой, у лузі червона калина». Чергове нагадування, в які часи відбувається ця операція.
Відбувається і всупереч, і завдяки війні. До трансплантації органів у Волинській обласній клінічній лікарні готувалися давно, але розпочали її, коли до Луцька переїхала команда фахівців київського Інституту серця.
«Розмови про сумісний розвиток були й раніше, але приїхали ми справді через війну. Перші три тижні після 24-го лютого в Києві доглядали тяжких пацієнтів, спускали їх у підвал, коли тривога. Але поступово всіх виписали, а нових не можна було брати.
Тому вирішили командою передислокуватися – нас добре зустріли. Зараз працюємо в Києві також, але основна база тут. Думаю, у найближчі 3-5 років ми оперуватимемо і в Луцьку, і в Києві паралельно. Крім нирок, плануємо також пересадку серця започаткувати. Маємо вже листи очікувань пацієнтів», – каже завідувач нового відділення трансплантації органів, у минулому – заступник міністра охорони здоров’я Михайло Загрійчук.
Читати також: «Пекли хліб із зерна для курей». У Луцьку лікарі-переселенці знаходять нову роботу
Хірург переконує, що пересадка нирки під час війни – це ризик, на який варто йти. Адже життя на діалізі складніше, ніж після операції:
«У нас були ситуації, коли пацієнти з Ірпеня, Гостомеля, Бучі потрапили в окупацію і не мали доступу до діалізу. На жаль, деякі з них загинули.
Тому трансплантація – це шанс на життя навіть в екстремальних умовах. Варто користуватися ним і звертатися по допомогу. Тим паче, що й обстеження, і операція повністю фінансуються державою», – наголошує він.
Цього разу в лікарні відбуваються два втручання. Це непросто, проте, каже Михайло Загрійчук, звично. Якщо ж мова йде про пересадку від померлого донора, операцій значно більше. Щонайменше двом реципієнтам пересаджують по нирці.
До таких трансплантацій на Волині теж готуються. Але для цього потрібні тісні контакти і налагоджена логістика з усіма реанімаціями області. В одній лікарні зазвичай не буває і донора, і достатньо реципієнтів.
Символічно, що першою пересадкою у Волинській обласній клінічній лікарні стала трансплантація нирки від матері до доньки, яку планували зробити ще 24-го лютого у Києві, у перший день великої війни. Тоді, звісно, все скасували. Але через місяць операцію успішно зробили у Луцьку.
***
Добре завершилась пересадка й для Романа Мартинюка. Сеча з’явилась одразу, а значить мамина нирка запрацювала ще на операційному столі.
Усі полегшено видихають. Хоча лікарі кажуть, це лише перший крок. Далі критично важливо, щоб організм не відторгнув новий орган. Тому аналізи роблять щогодини.
«Син мріє поїхати на рибалку з ночівлею»
Попри вдалу операцію, на цьому випробування для сім’ї не завершилися. Вісім днів Роман провів у реанімації через вірусну пневмонію, яка раптово вразила його ослаблений організм.
«Переживань було стільки, що не передать словами. Його як повезли на КТ другий раз, то лікар сказав: «Я не думав, що ще раз тебе побачу». А зараз – здорові легені. Чудо Боже!
Ліки шукали по всій Україні. Тут кілька флаконів, два – у Львові, два – на Рівненщині. Які є люди! В аптеці немає доставки, але завідувачка як почула, для чого вони, пішла на пошту і відправила нам», – розповідає Світлана Мартинюк, ледь стримуючи тремтіння.
Зараз вони обоє почуваються значно краще. У день зустрічі чоловік тішиться тому, що зміг вперше встати з ліжка. Ще тримається за живіт, трохи кашляє, але ходить. Сам!
Жінка каже, що її лише трохи рана турбує. Коли вона заживе, реабілітація буде завершена.
«Донор проходить максимальні обстеження, щоб переконатися, що він здоровий. У такому випадку донація однієї нирки ніяк не впливає на якість життя. Звичайно, це не означає, що усім органи потрібно віддавати. Але якщо вже близький родич захворів, це дуже благородна справа», – пояснює лікар.
У Романа ж відновлення триватиме приблизно рік. Пожиттєво доведеться приймати ліки, які послаблюють імунітет і не дають йому знищити «чужий» орган, берегтись від інфекцій, дотримуватися дієти, а також регулярно відвідувати лікаря.
Але порівняно з обмеженнями, які були до операції, це майже дрібниці, – зізнається він.
Три з половиною роки чоловік був на перитонеальному діалізі. Це особливий вид очищення організму пацієнтів з нирковою недостатністю, який, на відміну від гемодіалізу, можна робити вдома.
«На гемодіаліз треба було б постійно їздити в Рівне (родина з села Кричильськ Рівненської області, – ред.) або жити там, бо в нас ходить одна маршрутка. До того ж в лікарні пропонували лише четверту зміну – в 12 ночі: всі інші забито», – розповідає сам пацієнт.
При перитонеальному діалізі в черевну порожнину через катетер потрібно заливати два літри спеціального розчину, щоб вимилися токсини, а через якийсь час – зливати його. І так – кожні 4 години. Загалом це все займало зо 5 годин на день.
«Я був прив’язаний до того діалізу. Жив по годинах – вставати мусив в 5 ранку. Це не дозволяло в тому числі поїхати на обстеження до Львова чи Києва. Якби ще своя машина була, то можна було якось взяти ті розчини, а так нереально», – зізнається Роман.
«Якщо є якісь сімейні справи, що треба в район з’їздити чи дитину в лікарню завезти, то все треба було чітко по годинах розраховувати.
Нікуди, виходить, і не їздив. Нема як це все за собою тягати. Деколи було тяжко так, що не хотілося навіть вставати і знову все робити. Набридло страшно», – додає він.
Попри обмеження, чоловік намагався жити повноцінним життям – допомагати з ремонтами (до хвороби був будівельником), домашнім господарством.
«Один раз на початку я навіть на лижах катався. Я себе тоді ще добре почував – задишки не було. Але, як захворів на коронавірус, у районній лікарні не знали, що зі мною робити. То мусив вдома бути. Важко переніс», – каже чоловік.
Процедура перитонеального діалізу вимагає неабиякої дисципліни. Окрім чітких часових рамок, розчини необхідно було постійно підігрівати. Коли ж грілки ламались, доводилося гарячу воду заливати в пляшки і класти на них пакети.
«В мене для цього спеціальна кімната була. Столик, який треба було стерильним тримати, штатив, кварцувальна лампа, перев’язки…»
Таке лікування щомісяця обходилося у 5 тисяч гривень. Іноді доводилося брати кредити.
Тепер же у нього багато планів:
«Першим ділом – десь з сім’єю відпочити. В Карпати чи на озера. Бо 7 років в мене одні лікарні. Син все просить з ним на рибалку з ночівлею. Цілий рік каже: «Коли вже тобі того катетера знімуть? Коли ми вже поїдемо на рибу?».
А після війни можна й на море…
Читати також: Один наркоз – дві операції. У Волинській обласній лікарні розвивають лапароскопію
«Війна – це біда, але нам вона навіть допомогла»
Операція минула успішно. Проте коли Роман лише дізнався, що мамина нирка може підійти, боявся навіть сказати про це. Розповів сестрі, а та вже – пані Світлані.
«Боже, думаю, чого ж зразу не сказав? Я ж погодилась, не вагаючись.
Я завжди думала, що й мої нирки недобрі – хто там коли обстежувався. А тут така нагода. Перевірили і сказали, що нормальні нирки. А я: «Раз нормальні, то навіть мови не має бути. Навіть не питайте мене – я зразу віддаю». Люди з одною ниркою прожили, робили тяжко і навіть не знали, що так.
Мені все лікар казав: «Вам тільки 50 років». А я кажу: мені вже 59 років. Я дітей одружила, внуків побачила. Ні секунди не боялась за себе», – каже жінка.
Натомість за сина довелося похвилюватися і до, і після втручання:
«Не дай Боже, нікому таке пережити. Йому ж 34 роки, постійно на діалізі. Кожен день думала, скільки ще йому судилося».
Зараз, каже, у сина два дні народження: справжній 15 червня і день операції – 18 травня.
«Війна – це біда, але нам вона якось навіть допомогла», – зізнається Світлана Мартинюк, обіймаючи сина.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Наталія Хвесик та Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
